Так незвично і по-дитячому втішно було Мальві йти вузьким проваллям Ашлама-дере, де знайомий кожний камінчик, кожна чашечка білої павутиці, кожна голівка жовтогарячого цвіту, держи-дерева. Стало вільно, немов незримі, та міцні сіті, що окутували і тіло, і свідомість, враз розповзлися, прогнилі, Мальва здерла з лиця яшмак і побігла ущелиною, протинаючи грудьми холодне повітря, і була вона тепер дівчинкою з-над Узенчика, і ніхто б не вгадав по ній, що це йде до матері можновладна дружина хана. Та минуло захмеління, реальні контури світу випливли з голубої їмли, а тоді побачила Мальва скопців, що йшли за нею тихцем, скрадаючись поміж камінням. І аж тепер зрозуміла вона, якою ціною купила ханську любов. Обезсиліла раптом, а інстинктивний протест проти неволі затряс нею, і вона істерично закричала на євнухів, що принишкли за скелями:
— Геть, геть, геть!
Вдарилась квола луна об стіни ущелини і затихла разом із душевним бунтом. "Що це зі мною? — подумала Мальва. — Я ж ханська дружина, а вони його слуги, і так мусить бути. Хіба могла б я жити тепер деінде, коли там син і — він... коханий?" Одягла яшмак і статечно подалася видолиною до Мангуша.
— ...Мамо, я бачила їх... Чому вони прийшли так пізно?
Більше нічого не сказала і незворушно дивилася на материну розпуку.
А ввечері рабиня Наїра розповідала їй казку. Вона знала їх безліч, і ставали ці казки для Мальви тим другим світом, що закрився перед нею.
— Було чи не було, — тягла Наїра, — а в колишні часи жив могутній султан, який підкорив три чверті світу, а та чверть, на яку не ступило копито султанського коня, тремтіла в страху перед грізним падишахом. І пішов він на Русь і проковтнув сорок міст, як один шматок. Повернувся султан зі славою і золотом, та ніщо не втішало його так, як полонянка Маруся, що її схопили в церкві яничари, коли вона вінчалася зі своїм джигітом. Закохався султан, як тисяча сердець, і присягнув, що буде з нею однією жити. Полюбила й полонянка султана, а що була чарівниця, то відібрала волю свому панові. Що б Маруся не сказала, він слухав її, домоглася вона неможливого: султан заприсяг ніколи не йти війною на Русь. Сорок тисяч невільників повернула вона в їхній рідний край, та сама вертатись не захотіла. Гяури пісні склали про неї і назвали її своєю святою...
— А далі, далі що? — допитувалася Мальва, але Наїра не знала, що було далі.
— Аллах один відає... їм сповнились бажання, хай сповняться і нам...
Багато ще казок прослухала Мальва, а цієї більш допроситися не могла — чомусь випала вона з пам'яті старої Наїри. І, мабуть, тому розрослась дивна казка в уяві султан-ханим по-іншому, і Маруся ставала схожою на синьооку дівчину з Мангуша, а турецький султан — до гостробородого хана Кримського улусу.
"...І домоглася Маруся в хана, що ніколи він не піде війною на Україну, і сорок тисяч невільників повернула в їхній рідній край, а сама... сама вернутись не могла, бо любила хана... А що далі, що далі?"
Звістка про Жовті Води і Корсунь докотилася й до Мангуша. Спочатку пошепки, а потім голосно загомоніли поселенці над Узенчиком про чудо, яке виблагали люди в чудотворної ікони Успенської Марії: хан іде визволяти Україну!
Стратон не вірив. Та звідки ж бо могла взятися сила на Україні, щоб розгромила королівське військо, і хто де чував, щоб християнам ішли на поміч поганці? Сам покульгав у Бахчисарай, а вернувшись, мовчав заклято і тільки ночами стонав тяжко крізь сон, наче стриножений бугай.
Незабаром рознеслася чутка, що кілька мужчин зникло з Мангуша. Потім не стало цілої родини. Спершу мовили про них, що пішли шукати місць, та шила в мішку не втаїш...
— За Сиваш повтікали, — сказав Стратон до Марії і шарпнув сорочку на грудях, аж репнула.
— Стратоне, Стратоне, — дорікнула Марія. — Чому ти не послухав мене раніше?
— Але ж не пізно ще, — гаряче заговорив Стратон. — Ти з грамотою, я...
— А Мальва?
— Вона вже не твоя.
— Мав би ти своїх дітей, Стратоне, так не говорив би...
Певно, не поверталися б вони більше до цієї розмови, та несподівано завітав до них пастух Ахмет. Дорослий, змужнілий, він зовсім не був схожий на татар, які ходили низом, — красивий тат із густими чорними вусами зійшов з гір, гнаний невгасимою спрагою кохання.
Понуривши очі, промовив:
— Ахмет знає, що все пропало, але забути її не може. Я прийшов, щоб вдихнути .повітря, яким вона дихала...
Мовчали старі, і мовчав Ахмет, звісивши на груди голову.
