Музика давно стихла, а може, скрипаль уже й не грав, проте вальс Воробкевича й далі звучав у вухах Франка, щораз то більш набирав сили, гримів, ніби його виконував оркестр, а барабани й гобої заглушували ніжний голос скрипок; мелодія вальсу більше не навівала поетові тужливих і приємних спогадів, вона давила на перетинки, розривала їх, вдиралася до мозку, стискала його, істерично завивала, і вчувалися Франкові в ній не сентиментальні слова пісні, а глузливий сміх музиканта, його блюзнірський регіт над усім, для чого досі жив поет: "Не втікайте у свій замок… навіть якщо напишете ще одного "Мойсея"… народові це не потрібне… він створив з вас ікону й нею прикриває своє лінивство… дикуни, що любуються наскельними розписами…" Якби міг, схопив би голову в руки, затулив би вуха і втікав безоглядь від нищівного сміху, але куди, куди втечеш від себе самого, від жорстокого усвідомлення марності всієї сорокарічної праці… "Сорок літ проблукавши, Мойсей, по арабській пустині…" — і марно: об кам’яну стіну справдешності розбилися мої ілюзії про порятунок народу; музикант має рацію: слова — полова, краще було лупати граніт не словом, а молотом на Личаківській; написані грубі томи, та ніщо в світі від того не змінилося, ніхто не подобрішав від його писань, ніхто й не озлився аж так, щоб почав скидати з голови поволоку пітьми й розривати на своїх руках вогнива кайданів… І чого ж ти назвався проводарем, а потім сам ганебно змалодушив, заявивши, що не тобі провадити народ до бою, і викрутився оманливою обіцянкою: "Прийде час"? Прийде час… Коли? Склав ти всю свою ношу й надію на прийдешнього Єгошуа, а він теж колись зневіриться й скаже те саме: прийде ще час… Прожекти, мрії — й жодної реальної перспективи… Збаламутив примарними обіцянками люд, і він, надарма зазнавши мук, прокляне колись тебе за ілюзорну віру, яку ти взявся проповідувати народові, не змірявши глибини безнадії, йому призначеної.
Стрімкими сходками до будинку на Понінського виходити було важко — Франко зупинявся, віддихувався; з будинку вийшла невеличка сухорлява жінка з хворобливо лискучими чорними очима і гладко зачесаним волоссям, вона побігла до сходок, узяла мужа під руку, шепотіла Франкові до вуха щось незв’язне: про котів, яких забагато в хаті, про лиликів, що залітають крізь вікно до верхньої кімнати, де лежить хворий Андрій, а кажани п’ють людську кров і з нього вип’ють… Враз її зіниці розширилися, очі стали злі від якоїсь навальної думки, що припливла до голови, й вона почала все голосніше вимовляти слова: "Брехня, брехня, брехня!" — "Що — брехня, мамо?" — ласкаво, як тільки міг, спитав Франко. "Бреше Пшибишевський, так, так!.. Він недавно був у Львові, казала мені сама Ганкевичева, й у якомусь там касино викрикував, що Франко ніякий не письменник, що тільки Стефаник. Брехня!" — "Заспокойся, Олю, не Пшибишевському про це судити і не нам, люди потім самі визначать, що й до чого, якщо з’явиться така потреба. А може, він має рацію, і у тій його рації є сенс?"
Франко зайшов у причинені двері свого кабінету. На нього зі стіни подивився суворими очима Шевченко, немов сердився за малодухість; Франко став перед портретом свого попередника, опустивши руки, й чекав його гнівного або ж підбадьорливого слова, та мовчав Тарас і тільки вимогливо дивився на свого спадкоємця, і промовив Франко з болем:
— Одурив нас Єгова…
А тоді побачив, як підскочили вгору навислі брови Шевченка, і з мужика в кучмі він став ураз розсердженим Богом, готовий метати блискавки. "Одурив вас Єгова? — промовив грізно Бог в образі Шевченка. — А ти ж був зо мною на згоді? І контракт підписав, і запив могорич при народі? Маловіре…"
— Досить, досить, — прошепотів Франко. — Я знаю ці слова…
Він глянув на книжкові шафи й стелажі; усе там було впорядковано, упаковано, оправлено, підготовлено для дослідників або ж для поліції — щоб не трусили, не розкидали книжок, не перемішували паперів… Лежали там нові варіанти ранніх повістей, впорядковане листування, неопубліковані твори. Тільки на нижніх поличках панував безлад: туди складав Франко вирізки своїх статей із "Kuriera Lwowskiego", задумавши видати книгу "В наймах у сусідів", аби довести людям, що служба в редакції польської газети не була ні відступництвом, ні марною тратою часу, а школою політичного мислення.
Відчув, як повертаються до нього рівновага, спокій і колишня вперта сила; йому в цю мить згадалися оптимістичні у своїй безвиході слова Ламетрі: "Обсиплю квітами останні свої кроки: згадаю про ровесників, з якими провів свою молодість, дотепні розмови, образи вродливих жінок, щоб піти з цього світу, як із захоплюючого видовища". Так воно чи не так, а відійти треба гідно. Франко енергійно повернувся до дверей, щоб покликати дружину: він сідає за роботу, потрібна її допомога.
