Осташко Каліграф нерозуміюче дивився на боярина, мовчанка гусла, тяжіла; Івашко сягнув рукою по сулію — наливав трунку в кухлі.
— Випиймо, братове…
— І я сьогодні вип'ю, боярине, — встав Осташко. — Ще й слово скажу… Пообіцяв якось чорт марнотратникові велике багатство, але за те зажадав, щоб той убив батька. Не міг цього зробити марнотратник. Чорт під'юджував його вчинити содомський гріх — з сестрою. І тут відмовився гультіпака. Тоді Люципер махнув рукою: "То хоч упийся за моє здоров'я". Марнотратник упився, а захмелівши, вчинив і одне, і друге. Тоді ж його скарали на горло… Впийся, боярине, за Давидовича!
Виступили жовна на обличчі Івашка, гості мовчали, челядь застигла біля дверей, чекаючи неминучого лиха, та в цю хвилину високий чорновусий парубок розсунув руками слуг і став на порозі.
Арсен обвів поглядом гостей і увіп'явся очима, повними зневаги й погорди, в Івашка.
— Бенкетуєш, боярине? Святкуєш? Поклади, поклади свій кухоль, Преслужичу, не квапся пити мирову з Давидовичем!
Розділ тринадцятий
МОР
Уже позаду Кам'янець, а де Кафа, а де Тифліс і Ерівань, а де Венеція і Голландія — який великий світ, великий Боже! — та вже недалеко кінець Татарського шляху, а на тому кінці — чудова, найвищої похвали гідна християнська столиця Леополіс. Многолюдний город, подібного якому в усій Європі немає: там городяни живуть у розкошах, а крамниці повні товарів; у Львові знайдеш, чого тільки забажаєш. Різьбярі тешуть дивні різьби з дерева й руського мармуру[49], золотарі оздоблюють щити, мечі й булави химерними орнаментами, лимарі шиють пояси й сагайдаки, сідельникам за одне лише сідло треба віддати тисячу курушів, чинбарі виготовляють найкращий у світі сап'ян, у зброярів замовиш розмаїті обладунки, шоломи, лати, списи, сокири; навіть сто тисяч воїнів знайдуть у Львові все, що їм потрібно для війни. Недарма молодий і войовничий хан Криму Хаджі Гірей спорядив до Львова караван із п'ятдесяти возів з кавказькою селітрою, а теж із шовками й перськими килимами. Королеві Ляхистану потрібен порох, ханові — готова зброя.
Так думав караван–баша Богуш Ованесян, під'їжджаючи Татарським торговим шляхом до Теребовлі.
Знав, кого послати, солхатський хакан[50]: купець Богуш об'їздив усю Європу і у Львові вже раз бував, повертаючись з Амстердама. Яке то величне місто! Двома мурами обгороджене, а на мурах вежі, а на вежах гармати, а посередині міста височить ратуша з дзиґарями, які б'ють щогодини; і великий базар на ринковому плацу, а ще більший біля П'ятницької церкви; на базарах купці з Москви, Персії, Туреччини, Фландрії. Будинки в тому городі кам'яні й високі, під ними вриті глибоко в землю пивниці, в яких навіть літом напої холодні; повсюди зобачиш трояндові квітники й водограї, а за містом сади й виноградники…
Спасибі Хаджі Гірею, що довірив свій караван йому, Богушу Ованесяну, адже тут вірменська громада налічує близько ста сімей — у два рази більше, ніж в Амстердамі, а вірменських крамниць аж сорок, і ще мають вірмени суд, який судить за своїм власним правом, і собор не гірший, ніж лядські костьоли, і лазню…
Усе це бачив Богуш лише одним оком, а про решту див розповів йому земляк майстер Хочерис — карбувальник королівського монетного двору: зупинявся тоді в нього на одну ніч.
І ще думав караван–баша про розбійників, якими повен нині русинський край, молився щовечора Богові, щоб розминутися з ними, але й утішав себе думкою: якщо ті розбійники воюють з ляхами за свою волю, то мусять бути вони лицарями, а лицарі не нападають на торгових людей, які мають завжди при собі купецькі пайцзи.[51]
Мав це саме на мислі суддя Давидович, який нетерпляче очікував каравану з Кафи. Не важився навіть з цілою хоругвою добиратися до Львова, а потреба була велика, доконечна. Михайло Бучацький переслав йому листа від Пйотра Одровонжа: руський староста зважив на просьбу Давидовича і жде його у своїй резиденції. І ще повідомив його Бучацький про караван, що йде до Львова.
