14 грудня 1918 року Осадний Корпус СС під командою Коновальця вирушив на Київ. Батарея Романа Дашкевича у лісі під Мотовилівкою розгромила дивізію князя Мірського, Гайдамацький Кіш Петлюри розбив решту німців під Фастовом, а Сердюцька дивізія, що стояла гетьманською залогою у Василькові, перейшла на бік повстанців.
15 грудня полковник Коновалець із Корпусом Січових Стрільців і Петлюра з Гайдамацьким Кошем увійшли на Софійський майдан. Владу в Україні взяла Директорія, гетьман, перебраний в жіночий одяг – як і Керенський – втік із Києва. Останні гетьманські сили захопив у полон полковник Роман Сушко біля Ботанічного саду: полонених привели до казарм на Львівську вулицю, й серед них Коновалець побачив Дмитра Донцова, демонічний вигляд його помітно збляк, з його очей світилася цілковита розгубленість.
Полковник наказав конвойному вивести Донцова з тлуму полонених, узяв його під руку й повів у свою колишню штабну кімнату. Донцов слухняно, як в'язень, пішов поруч з Коновальцем, скоса позираючи на нього, й на його обличчі розтавала розгубленість – сувора шаруга бралася брунатних щік; обидва мужі якусь хвилину сиділи мовчки за столиком один навпроти одного, не зважуючись починати розмову. Врешті спитав Коновалець Донцова:
"Як ви тут опинилися, пане Дмитре? Після нашої розмови в Зашкові мені важко збагнути, яким чином ви – потрапили до промосковської вояччини… Це неймовірно. І як мені тепер повестися з вами: Голова Директорії наказав вас заарештувати, вам загрожує польовий суд".
Жоден м'яз не здригнувся на циганському обличчі полоненого – видно було, що він не боїться й наміру не має виправдовуватися, обстоювати свої позиції, зрештою, не було цієї миті в нього ніяких позицій, вони здиміли, як тільки гетьман видав декларацію про єднання України з Росією, але відповісти Коновальцеві мусив.
"Я не сподівався такого кроку від гетьмана… Те, що він не вмів розмовляти українською – у воєнний час чиста дурниця. Скоропадський – бойовий генерал, військовий професіонал, то не розпещений по борделях письменник Винниченко, який не має поняття, що таке армія для держави, для цього шукача аморальної "чесності з собою" головний атрибут державності – то хіба що національний декор, як-от подільська вишиванка, в якій він ходив до театру на прем'єри своїх вистав…"
"Ви самі собі суперечите, пане Донцов, – спинив його Коновалець. – Адже вашому ясновельможному гетьманові ще й як слугувала козацька вберя, коли ступав на гетьманський престол!"
"То камуфляж, його накостюмували українські супер-патріоти. У такій папужій формі він подобався нашим плебеям, і за ним пішли… Для українців зовнішня національна традиція дуже багато важить, гетьман мусив цим користатися. Я, звісно, до таких травестій був байдужим. Мені йшлося не про гетьманський кунтуш, а про історичну доцільність гетьманської форми правління в Україні, вона найбільш природна для ментальності нашого народу своїм дуалізмом: показний січовий демократизм під час обрання гетьмана і тоталітарна влада демократично обраного провідця, яка вельми потрібна нашій національній громаді, схильній до охлократії. Обраний козаками Хмельницький розчереплював потім булавою голови тим же козакам, якщо вони виявляли непослух".
Донцов уже встиг забути про свій статус полоненого, якому загрожував польовий суд, він розпалював себе власним монологом й не давав Коновальцеві прийти до слова.
"Тому я став за гетьманство, ми разом з В'ячеславом Липинським дійшли до такого скутку. Про можливу зраду гетьмана ніхто з нас і не думав. І як було не захоплюватися Скоропадським? Винниченко проповідував пацифізм, Петлюра збирав навіжених гайдамаків на Полтавщині, Грушевський посилав під Крути дітей, щоб потім мати нагоду поридати на Аскольдовій могилі, а Скоропадський умить зорганізував боєздатну армію, не кажу вже про національні інститути. І тому я покинув Українське пресове бюро в Берліні, прибув до Києва і став вельми потрібним функціонером у гетьмана: він назначив мене головою телеграфного агентства… Мій друже! – вигукнув Донцов, простягнувши руку, щоб поплескати Коновальця по плечу, та впору стримався. – Пане полковнику, покиньте бавитися в демократію, Україна до неї ще не доросла, та ваша демократія нині на ембріональній стадії або вже переродилася на охлократію, яка нас погубить, побачите… Нашому народові треба нині міцної руки, оглухнім на відгомони новгородських дзвонів, покиньмо партійні соціал-демократичні забави! Ви сильна людина, ви щойно розгромили підступного ворога, проте візьміть собі на карб його тоталітарну науку, створюйте орден! В Росії вже його створили, вони мають більшовизм, а ви збираєтеся їх перемогти анархічною отаманщиною. Та вони вас передавлять, мов бліх – поодинці! Ви природний мілітарист, я це запримітив ще під час нашої розмови в Зашкові після фестину – ви ж уже тоді започаткували мілітарну організацію. Не захоплюйтеся псевдодемократичними гаслами Винниченка і Петлюри – пропадете, як пес на ярмарку!"
