— О хане, не запідозрюй мене в підступності. Ти мудрий і сильний. Я ніколи не зраджу тебе, бо кохаю, бо вимріяла тебе ще в дитячих снах. Можеш мене вбити, можеш озолотити — я у твоїй владі. Але послухай щирих слів слабкосилої жінки. Несвідуче серце моє чує те, чого, можливо, ще не бачить твій розум. У твоїх руках тепер така могутність, якої ніхто не мав. Яка ж то сила, коли два дужі вороги стають сукупно проти третього! Що можете зробити ви! Та коли схибиш, — багато горя поллється по світу. Будь вірним своєму слову, хане...
Опустив руку Іслам-Гірей із плеча Мальви, згадавши:
таке вже десь було. Майнула думка в голові про могутнього падишаха Сулеймана Пишного і про русинку Роксоляну, при якій розцвіла Османська імперія. І ще згадав хан про синів Сулеймана, яких чарівна Хуррем убила руками султана, щоб подарувати імперії новий рід від п'яного Селіма.
— Принеси мені свого сина! — наказав Іслам-Гірей, і страшна погроза вчулася в його словах.
— Він спить...
— Принеси мені свого сина!
Дрож пройняв тіло Мальви, спотикаючись об подушки, вона пройшла в дитячу кімнату і винесла маленького Батира. Хлопчик спросоння кривив до плачу губи і горнувся до матері. Личко в нього було смагляве, як у Іслама, а очі голубі — материнські.
Простягнулася ханська рука до груденят дитини, звелася друга.
— Що хочеш робити, хане! — скрикнула Мальва.
— Я буду мудрішим від самого Сулеймана Кануні, — мовив жорстоко. — Любити розумну козачку і вбивати від неї синів!
Мальва судорожно пригорнула хлопчика до грудей, а він, ще не знаючи, що може творитися в царському дворі, в якому з'явився на світ, просіяв у усмішці і залепетав:
— Ата, ата, ата!
Опустились руки Іслам-Гірея.
— Воля аллаха, — зітхнув. — Спи, Мальво. Мене чекають справи. І будь спокійна. Я йду складати письмо султанові про те, що виступаю зі своїм військом на спілку з Богданом Хмельницьким.
Стратон нетерпляче чекав, коли Марія повернеться з ханського двору.
— Ну що? — зустрів її на порозі і відразу все зрозумів: опущені Маріїні плечі, схилена голова й очі, в яких витліли рештки надії, говорили мовчки— "Мальва не піде".
— Я так і знав, — промовив глухо. — Горе море, пий його — не вип'єш. Але ми підемо. Ти з грамотою, я — через Сиваш.
— Пізно ти вирішив, Стратоне. Якби колись мене послухав, ми разом були б там. Ти кував би гармати, я варила б їсти козакам, а Мальва, а Соломія... — вдарилась Марія головою об стіну і хлипала безслізно. — Не можу, не можу я піти... Тут діти мої...
— Діти?!
— Так... Ти пам'ятаєш того ханського воїна, що приїздив по Мальву? Я знаю, не хибить моє серце: то син мій...
Ще кілька днів мучився Стратон, не зважуючись покинути Марію, а туга за козацькою волею, що десь там воскресала на Чорному шляху, визволяла душу і не давала жити. І врешті опустіла Стратонова хата, ніби мерця винесли. Не виходила Марія більш на люди, сама-однісінька тужила в чотирьох порожніх стінах, а інколи пізніми вечорами бачив сеймен Селім чорну тінь жінки, що тихо стояла неподалік муру.
Стратон пробирався ночами через сиваські болота до козацького Низу, полохаючи сонних стрепетів на курганах.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Цар загинув, хай живе цар!
— Ви сліпі кроти і безмозкі устриці! — кричав султан Ібрагім на членів дивану, які зайшли в тронний зал доповісти про стан війни з Венецією. — Хто розпочав це безглуздя, хто підіслав до мене зрадливого Замбула, де голова його?! До Золотого Рогу більш не приходять торгові судна з коштовностями і тканинами, обезлюднів гарем, ваші голови сплять, та я промию їх розпеченим оловом!
Мовчки виходили від султана дефтердар, кадіаскери і великий візир Муса-паша, залишаючи в тронному залі поруч із падишахом нового члена дивану — недима [158] Зюннуна. Де його знайшов Ібрагім, ніхто не знав, та султан не розлучався з ним ні на хвилину і довіряв йому ще більше, ніж колись Замбулові. Він входив до султанського селямлика, не питаючи дозволу, і проголошував завжди одну й ту ж касиду [159], що так лестила Ібрагімовому самолюбству:
— Прикрасив аллах всевишній небо сонцем, місяцем і зорями, а землю дощем, красунями і найсправедливішим султаном Ібрагімом!
Після цього недим сідав на долівку, накреслював крейдою гороскоп, відзначаючи, в якому зодіакальному сузір'ї перебуває зараз сонце, і вгадував безпомилково: цієї хвилини в мечетях Багдада прославляють найрозумнішого падишаха, або ж — сьогодні вночі він зустріне в гаремі невідому красуню, з якою ніяка ще не дорівнялася в хтивості й пристрасті, чи то міг навіть напророкувати багаті дари від іноземних послів.