Багато літ потому ходитиме в народі легенда про русина, який приніс на своїх плечах чуму в рідний край. Ось як переказуватимуть її:
Сидів русин під модриною, сонце пекло вогнем, аж дивиться — йде дівчина, високонога, білим простирадлом обгорнута. Хотів утекти, бо побачив у ній нечисту силу, але діва схопила його довгою рукою і сказала: "Ти будеш мати всі маєтки, якими володіє тепер багато люду. Візьми мене на плечі й обнеси по всій Русі. Не минай ні села, ні міста і не бійся: здоровий будеш серед мертвих". Полишивши сумління під зеленою модриною, узяв русин відьму на плечі й поніс по своєму краю. Він ходив по ярмарках, біла діва махала чорною хусткою, а тоді дзвонили дзвони і пливли на цвинтар домовини. Не минав поганець ні міст, ні сіл, всюди залишав по собі порожні доми, сідав з чумою на купецькі вози — розносив мор по світу. І може б, пропала Русь, та дійшов зрадник до рідної місцини, щоб виморити найближчих — усе буде його, вийшли парубки–сміливці, схопили бузувіра і втопили разом із чумою у гнилому болоті.
…Давидович дочекався каравана, який заночував під Теребовлею, вранці відшукав башу. З недовірою дивився Богуш Ованесян на червонопикого товстуна, ану ж це і є ватаг розбійницької шайки, проте кавказцеві розбійники уявлялися зовсім інакшими, він ще не знав лику польсько–литовсько–руських грабіжників; масні очі товстуна підкуплювали, а ще більше дві гривні — гроші немалі. Богуш кивнув головою на чотирьох кінних ратників, що стояли позаду Давидовича — один кінь був без вершника — і замахав рукою.
— Назад їх, назад! А ти сідай коло мене, — і поправив пояса з причепленим до нього ножем у піхвах.
З Теребовлі вирушили до сходу сонця — дай Бог дістатися до Львова ще сьогодні. Страшно було Давидовичу, коли проїжджали ліси й переліски, але ж у караван–баші є пайцза, вона і його прикриє у тяжкому випадку; дрімають на возах торгові люди, скрипуча валка довга–довга, аж губиться на закрутах, тягнуть важкі вози мули, воли, бахмати.
— Твоє? — запитав перегодом Давидович, показуючи пальцем на вози; він уже оговтався, пильно приглядався до чорнявого кавказця: років йому не більше сорока, та невже це все — його власне?
— Ханське, — скупо відказав караван–баша.
Очі в Давидовича заокруглилися.
— Ого! А ти теж ханський?
— Умгу…
— А що везеш?
— Ай джан, — пирхнув Богуш, — скажи спочатку сам, хто ти, а потім уже випитуй.
Давидович злодійкувато оглядався, і хоча на передньому возі нікого, крім них двох, не було, нахилився до Богуша і щось довго шептав йому на вухо.
Караван–баша уважно слухав, недовіра на його обличчі мінялася здивуванням, далі — подивом, врешті — захопленням; Богуш широко усміхнувся і, змахнувши рукою, вдарив по простягнутій долоні Давидовича.
— Ай, молодець! Ай, дорогий!.. А не обманеш?
— Хіба мене сам староста обдурить.
— Не обдурить, навіщо йому обдурювати, ти ж для нього — не ти, а мішок з грішми!
Давидович зліз з воза, коли із–за лісів виринув купол Лисої гори. Покликав своїх ратників. Йому підвели коня.
— Я знайду тебе у Хочериса, — сказав до купця, ставлячи ногу в стремено.
— Не забудь, біля Вірменського моста! — гукнув йому вслід Богуш.
Смерком Давидович з ратниками в'їхав до Львова через Галицьку браму.
Арсен на службу більше не повертався. Забігав до нього Спитко — сказав: нездужає. А потім зайшов скрипаль Боцул — попрощатися: вирушає у свою Молдову.
Бургграф скаженів. Хойнацький попередив Арсена, щоб покидав як можна скоріше Львів або ж вертався на службу з поклоном. Ні, у казнь так просто не посадять — за віщо, але хіба такого вже не було, що ціпаки чіплялися до невинних за злодійство?
Арсен збирався у мандрівку. Куди — не знав. З жебраками? Минула слабість — з жебраками не піде, та й чи потребують вони його? Смішний Гаврило: слухай, каже, і передавай Осташкові. А хто мені повірить — панському лабзюкові? А якби й повірили — чи годен я, чи вмію, чи маю відвагу ставати віч–на–віч із смертю?
І щодня дивитися на чужу дружину Орисю? Немає мені місця ніде… Знайду знову скоморохів і підемо світами, чей же і бідні люди веселощів жадають…
Давно пішов би, та мусив ждати: Симеон Владика ще влітку вирушив до Кракова з челядниками, залишивши на нього свій рундук. Восени повернеться, ось–ось…
— Яцько помер… — замість привітання сказав Арсен, коли майстер став на порозі.
(Продовження на наступній сторінці)