Наступного дня перед обідом примчали вершники до султанського табору, тягнучи шнурами за собою послів Іслам-Гірея, пошарпаних, у подертих башмаках, зі збитими до крові напівбосими ногами.
Султан сидів у шатрі на подушці, поважний і спокійний, він оглянув нужденних посланців з ніг до голови і мовив:
— Мені казали, що у вас невідкладні до мене справи. Коли ж це справді так, то не годиться кликати султана до двору, а треба бігти чимдуж до нього, де б він не знаходився. Як бачите, я вам показав сьогодні, як це треба робити. Кажіть швидше, що там: хан помер чи, може, шторми Крим залили?
— Порох стіп твоїх Іслам-хан, негідний цілувати твої ноги... — простогнав тремтливим голосом посол, — доносить тобі, що... що він особисто виходить з усім своїм військом на Ляхистан, і ще доводить до відома: ногайські полки Тугай-бея вже розгромили з козаками ляхів на Україні... Хан просить тебе теж іти по багатий ясир, а на знак високої поваги до вождя і воїна велить віддати тобі цю коштовно оздоблену шаблю і листа...
Розширились у султана зіниці, задрижали м'язи на дряблому лиці, приступ скаженої люті повільно накипав, але ще не міг прорватися. Ібрагім довго дивився в лист, не розрізняючи літер, і враз скочив, заверещав:
— Як, як він смів?! Ми шерть дали польським послам, як насмілився смердючий пес почати війну з Ляхистаном, не питаючи мене?
Посли стояли на колінах, опустивши до землі голови, вони вже не чекали, що султан, як це належиться, накаже одягти їх у почесні кафтани. Згасала надія вийти звідси живими.
. — Я піду не на Польщу, а на Крим війною, я затоплю кров'ю погану вашу землю, а вас... вас — бити киями і гнати до Золотого Рогу!.. — Ібрагім кричав і тіпався в люті. — Ну, чого ви стоїте? — накинувся на секбанів, і ті пустили на послів собак.
Тоді прийшла черга до недима, який один зі всіх тут присутніх був спокійний за свою шкуру.
— Що твій гороскоп? Чому не попередив мене про чорну вість, чому затаїв її переді мною? Ви всі, ви всі проти мене, всі зрадники! — султан схопив шаблю, подаровану послами, і, не виймаючи її з піхов, сягнув нею по черепу свого єдиного дорадника.
Недим упав на землю мертвий, і в цю мить спам'ятався Ібрагім. Він вклякнув біля нього, тер долонею по синьому басамані на скроні і безпорадно розглядався довкола.
— Зюннун... Зюннун...
Заклекотіло в яничарських казармах: Ібрагім прогнав татарських послів, а потім убив булук-башу, який прийшов із домаганням відправити стамбульські орти на війну з Ляхистаном. Згадали тепер воїни своїх побратимів, що останнім часом таємно зникли з казарми, проклинали ім'я валіде Кьозем, заговорили про найбагатшу у світі здобич, яка потрапить у руки шолудивим татарам. Мурах-баба виголосив у мечеті проповідь про розпусного султана, який проводить час у розкошах і гендлює державою та військом, яничари з мідними казанами поривалися з казарм на вулицю. Стримував їх Hyp Алі. Він ще не зважувався на ребелію.
Ібрагім зачинився у тронному залі і не впускав до себе нікого. Не стало вірного недима, султан оплакував його і перебирав у пам'яті всіх сановників і слуг: нікому більш довіритися не наважувався. А самостійність лякала його, зі всіх кутків просторого залу віяло подихом смерті. Ібрагім зачиняв двері на всі замки, а їсти подавала йому кяя-хатун через шафу, що поверталася в стіні довкола осі. Кожного разу гаремна служниця шептала йому крізь щілину, що одаліски хочуть утішити великого з великих, та він боявся йти навіть до гарему.
У тривожній самотині Ібрагім починав розуміти: він безсилий, і життя його існує поза державою. Щось там на світі діється без його відома, діється, певно, і в дворі, а нікому вже переконувати його в тому, що він найсильніший і наймогутніший і всі бояться його гніву. Кермо раптово вислизнуло з його рук: Крим самовільно розпочав війну з Ляхистаном, якесь нове військо — йені-чері — появилось на півночі і змітає все на своєму шляху. Йені-чері, всюди йені-чері! Скоро весь світ рушить на Османську імперію, а сама ж імперія хіба не стала ворогом його, султанського життя?
Крізь залізні мушарабії дивився в сад, що спускався по схилу до Босфору. Там пишалися лотоси і гліцинії, достигали мангові плоди, і згадував Ібрагім свій перший день султанування, коли він, вільний, одягнений і нагодований, вийшов до квітів, а з уст його зірвалися слова ніжного вірша про зажуреного солов'я. Чи не краще було тоді пройти за огорожу попри рибацькі селища і загубитися в людському морі?
І сплив на думку вірш Караджа-оглана [163] — слова цього вірша були страшні, а все одно вони мимо його волі самі вимовлялися, як невблаганне приречення:
Життя, ти спокійне і радісне,
То раптом тривожне:
Вмить ти — пустельник,
Вмить в'язень...
