Розмова на Михайловому весіллі велася до пізньої ночі. Через місяць каґебісти потай підкинули в його підвал антирадянську літературу, Михайла заарештували вдруге й засудили – цим разом на десять років. Я чекав своєї черги, та ця біда, на моє щастя, мене обминула.
Так яскраво згадалася мені в холодному наметі та весільна розмова, й у цю мить, коли Майдан ще німів, дивилися на мене з уявного образу Михайла його нестерпно вимогливі очі.
Я лежав горілиць на матраці, світанок крізь сірий брезент уже проникав до намету, а ті очі не переставали мене пронизувати; я захотів розбудити приятеля й сказати йому, що його наказ чесно виконав – давно відмовився від будь-якого компромісу з ворожою владою і двадцять останніх років совєтчини терпів безперервні цькування за свої історичні романи. Та він про те знав сам. Михайло вже не спав, крізь сутінок дивився на мене, а коли наші очі зустрілися, він сказав, ніби відчув, що я потребую в цю мить його доброго слова:
"Не муч себе, брате. Ти гідно витримав випробування…"
Михайло розпалював буржуйку, а Майдан поволі заповнювався людьми, гомонів, клекотів, і сказав мій приятель:
"Сьогодні – пік. Станеться те, що задумано. Відбудеться облога будинку Ради Міністрів, Верховної Ради і резиденції продажного президента. А якою ціною обійдеться переворот, побачимо. Ти залишайся в наметі, а я вийду – мушу бути на Майдані".
Я сам собі дивувався, що після цього Михайлового повідомлення ні крихти тривоги не добралося до мого серця: на Майдані незабаром збереться до мільйона люду, і ніхто не здолає народ! Там – наші громадяни, люди різних професій, станів і національностей, там звучать українська і російська мови, але всі єдині і всі однією мовою скандують: "Разом нас багато, нас не подолати!" І мені в цю мить згадалися колишні непримиренні і войовничі Михайлові інвективи на адресу північного сусіда. Я спитав його:
"Ти й далі дотримуєшся донцовської радикальної доктрини?"
"Я багато передумав, брате, – відказав Михайло. – У таборі були в'язні з усіх кінців імперії, і росіяни теж… Щоправда, досі ще ні один москаль, з яким я ділився шматком хліба, не привітав мене з Незалежністю України. А скільки говорили: "Настанет время, і ми подадім друг другу рукі, как равноправниє граждане – каждий своего государства". Ніхто мені цих слів досі ще не повторив. Але я відчуваю, що там, на Майдані, є вже чимало людей, готових до такої мови. Час – найкращий учитель…
Бо скажи мені, брате, чи багато знайдеться росіян, які хотіли б покинути Україну й вернутися на свою батьківщину, яка не має визначених кордонів – є всюди і ніде… Тут їхня батьківщина, й за неї вони вийшли в ці дні боротися. Звичайно, не всі. Он тусується донецька шантрапа, готова вдертися на Майдан. Але де ти знайдеш ідеальну одностайність? Квіти й терни ростуть на одному й тому ж клаптикові землі".
"Це правда, – сказав я. – Але що мене вразило вчора, коли я йшов до тебе: абсолютна чистота на Майдані, люди, незважаючи на те, що прийшли на протесту акцію, – добрі, лагідні й комунікабельні; я не бачив п'яних, я бачив закоханих: ти уявляєш собі – кушпелить сніг, а якась пара накрилася прапором і цілуються вони там, думаючи, що ніхто їх не бачить. Ну а терни поміж квітами – вони є всюди, і серед наших супер-патріотів чимало теж… Якось я бачив по телевізору: нинішній поки що президент покладає перев'язаний жовто-синьою стрічкою букет квітів до пам'ятника Шевченка, а непогамовний молодик ту стрічку зриває і топче ногами – тільки тому, що пов'язав нею квіти його ворог…"
"Такий патріот, – спохмурився Михайло, – може потоптати і хрест, і Україну… Я добре знаю того молодика".
"Хто ж він?"
