Мої очі втомилися, я відклав рукопис, вимкнув живлення в акумуляторі й, заклавши руки під голову, вдивлявся в темряву, дошукуючись у ній образу Михайла, про присутність якого свідчило лише його глибоке й рівномірне дихання, – був то міцний сон людини з чистим сумлінням. А таким чистим він був і в студентські роки, таким самим видався мені й тоді, коли пострижений і після тюремної камери блідий, мов кільця картоплі в підвалі, виходив, пригнувшись із "воронка", майже впритул підігнаного до брами львівського обласного суду; спускався він умисне поволі залізною драбинкою, його шарпали, тягнули за руки міліціонери, вони гарчали на нього, мов собаки, що рвуться з ланцюга, аби чимшвидше переступив відстань у два кроки, що проклалася між дверцятами "воронка" і судовою брамою, проте Михайло таки встиг змахнути рукою й гукнути до щільної людської юрби: "Тримаймося!" Натовп, серед якого був і я, хором заскандував: "Без-рід-но-му сла-ва!" – і зник Михайло за брамою, зі скреготом упав залізний ригель на скобу, й здалося нам, що ув'язненого Михайла навіки вихоплено з наших рук, тож заскиглили в душах докори сумління, що ми начебто добровільно віддали його тюремникам за викуп власної свободи, й бунт, ще боязкий, охопив нас. Охоронники відтісняли людей від "воронка", лупцювали крайніх гумовими кийками, погрозливо верещали, проте наш несміливий протест щораз міцнішав, розгорався, безугавні вигуки "слава!" підсилювали його, ми лавою напирали на міліцію; викликали загін омонівців, які почали розганяти збунтований люд: я бачив, як кількох хлопців, заламавши їм назад руки, впихали до критої брезентом вантажівки; якась дівчина з довгим до пояса волоссям захриплим голосом волала "Ганьба катам!"; омонівець у масці робота намотав те пишне волосся на зап'ястя, підняв на ньому дівчину і вкинув у темну пащу "воронка".
Десь там, за брамою обласного суду, вершилася розправа над Михайлом і його побратимами, а ми, розігнані, принижені й безсилі, розбіглися по закамарках, однак згодом здолав нас сором: п'ятеро найсміливіших зібралися в редакції й написали протест з вимогою віддати нам Михайла Безрідного на поруки; того листа заніс до суду я, віддав його секретареві, а потім кілька років ходив проскрибований із забороною публікувати свої писання. Надалі я віддавав рукописи довіреним товаришам, хтось там їх передруковував, розмножував, і так я включився в систему самвидаву і, звісно, ждав арешту.
…Михайло рівно дихав, а я викликав із темряви його образ, щоб він висвітлився переді мною на екрані ночі, – я хотів з приятелем розмовляти, дискутувати, вияснювати для себе ціну бурхливої теперішності й непевної перспективи нашого державного розвитку; надворі із зимової сизоти ліниво проколювався світанок, Майдан німотно дзигонів від морозного вітру, в наметі стало холодно; я нетерпляче чекав, поки Михайло прокинеться й розкочегарить буржуйку, але він міцно спав, і з моєї нетерплячки зроджувалася тривога перед завтрашнім днем. Лише розмова з Михайлом могла мене заспокоїти; я знав: як тільки розвидниться, моя тривога вмить зреалізується в події на Майдані, в нестримний протест, який визрівав уже кілька днів, і ніхто не міг вгадати, якого кольору набере наша революція – помаранчевого а чи кривавого…
Й певне, тому, що до світанку було ще досить далеко, із мого натужного очікування висвітлився нарешті образ Михайла – не нинішній, а той, який постав переді мною, коли він після шестирічного ув'язнення – змужнілий, з пронизливим поглядом карих очей, безкомпромісний і рішучий максималіст – запросив мене на своє весілля з відважною Тетяною, тією самою дівчиною, яку на моїх очах у день суду омонівець, піднявши за волосся, вкидав до "воронка", – знала добре юна дисидентка, що готує для себе нелегку долю української декабристки.
Знав і я, що за мою присутність на дисидентському весіллі доведеться розплачуватися дорогою ціною, але ж не міг я бути слабшим за тендітну дівчину, а зрештою, я давно був готовий до всього: тиждень тому їздив до Коломиї попрощатися з мамою.
Весілля відбувалося в Тетяниному домі, без співів, тостів, воно більше скидалося на засідання підпільного осередку, і ніхто із запрошених нітрохи не сумнівався, що кожне слово, вимовлене на весільній вечірці, буде детально записане каґебістами.
