Лляне волосся спадало на шию Зореслави, суворість оживила прив’яле обличчя жінки, вона пильно дивилася на князя, ніби намагалася осягнути розумом велич цієї людини, яка все своє життя посвятила рідному краєві, мужа благородного й сильного, котрому підвладні закон і благодать, повелителя, рятівника і — вбивцю.
При останніх словах князя половецькі очі Зореслави на мить спалахнули жовтогарячим полум’ям, та тут же згасли й зосталися спокійно–зеленими, мов папороть. Вона мовила тихо:
— Мій муж не міг бути самовбивцею, ревно бо любив землю свою й жити для неї бажав.
Данило мав силу встояти поглядом перед жовтогарячим полум’ям гніву, що зблиснув у її очах; крутий норов князя легко приборкував навіть чорну ненависть у позирках злобних бояр, але цього тужного спокою скісних очей, в яких лагідною барвою тінився докір, витримати не зміг — опустив повіки. Впевнений був, що Зореслава цього не зауважила: язики вогню розділяли їх обох, — а втім, навіть тут, перед обличчям смерті, вони перебували в окремих світах; однак миттєву князеву слабодухість помітила жона Митуси, й це додало їй отухи — не до помсти, а для натужної задуми: чому князь, наділений од Бога розумом і добротою, убив співця?
Ватра почала пригасати, ніхто не смів поратися біля неї в присутності князя, який сидів на колоді в одязі воя, але від цього не переставав бути князем: його гідність виказували владний погляд, що вряди–годи важко падав з–під кущуватих брів на воєводу Чермного, — і той виструнчувався, чекаючи повеління, — сердито покошлана борода і владительська поза, ніби князь сидів не на колоді, а на троні, злегка нахилившись уперед, дослуховуючись.
Чермний, якби не було тут князя, залишив би біля ватри ратника, звелівши йому берегти вогонь до ранку, а інших послав би відпочивати; та сидів посеред дитинця суворий повелитель, перед яким поникли нині навіть ворохобні колись бояри, — і воєвода чекав його наказу. Проте князь заглибився в задуму, а вої стояли довкола й, стоячи, подрімували: завтра ж буде рать. Воєвода бачив це і, здолавши врешті боязнь, промовив:
— Дозволь, князю, спочити ратникам перед боєм, — і Данило згідно кивнув головою. — Та й сам приляж у гридниці… Зореславо, — звернувся до жінки, — залиш нас.
— Нехай сидить, — мовив Данило, не зворухнувшись, і Зореслава, що вже підвелася з колоди, знову присіла біля вогнища. — А ти, воєводо, спічни. Я іще не повів свого слова на докір жони Митуси.
Відступилися від вогню тіні ратників і розчинилися в темряві, воєвода Чермний теж зник у проймі, що вела в нутро замку, а коли ковані двері глухо брязнули, підняв Данило догори кошлату бороду, аж заіскрився до полум’я золотий хрестик на шиї, — Зореславі здалося, що князь молиться, бо ворушились його губи, і серце її зм’якло від думки, що кається князь за злочин, скоєний ним сімнадцять років тому.
Та не молився князь і не просив у Бога прощення, бо не почував вини за собою; він тихо щось говорив, і лише через мент, коли тупіт, брязкіт, шемрання стихли в замку, почула Зореслава, що мовить князь.
А він розповідав стародавню притчу про те, як дерева вибирали між собою вождя. Попросили дуба, та він був надто гордий, щоб служити братам; звернулися до берези, та який вождь з такої ніжної істоти; бук виявився надто крихким, а смерека надмірно тужливою, тис і без посади знав собі ціну; тож нарешті, погодився терен і поповз колючими кущами по узліссі, цупко чіпляв свої гілки до гілок, перехрещував колючку з колючкою — оповив терен ліс наїжаченим заборолом з того боку, звідки дули найсильніші урагани, й розвивався ліс за терновою стіною і шумів.
До лісу ж раз у раз добиралися рубачі, щоб дістати смерек на щогли, дубів на підвалини фортець, тисів для оздоби чи буків на опал; вони йшли із сталевими, добре нагостреними бардами і рубали передусім терен, який заважав їм допасти до чистого лісу; терен опирався, колов, ранив, заманював у пастки, й часто гинули в колючому полоні ті рубачі, мов шолудиві пси, — така була владичеська служба в терну.
Все ж рубачі інколи стоптували тернові кущі, прорубували просіки, прокладали стежки, та коли вже добиралися до лісу, були такі стомлені, що барди не слухалися їхніх рук, і вони мусили вертатися домів, щоб відновити свої сили в перепочинках, а за той час терен розростався і просіки та стежки закривав — ліс жив. Підводилися до неба горді дуби, набирав криці тугий тис, шелестіла ніжна береза й співали тужливу пісню сумовиті смереки; а терен сумлінно виконував свою вождівську повинність, холодно цвів і терпко плодоносив, служба зробила його наїжаченим, настороженим, злим, і не раз зверхньо дивилися на нього захищені ним дерева. А коли таки орда рубачів прорвалася в ліс, вирубуючи його впень, найбільш горді дуби заблагали пощади і стали жолудь родити для ординських свиней…
— Для кого цю притчу розповідаєш, князю? — спитала Зореслава.