"Ти його не знаєш, то й не буду називати, їх теж породив Донцов. Ні, ні, я не кидаю каменем у знаменитого політика, але саме таких екстремістів виховав він, безнастанно шельмуючи наших інтелігентів. Як тільки він їх не обзивав: травоїди, гречкосії, фелахи, свинопаси, євнухи, плебеї, смерди! І, наслухавшись такого, молодий максималіст стає м'ясоїдом, хижаком, хамом… Ет, не хочу більше про це балакати, боляче…"
"У цьому винен не тільки Донцов, – розвивав я Михайлову думку. – Наша література, і фольклор теж, так чи інакше глорифікували голоту – тих нахаб, які ні перед ким шапки-бирки-зверху дірка не скидали, розбійників, що відбирали в господарів чесно зароблене добро – мовляв, хочуть зрівняти світ, охлократів, які не визнавали над собою старших, чернь, яка скликала чорні ради. А ми дивуємося, звідки в тридцятих-сорокових роках взялися в нас комсомольчики, що відбирали в селян останнє зерно, прирікаючи їх на голодну смерть…"
"Так, так, брате, повбивали ми Богунів, Сомків, Виговських, змобілізували в свої ряди брюховецьких і пушкарів, й змінилися козацькі нащадки на базарних злодійчуків, жебраків, що на відпустах виставляють напоказ гнійні виразки, викликаючи в людей не лише жалість до себе, а й прихильність: хай чабан, а не високоосвічений лицар буде в нас за отамана! Але нинішній Майдан – то очищення народу від невольницької скверни, й стане він невпізнанно іншим, побачиш…"
І замовк мій приятель, вдивляючись у пломінці, що спалахували в буржуйці над дровами, а я відчув, що якась жура, якийсь моральний дискомфорт гризе Михайлову душу, й мабуть, думає він тепер про того негідника, що потоптав синьо-жовту стрічку. Хто ж то був, думав я, чому Михайло не захотів його назвати? І раптом неймовірна підозра вп'ялася клинком у мою свідомість, я притьмом підвівся з матраца, призначеного не для мене, присів на стілець поруч з Михайлом і квапно перемінив тему розмови.
"Ти розповідав про Великого Поета з мордовського табору, який вибрав для себе неволю на рідній землі замість свободи на чужині. Його замучили в тюрмі перед тим, як міг він отримати Нобелівську премію, і його прах перенесли побратими в Україну. Я знав того Поета. А чи багато було в нас таких? А ні, одні покидали батьківщину з природного страху за своє життя, другі міняли наші злидні на чужинецький достаток, ще інші, ідейні, імітували боротьбу за незалежність по чужих задвірках і обіцяли полишеному народові переможний похід у Київ на білих конях… – мить помовчавши, я поставив Михайлові категоричне питання: – А хто, хто з наших політиків пішов на таку жертву, як той Поет-в'язень мордовського концтабору?"
Не повертаючи до мене голови, Михайло вимовив несподівано дзвінко, здуваючи подихом полум'я в грубці, ніби хотів, щоб його слова вихопилися з намету й пролунали над київським Майданом:
"А був, був такий: командир УПА, генерал-хорунжий Роман Шухевич!"
Розділ восьмий
Лицарі "Залізної остроги"
(Із Михайлових записок)
Хтось там скептично бурчить: українці вміють тільки гарно співати! А я кажу: якби не героїчні ораторії, як-от "Слово о полку", що їх виконували бродячі гусельники за княжих часів, не веселі співанки скоморохів-баїшників, не думи та невольничі плачі козацьких кобзарів, якби не стрілецька музична бравада та бойові упівські марші – чи не заниділи б ми в духовній глухомані, позабуті, нечутні й світові нецікаві, а чи без пісень можливі були наші перемоги і фізична витривалість після програних битв? Та ніколи!
А ця пісня, яка лунала вечорами над Волгою, підтримувала в бойовій формі дистрофіків у Дубовському таборі полонених австріяків, не давала зневіритися, впасти, скоритися, занидіти: певне ж, завдяки їй понад тисячу колишніх усусусів вирвалися з острова смерті, допали до Києва, й понеслася вона над Подолом із плацу Духовної семінарії, що на Вознесенському спуску:
Не сміє бути в нас страху
Ні жодної тривоги!
Чому – бо ми є лицарі грізні
"Залізної остроги!"
Це почесне звання привласнили собі усусуси 1916 року після битви з москалями на горі Лисоня, що виросла над бережанськими рівнинами із глибоких каньйонів Золотої Липи та її притоки Ценівки; тут більше ніж півроку пролягала бойова лінія між австрійським і російським військами, тут сотні усусусів потрапили в полон і понесли славний титул і голосну пісню на далекі приволзькі степи, з нею вони вернулися в Україну в складі Першого куреня Січових Стрільців під командою полковника Євгена Коновальця.
Й залунав над дніпровськими кручами молодечий спів:
І до дівочих ніжних серць
Ми знаєм всі дороги!
Чому – бо ми є лицарі грізні
"Залізної остроги"!
Січові Стрільці добували зброю в спорожнілих царських казармах у Дарниці, Святошині й на Подолі: за місяць або й менше Курінь СС складався вже з двох піхотних сотень, сотні скорострільної й гарматної батареї. Слідом за втікачами з Дубовки потягнулися до Києва східні українці із зліквідованих царських частин, вони були добре озброєні, а з Уралу й Туркестану прибували голодні й обдерті полонені галичани, вони вступали в ряди Січових Стрільців, їх вмундировували й озброювали. Роман Дашкевич привів із Дарницького табору дві сотні полонених усусусів: тоді Курінь СС увійшов до складу українізованої дивізії імені Дорошенка й перемістився із Вознесенського спуску в казарми на Подолі.
(Продовження на наступній сторінці)