Страх огортає мене, що буде зі мною,
О любі браття, боюся я смерті
Не хочу, не хочу! — закричав Ібрапм, і тільки відлунило в залі — мертво, зловісно.
Самотність ставала нестерпною, хотілося забуття. Тому чекав шепоту кяя-хатун. В обід обернулася шафа зі стравами, а в щілині прошелестів голос гаремної служниці:
— Самотина пасує тільки аллахові. Послухай, султане, я розкажу тобі вість, за яку ти озолотиш свою вірну слугу.
— Говори…
— Сказав пророк: розділив бог хтивість на десять частин, а дев'ять із них дав туркам. Я бачила в лазні невиданої краси дівчину, що вміщає в собі всі десять частин гріховної похоті.
— Хто вона.? — пожвавішав Ібрагім, забуваючи про душевні тривоги, і про Крим, і Польщу.
— О, це напевно не проста. Я спитала її, та вона . прогнала мене, мов собаку. Але кяя-хатун усе знає, я простежила, якою вулицею проходить ця дівчина щодня перед заходом сонця... Якщо хочеш, ти можеш мати її й сьогодні
...Мешканці кварталу поблизу Ат-мейдану були свідками дивної події. В передвечір'ї в напрямку до Золотого Рогу проторохтіла вуличкою карета. Вона спинилася в розгоні на одну лише мить, з неї вискочили два чоловіки з закритими обличчями, накинули сіре покривало на дівчину що саме проходила по бруку, і не встигли перехожі отямитися, як карета зникла в провулках.
Наступного дня шейхульіслам Регель поспішав до яничарських казарм. Від святенницького спокою на його обличчі не залишилося й сліду голова підведена до неба, з уст зривалися страшні прокльони, руки з затиснутими кулаками раз у раз підносилися вгору
— Мурах-баба! — крикнув він на порозі дев'яносто дев'ятої орти.
Миттю прибіг дервіш, став перед верховним духівником на коліна. Він пильно вдивлявся в обличчя Регеля, дрібно хиталася серга в лівому вусі: бачив Мурах-баба, що трапилося щось незвичайне, і, можливо, в цю хвилину вирішиться доля двору.
— Розпусник на троні, злочинець зі священним мечем Османа осквернив мою єдину дочку! О прокляття, о аллах!.. Клич, клич яничара-агу!
Hyp Алі примчав на коні не гаючись. Він, власне, чекав слова шейхульіслама. Годину вибило! П'ятибун-чужний скіпетр ще завтра пронесуть слуги над його головою. Хай згине той, хто не оцінив заслуг свого спасителя!
В яничарській мечеті зібрався диван у неповному складі.
— Сказав халіф Осман: мудрий султан — і цвіте держава, убогий розумом і духом — і держава валиться, — звернувся шейхульіслам до Hyp Алі, алай-бега і лавних пашів. — Чаша мого великого болю переповнилась, але над своїм горем я один повинен плакати і просити в аллаха помсти для того, хто обезчестив мою дитину. Та долилася по вінця чаша терпіння всього народу османського. Амурат IV залишив квітучу імперію. Не минуло й десяти років, як вичерпалась державна скарбниця, флот занепав, венеціанські судна штурмують дарданелльські замки, християни заволоділи Далмацією. І винна в цьому тільки одна гріховна і нечистоплотна людина, якій аллах не дав розуму царювати.
— А хто винен у тому, — підвівся алай-бег, начальник спагіїв, із ненавистю позираючи на Hyp Алі, хто винен, що Ібрагім сів на троні?
— Ми рятували династію, — відповів спокійно яничар-ага. Спадкоємець є, і тепер може зійти з престолу негідний панувати над нами.
— Є спадкоємці, — уточнив алай-бег.
Старший син Ібрагіма Магомет, відповів різко Hyp Алі і звернувся до шейхулыслама: — Яничари просять тебе, духовний отче, видати фетву, яка вимагала б султанського зречення.
Рада дивану закінчилась. Яничари повиносили з казарм казани і забарабанили по них ложками. Зловісний гримкіт пролунав над містом і сполохав народ, луна вдарилась об стіни палацу. Сам Муса-паша вилетів із воріт на коні і щодуху помчав до казарм. Та вже не мали яничари респекту перед великим візиром. Кивнув рукою Hyp Алі, роз'юшені воїни роздягнули Муса-пашу догола і погнали вулицями шмагаючи по спині нагаями.
До Біюк-сарая йшов гонець із фетвою. Він помахував нею, щоб ніхто не насмілився підступити до нього: священний папір давав право входити до самого султана. Кяя-хатун мусила відчинити двері тронного залу. Гонець не вклякнув на коліна — всемогутність фетви не годилося принижувати. Ібрагім, жовтий і згорблений, не кричав і не тупав ногами. Не відриваючи малих побляклих очей від сувою з печаттю, він тихо навшпиньках підійшов до посланця, неблимно дивився на документ, в якому записаний був його останній день, підскочив, вихопив фетву і тут же порвав її. Стиснув шматки у жмені, кинувся до холодної мангали, запихаючи їх в отвір.
— Вогню, вогню! — прохрипів у щілину до кяя-хатун, але ніхто не обізвався.
Знічений гонець подався назадгузь до виходу.
(Продовження на наступній сторінці)