— Ахмет сильний і сміливий, — вів далі пастух. — І якби Мальва хотіла, — чей не може донині любити хана, бо ніяка пташка не любить свого господаря, який держить її в золотій клітці, — якби вона захотіла Ахмет украде її. Він знає всі дороги в Криму, до самого Хмеля відвезе Мальву на своєму коні, бо Ахмет любить... А плати ніякої за це не схоче — ні любові, ні ласки. Слугою її згоден бути...
По-молодечому схопився Стратон із лавиці, обняв Ахмета.
— Ти можеш це зробити, ти можеш?
— Ахмет усе зробить.
— Маріє, чого ти мовчиш, Маріє? Надія осінила материне обличчя, вона пожвавішала, сказала:
— Я піду, Стратоне, до неї... Я завтра йду. ...Стояла біля ханських воріт і не наважувалась постукати: білявий воїн відчинить і спитає знову: "Чого тобі треба, стара?", а тоді вона закричить: "Ти син мій!" — і вже не від чужинця, від рідної дитини почує образу... А чи справді він син її? Як дізнатися, в кого?
Скреготнули ворота, інший стражник пропустив Марію. Кров відпливла в неї від серця: "Де ж Селім?"
— Де Селім? — тихо зойкнула, та нічого не відповів вартовий, і пішла Марія повз Соколину вежу до гарему. Євнухові дала таляр і наслухувала: з глибин гаремних хоромів ледь чутно долинала пісня, ой, що ж то за пісня та про чорного ворона, що над морем кряче?..
Вбігла мати в кімнату, підвелась Мальва з міндера, якась така дивна: бліде в неї лице, хворобливо пломеніють очі...
— Мальво, ти хіба нічого не знаєш, що діється в світі?
— А що діється... Були, поспівали й поїхали... Звідки мені знати, що діється? Хан не розповідає про те, що робиться за стінами гарему. А я... я коштовностей багато маю, мамо, і не знаю, що з ними робити... Ти візьми трохи, дівчатам даси в Мангуші.
— Сердешна моя... Ой, де ж ті твої мрії про міць твого кохання?
— А що, хан послав по ясир... туди?
— Мальво, — зашепотіла Марія, — послухай, що скажу тобі. Побратим твого покійного батька гетьман Хмельницький побив ляхів, ворогів наших предковічних, а хан іде йому на допомогу. Ти послів козацьких бачила тоді... Але ханське слово зрадливе, хто знає, що він завтра вчинить. А тепер є нагода. Ахмет поможе нам... на Україну. Люди йдуть.
Чекала одвіту. Очі Мальвині прив'язалися до материних і довго відірватися не могли, та враз, ніби струшуючи з себе шкаралупу отупіння, вона розвела руки і заговорила, прислухаючись до своїх власних слів.
— Доля моя, мамо... Це доля моя. Ти кажеш іти на Україну? Як мені йти? Я ж зовсім не та, що ті — з-над Дніпра. Я лише затужила по них і чомусь тієї туги? позбутися не можу, а сама твоя Мальва — татарська, ханська, мамо...
— Потурначко ти моя...
— Мамо, а може, того хотів твій бог, щоб мене в ясир забрали, щоб я забула своє і аж тоді розбудилась від рідної пісні, коли стала ханською дружиною? Може мені призначено більше добра вчинити для твого краю, ніж народити козакові дитину?
— Що ти мариш, доню! Ти ясирка в работизні, що можеш зробити?
— Кажеш — хан іде на поміч козакам? І може зрадити їх? Я не дам йому цього вчинити, він любить мене. А тепер я розпалю його любов... І стане він вірним Хмелеві навіки. —
— Царі, Мальво, зраджують, не радячись ні з ким.
— Як він це зробить...
— То що?
— Я... — І побачила Марія давно вже забуте: батьківський козацький блиск спалахнув ув очах потурначки.
Іслам-Гірей дивом дивувався несподіваний переміні султан-ханим. Ввечері Мальва зустріла його бурхливими обіймами, надмір ніжності підкотився ханові до горла, м'якнув жорстокий володар, забувався в її гарячих пестощах.
— Ти мудрий мій цар, ти світло очей моїх, — шепотіла Мальва, — ти лицар, перед яким падають вороги твої, ти вождь, що подаруєш волю своєму і моєму народові.
— Якому твоєму, Мальво? — звівся на лікоть хан і сторожко глянув на дружину. — Ти ж мусульманка, як і я, і мій народ є твоїм народом.
— Я люблю тебе, хане, і Крим теж став моєю батьківщиною. Але ти зрозумій, що не байдужа журавлеві, коли він у теплих краях, холодна в'ялиця на півночі. Є такі, що й не повертаються, але тужно курличуть вони, коли в рідному краю вимерзають дерева і квіти, спека висушує зелень і брати, що повернулись додому, гинуть із голоду на рідній землі. Я вірила, що ти не станеш ворогом мого краю. Тепер знаю про все! Велика побіда сталась на Україні, то ж поклянись, мій мужу і володарю, що не відступиш ти від козацького гетьмана.
Хан устав, одвів Мальвині руки. Такого ще не було, щоб жінка втручалася в ханські справи і вимагала клятви від нього. Суворо глянув на Мальву, схопив її за плече.
— Чиї слова речуть твої уста, ханим? — спитав і притягнув її до себе, пронизливо дивлячись у вічі.
(Продовження на наступній сторінці)