Далі вони удвох пили вино, і султан читав Зюннунові свої вірші, а той підносив руки вверх, завертав очі і зітхав, і сміявся — залежно, яким тоном декламував Ібрагім.
Султан сам собі тепер дивувався, як він міг стільки років довіряти зрадникам Замбулові й Аззем-паші, коли в імперії живе така людина, що знає і поезію (скільки касид міг проспівати за день Зюннун!), і астрологію (недим наперед міг угадати, скільки звірів уб'є султан на полюванні), і дипломатію (він уміло розмовляв з послами в присутності султана), і воєнну справу (адже Зюннун відгадав потаємні мислі Ібрагіма про те, що воювати йому більше не треба, а тільки насолоджуватися радощами світу цього)!
Сам бог послав йому з Анатолії цю людину, без неї тепер Ібрагімові не обійтись.
Деколи викликав султан до себе великого візира. Це були тривожні хвилини для Муса-паші. Сім потів спливало при самій лише згадці про той день, коли Ібрагім, спонуканий своєю матір'ю, віддав йому тугру. Після першої офіційної аудієнції падишах провів нового візира до тайника, розташованого поруч із залом дивану. Він відчинив двері, вимальовані під колір стіни, трупний сморід ударив в обличчя — жахливе видовище постало перед очима Муса-паші: у невеликій кімнатці височіла гора людських забальзамованих голів.
— Бачиш, Муса, — оскалив зуби Ібрагім. — Тут лежать ті голови, які хотіли бути розумнішими від голови самого падишаха. Полюбуйся, ось премудрий Аззем-паша. Дивись, щоб і твоя сюди не потрапила.
Підігнулися коліна у великого візира, він вклякнув перед султаном.
— О султане, я служитиму тобі вірою й правдою!..
Та відтоді і донині переслідували його почорнілі лиця тих, які колись сиділи на тому самому місці під п'ятьма бунчуками в залі дивану, на якому тепер сидить він.
Згадка про страхітливий мавзолей відбирала йому рештки сміливості, він допомагав султанові торгувати бейлербеями і кадіями, всі гроші, виручені за посади, сумлінно віддавав Ібрагімові, з кожною дрібницею йшов радитися до валіде Кьозем, яка, позбувшися за допомогою яничара-аги розумного суперника Аззема-паші, взяла до своїх рук владу і відтіснила від державних справ самого Hyp Алі і красуню Тургану-шекер.
Хай діється воля аллаха, а йому, Муса-паші, — аби вберегти свою голову і посаду. Нехай собі Кьозем виховує для престолу молодшого султанського сина, що народився від одаліски, він закриває очі на те, що потаємно зникають яничарські старшини, які підтримують Нур-Алі; Муса-паша мовчатиме і тоді, коли несподівано помре Тургана і старший син Ібрагіма Магомет.
Великий візир помічав якесь підозріливе нуртування в надрах двора і у війську. Hyp Алі з того дня, як тугра просковзнула повз його руки, не появлявся до двору навіть на засідання дивану; Тургана виставила біля свого гарему сторожу з яничарів; шейхульіслам Регель з святенницьким обличчям щовечора ходить молитися до яничарської мечеті, а серед яничарів появився звідкись новий шейх Мурах-баба, який закликає воїнів до самостійного походу на Венецію, обіцяючи їм бочки золота в Європі.
Муса-паша вдає, що нічого не помічає. Він боїться всіх. Та поки що султан тільки погрожує під час аудієнцій:
— Ти знаєш, яка кара чекає тебе, коли в імперії зайдуть непорядки. Іди і промий свій ослячий мозок, годі мені за всіх думати!
Недавно Муса-паша дізнався від австрійського резидента в Стамбулі Ренігера про якісь коншахти Іслам-Гірея з козацьким гетьманом Хмельницьким, потім почув про те, що козаки й татари розгромили польські війська під Жовтими Водами. Що буде, коли Ібрагім про це довідається? Чию голову забальзамують? Але мовчав. Не треба підганяти лихо. Хан все одно колись пришле своїх послів.
У султана щодня — кейф [160]. Зараз він у горах Істранджа. Полювання випало напрочуд удале — достеменно таке, як пророкував недим. Яничари-секбани [161] виганяють на галявину стриножених козуль, оленів, а Ібрагім цілиться з рушниці і кладе наповал одну тварину за другою.
Добрий настрій у падишаха. Він обіцяє недимові винагороду, похваляє секбанів, та враз протяжний звук рога долинає з лісу — знак, що хтось наближається.
Поскакали ловчі на конях лісовою дорогою і скоро повернулися, ведучи з собою султанського чугадара [162].
— Хто велів тобі йти сюди? — спитав Ібрагім, сердитий, що перешкодили йому в полюванні.
— Муса-паша, великий султане... Ханські посли прибули до тебе. Кажуть, що в них невідкладні справи.
— Раби погані! — затупав ногами Ібрагім. — Як вони сказали — невідкладні в них справи? До мене, секбан-баша! Пошли кінних до татарських посланців, хай волоком приведуть їх сюди, якщо нема в них терпіння чекати!
(Продовження на наступній сторінці)