— Для тебе, жоно, бо рекла єси, що муж твій ревно землю свою любив і жити для неї бажав. Не сказала ти лише того, що не мав він охоти стати хоч би однією колючкою в терновому кущі, бо мав він себе токмо за тиса дорогоцінного.
— Чи ж вина тиса в тому, що єсть він ним? Чому ти, князю, ставши сам терном, захотів перетворити в нього весь народ? Адже не стане гілка терну тисовими дверима, столом, домовиною, не зіпреться на нього, як на дуба, важка фортеця… То чому ти озлобив проти себе й дубів, і тисів, і плакучу березу, побажавши уподібнити їх собі? Були ж у нас вільні громади — оті ліси, — та їх ти сам допоміг знівечити. Що зробив з Болохівською землею, яка хліб давала всьому краєві, чому захотів бачити ту землю невільною? Хіба не знаєш, що хліб родить тільки тоді, коли ратай ростить його з любов’ю, а не під карбачем? Ти ж послав міста болохівські попалити й греблі розкопати, і не родить уже земля у річищах Бугу, Случі й Горині — терном поросла…
— Поросла… Поросла! І не пройде більш нею орда. Подумай, жоно, що говориш: болохівці людьми татарськими стали, просо для них сіяли — як можеш ти заступатися за коромольників і зрадників, та ще й у хвилину, коли над Стриєм стоять ординські намети?!
— Ординці прийшли і здиміють, а болохівську родючу землю вже ніхто не воскресить… Ти забув, князю, коли чинив се лихо, що терен — тільки вождь, а народ — ліс, і злочинно його всього робити тернополем. Що з того, що ворог не займе його — яка ж бо кому користь з нього?.. А тепер подумай: чи міг Митуса після болохівського погрому славу тобі співати?
Мовчав Данило, понуривши голову, перед очима постав його колишній дружинник–піснетворець, письма навчений і в книгах тямущий, який після ординської навали опинився у перемишльського єпископа й півчим став при його дворі. Не мав князь за це зла на Митусу, бо й сам пересиджував лихоліття то в Синєводському монастирі, то в Бели IV, то в Болеслава Мазовецького. Та ось відкотилася орда від тернового заборола, і спонадіяний на княжу військову неміч зрадливий єпископ Антоній задумав землю перемишльську ляхам віддати. Тож послав Данило після болохівської розправи урядника Андрія до Перемишля, щоб з єпископа й боярів боброві та борсукові шуби зідрав, а Митусі нагадав, що пора вертатися до князя. Андрій ревно виконав княжу волю — єпископа й бояр присмирив, проте змушений був князеві гінця послати: мовляв, не хоче слухати Митуса Данилового повеління. І наказав князь сирицею зв’язати непокірного співця й силою привести в Галич.
Ждав Данило, поки приведуть Митусу. Багато мав справ, бо ворохобились недобиті бояри в Галичі, і треба було відбудовувати й будувати нові городи, та й хліб мусив для краю з–поза меж діставати: з Болохівської землі перестали йти валки — скінчилися… Та все одно ждав на Митусу і яра лють добиралася до серця: як посмів славний співець, колишній дружинник і слуга вірний, не послухатися наказу?
І ось у княжу гридницю заводять дружинники простоволосого, із зв’язаними руками, в подертій рясі церковного півчого, колись улюбленого княжого співця Митусу; боляче стиснулося серце в князя, бо любив і цінував його, і дивом дивувався, як міг Митуса проміняти ярицю на чорну рясу, а його, Данила, на перемишльського єпископа.
Князь сидів у грибниці за дубовим столом. Він звелів оружним людям вийти й довго дивився на Митусу, згадуючи, як під Дорогичином, коли перед тевтонцями похитнулися руські полки, вийшов уперед співець із гуслями в руках і заспівав звитяжну пісню про силу руського оружжя й доблесть хороброго князя, — ринули тоді лавою русичі й у болото втоптали ковані тевтонські панцирі… Чом же тепер він не хоче співати хвалу князеві? Вказівним пальцем мовчки покликав Митусу до себе, але той навіть не поворухнувся, дивлячись на князя спокійним поглядом, наче невинний або приречений на смерть.
— Чого ж, Митусо, — мовив з гіркотою нахмарений князь, вражений упертою непокорою співця, — не з’явився на моє повеління?
— Я вільний, князю, хоч мої руки і зв’язані. Не захотів іти до тебе. Мій Болохівський край ти сплюндрував, убити можеш і мене… А може, ти захотів стільки страченого на Пониззі люду замінити мною одним?
— Недалеко бачиш, Митусо… Довкола вороги, і я мушу будувати міцну державу. Вільні громади виходять з послуху, треба збирати народ в один кулак. Та тобі не конче розуміти це, князь подумає за тебе. Але знати повинен, що вільних людей немає й ніколи не було. Від чого ти вільний: від своєї землі, від ординської загрози чи, може, від роду свого?
— Пісня моя вільна!
(Продовження на наступній сторінці)