"Вгамуйтеся, вгамуйтеся, пане Донцов, – знову спинив Коновалець співрозмовника. – Ви ж проповідуєте достоевщину. Таж то він у "Бєсах" виписав візію тоталітарної державної системи: одна десята суспільства має панувати над рештою рабів. Перетворіть люмпенів на голодрану аристократію, знищіть еліту, спаліть церкви, пиячте і вбивайте! "Ми старий мір разрушім до основанья…" До чого б така ідеологія довела, вияснив нам Франко у статті "Що таке поступ?" – нинішні царі здаватимуться нашим нащадкам невинними дітьми, якщо утвориться тоталітарна марксівська держава…"
"Але ви забули, пане Євгене, Франкову поему "Похорон". Полководець Мирон здобуває над ворогом перемогу за допомогою черні, однак упору спам'ятовується: не можна голоті віддавати владу, вона здатна витворити тільки сатанинський лад. І він сам розгромлює чернь, яка здобула перемогу й готова по-бандитськи правити державою. Чому ви не пам'ятаєте цієї Франкової науки?.. Ми не здобудемо незалежності, поки не виховаємо свою національну аристократію, як це зробив Перікл у стародавній Греції. А вона може виферментуватися лише в організації, яка має статус ордену – і тільки! Чей же москалі, озброєні нині більшовицькою тоталітарною ідеологією, ті варвари, які хочуть завоювати світ і радіють, коли знаходять щось таке, що можна іще зруйнувати, – ті гунни вриваються в наш Рим, і проти них ми можемо ставати на прю, прийнявши їхній спосіб війни. Цього не зробив гетьман, це маєте зробити ви".
Раптом Донцов змінив тон своєї мови.
"Що будете чинити зі мною?" – спитав.
"Переправлю вас до Швайцарії, таких людей, як ви, у нас не густо".
"Буду вам вдячний, пане полковнику… У Берні залишилася і жде мене моя кохана дружина. Ви знаєте її – то Марійка Бачинська".
…Цю розмову з Донцовим пригадав собі Коновалець після цілорічних битв на просторах України, після тифозного мору, зради Петрушевича, хаосу отаманщини і врешті – після програної битви з поляками біля Чорториї… Петлюра виїхав до Варшави, Грушевський замешкав у Відні, Винниченко подався в Москву. А Україна, не готова до незалежного життя, агонізувала в зимових походах.
У грудні 1919 року Корпус Січових Стрільців склав зброю полякам у Луцьку. Коновалець вийшов з табору інтернованих через два роки й прибув до Львова, щоб із новітніх лицарів "Залізної остроги" створити орден.
"Нова війна за незалежність щойно почнеться", – сказав він сам до себе, коли разом з Ольгою Федаківною виїжджав уночі зі Львова – після атентату на маршалка Юзефа Пілсудського.
Розділ дев'ятий
Срібна сурма
(Із Михайловых записок)
Після невдалого атентату Степана Федака на Пілсудського в Галичині блискавично завирувала хвиля українського резистансу. Сигнал до нової боротьби був поданий упору: після програшного походу Пілсудського й Петлюри на Київ катастрофічно посипалося листя із лаврового вінка польського вождя, і навіть "Cud nad Wisłą"[1] не врятував його від неслави – шляхетська ідея відбудови Речі Посполитої від моря до моря зазнала остаточного краху. А ще після відступу більшовицьких військ за Збруч кинута Пілсудським примиренська фраза "Без вільної України неможлива вільна Польща" цинічною насмішкою прозвучала над зневоленим галицьким людом після зрадницького Ризького договору між червоною Росією і Польщею, в якому третя сторона, українська, участі не брала, – над Україною поралися переможці, немов мисливці над убитим оленем, розшматовуючи здобич між собою й намагаючись ухопити кожен для себе більший кусень, – отож за фальш маршалківської фрази свиснула мимо його вух куля з Федакового револьвера. З другого боку, фатальна для маршалка декларація любові до України до краю розлютила польських шовіністів, й без того невдоволених варшавськими перемовинами Пілсудського з Петлюрою: конвокаційний сейм оголосив себе керівним інститутом держави, усунувши маршалка від влади, й ставлення поляків до swego drogiego wądza[2] найвлучніше відбилося в репліці тюремного каштеляна в Равічі, куди привели засудженого на шість років Степана Федака: "Чому ти не застрелив того лотра? Польща була б тобі вельми вдячна!"
(Продовження на наступній сторінці)