Почув нервовий голос Ольги Федорівни, когось вона там не пускала в дім:
— До кого? За чим? Нема Франка!
— Олю, Олю! — покликав Франко, та вона його не чула і вже мирно комусь говорила:
— Франко стане пророком, візьме палицю й піде в народ проповідувати правду. І я піду з ним… Хто ви, хто? Професор Грималюк, ага… А до Франка приходять Драгоманов і Костомаров, це вони йому побили молоточком пальці, щоб не писав. Але він пише, пише… А до мене часом приходить Павло Житецький, наш староста весільний…
— Олю, йди до хати! — сердито покликав Франко: на дружину находив приступ неврівноваженості, це минає, тільки треба бути суворим. — Олю, я сам поговорю з гостем.
Він вийшов на подвір’я і побачив статечного старого добродія з професорською сивою борідкою й аристократичними вусами, в чорному капелюсі, з паличкою в руці — впізнав професора фізики Грималюка, який працював у Празі, свого противника. Гість зніяковіло стояв навпроти Ольги Федорівни й намагався перебити безладний потік її мови.
— Олю, перестань… — Франко підійшов до Грималюка. — Яким вітром, професоре? Не сподівався, не сподівався…
— Якщо дозволите, пане доктор… Я ненадовго, — поклонився професор.
Франко запросив гостя до кабінету, кивнув головою на фотель, сам прикуцнув збоку за своїм робочим столом: він не мав наміру встрявати в довгу балачку. Книжки й папери були у нього напохваті, і Грималюк зрозумів, що його візит буде короткочасним. Він знав, що Франко образ не прощає, проте все ще сподівався на свій авторитет і прибирав незалежну позу. Спочатку сперся на паличку, та, збагнувши, що найменше позерство може роздратувати господаря, який і досі не позбувся селянської простакуватості, відставив паличку й, склавши на грудях руки, відкинувся на спинку фотелю, але й така поза могла здаватися Франкові зверхньою — тож професор відштовхнувся від спинки, опустив руки на коліна й так застиг, чекаючи початку розмови.
Франко сидів на краєчку стільчика, нахилившись уперед; Грималюкові здавалося, що поет зараз підведеться й вийде; професор сам собі дивувався, що він, набагато старший від Франка, почувається перед ним по–учнівськи незручно. Господар тим часом пильно придивлявся запаленими очима до гостя, наче хотів розв’язати найскладніше для себе питання: чому такий розумний чоловік виступав проти Франка, називаючи його неуком, підспівував Юліанові Романчуку, коли той цькував поета за статтю "Дещо про себе самого", і не зумів вивільнитися з–під впливу екзальтованої дружини Куліша Ганни Барвінок, яка до самої смерті не могла простити Франкові його статті ""Хуторна поезія"П. А. Куліша". А може, так має бути, що в час сорокалітнього ювілею його діяльності до нього повинні прийти й сподвижники точних наук, аби засвідчити загальний ріст культури народу, — може, вважають своїм обов’язком прозвітувати перед Франком?
Мовчанка затягалася, хтось повинен був її порушити, проте мовчали обидва, вивчаючи один одного: Франко — аристократичну поставу професора, Грималюк — змізернілий зовнішній вигляд поета, який ніяк не гармоніював з його особистістю.
Ольга Федорівна, заспокоєна й тиха, стояла у дверях, які виводили з кабінету в сходову клітку до горішньої кімнати; очі, недавно хворобливо збуджені, пригасли, вона спокійно дивилася на гостя, чекала розмови і в той же час наслухала, чи не стогне, не кличе її згори тяжко хворий Андрій. Тарас і Петро поїхали на літо в Криворівню до Якіб’юка, Андрій, мабуть, не поїде туди вже ніколи.
Нарешті професор Грималюк здобувся на слово.
— Що так скажу, пане доктор… Сталося те, чого в нашій Галілеї можна було найменше сподіватися: чим завзятіше на вас нападали свідомі галичани, тим вище підносили вас і захищали несвідомі — отой, як ми любимо називати, простий народ, який несподівано швидко просвітився. І я, людина, яка довго не могла змиритися з вашою категоричністю, зрозумів урешті, що просвітили той народ ви… Я відвідав щойно своє рідне село після довгої розлуки. І що побачив: неписьменне село стало читати, і читають переважно Франка.
Письменник невдоволено поморщився, він не терпів підхлібства, а ним тут запахло: надто різко перейшов Грималюк від цілковитої негації його особи до беззастережного схиляння перед нею.
— Дурниці, вибачайте, мовите, — сказав з нехіттю. — Це загальний рівень світового культурного розвитку зачепив нас. Не було б мене, був би хтось інший.
— Дозвольте мені не погодитися з вами. Я дедалі більше переконуюсь у силі видатної особистості.
(Продовження на наступній сторінці)