Сидячи за весільним столом, я невідривно придивлявся до Михайла і згадував, як він, підштовхуваний охоронцями, переступав віддаль у два кроки між "воронком" і брамою суду: був Михайло нині такий самий – пострижений, великоголовий і гачконосий, та, очевидно, шість років неволі щоденно відтискували в його душі, немов на гербовому папері, печать тюремного досвіду, залишаючи ще й тайнопис стійкості, щоб не схибити, не зійти ні на один градус із компасного кола сумління, бо тільки така заданість могла перевести в'язня, загроженого насильством, зневагами і голодом, а що найнебезпечніше, звабою бодай мізерної полегші, по волосинному містку, під яким вирує пекло чужої волі, й звідки, коли впадеш, назад не буде вороття, оскільки зрада знищує жертву не так примусом до вічної повинності, як муками сумління. А стійкість, як тільки вдалося її в собі встановити, породжує вимогу до людей бути готовими до самопожертви.
Саме ці нові риси характеру я запримітив у Михаиловому погляді – він теж пильно придивлявся до мене, немов занурювався в глибини мого світогляду й дошукувався можливої слабкої ланки на його тканині, яку ще можна зшити, щоб не сталося, бува, розриву; я мужньо витримував ті вимогливі Михайлові позирки, та він врешті всміхнувся й промовив до мене, ніби й не до речі:
"Мій прадід Пантела, до якого, я ще пам'ятаю, водив мене в Підбуж дідусь Максим на мед, завжди розпочинав розмову зі своїм сином так: "Ти вчений, а я маю природний розум, то слухай мене". Я не хочу цим сказати, брате, що тобі забракло природного розуму, але коли ходить о стислість, як люблять висловлюватися наші галичани, то саме він – основа вищої чи нижчої освіченості й культури, які є вторинним надбанням. Природний розум – то основа, фундамент, від котрого залежить міцність надбудови, тож кожна людина мусить вряди-годи потупцювати на тому фундаменті, аби впевнитися, що не зрихлився він…"
Подивований його мовою, яка здалася мені натяком на якісь мої схиблення, котрих начебто за собою не відчував, я відказав злегка роздратовано:
"Невже ти маєш підстави сумніватися в міцності мого світоглядного фундаменту?"
"Ні, не маю… – спокійно відказав Михайло, не відводячи від мене погляду. – Однак за ці роки, що мене не було в Україні, в певного прошарку людей, а особливо в письменників, виробилася, як я запримітив, тактика подвійної моралі: мовляв, можна ходити світом у масці Валенрода-пристосуванця, а в душі залишатися затятим дисидентом – Богові свічка, дідькові огарок – з надією, що народ колись розбереться, чого ти більше залишив по собі – запаху бджолиного прополісу чи смороду собачого лою… А письменник повинен засвічувати свою трійцю з найдобірнішого липневого воску й бачити перед собою лише образ Божий, і не впускати в поле свого зору машкару підступного диявола зі спокусливою усмішкою на варгах… Тоді він може називати себе національним письменником".
"Але ж у такому разі в сучасному літературному процесі залишилася б тільки самвидавна література, малодоступна для маси читачів, для шкіл й університетів – на чому тоді мали б ми виховувати дітей, навчати їх розумінню словесного творення, коли в легальній літературі утвориться безнадійний вакуум. А ми з тобою на яких книгах викохували б свою історичну пам'ять, якби не мали творів розкаяних Костомарова і Куліша?"
"Ти не назвав Шевченка… Але нехай – то геній, деміург, який трапляється тільки раз в історії народу. Та був ще кирило-мефодієвець Микола Гулак, який не зрадив присягу".
"І ніхто його не знає…"
"А хто нині добре знає Миколу Міхновського або навіть Юрія Липу, – розмірковував Михайло. – Та чи могли б ми собі уявити розвиток національної ідеї без них? Вони загинули: Міхновського у вісімнадцятому році повісили більшовики, а Юрія Липу закатували їхні виплодки тридцятьма роками пізніше – й ніби пропав за ними слід… А ні, від них народилося нове покоління поетів-нонкон-формістів – українських, литовських, грузинських, якими заповнили тюрми в Мордовії. А один із них – Великий Поет – відмовився емігрувати за кордон і залишився, як сам сказав про себе, горлом України. Ось яких поетів назвуть колись національними! А ти не хотів би, щоб і тебе так назвали твої нащадки? Звісно, хотів би. Тоді назавше відмовся від угодовства".
У ту хвилину, коли Михайло вимовив ці слова, я вперше помітив за столом при покутті маленьку, зі зморщеним обличчям жінку, і зрозумів, що то Михайлова мати. Вона сиділа з опущеною головою, й мені здалося, що зумисне не дивиться на сина, щоб гості не помітили її материнської гордості. Тільки коли Михайло, закінчивши розмову зі мною, сказав до всіх: "Мужайтеся, братове, розпочався великий час становлення незалежної України, відновлення нашої держави, тож викшталтовуймо в собі націоналістичну ідеологію, ворожу не тільки до московських вожаків, а й до всієї північної орди, яка ніколи не визнає за нами права на самостійне життя!" – коли він це сказав, стара жінка, Михайлова мати, витерла долонями очі й тихо проказала: "Хай благословить Бог тих, хто не відступить…"
(Продовження на наступній сторінці)