— Він згадав про старосту… Я ж і забув, заговорившись, що мені пора на службу. Ввечері, як розійдуться з лазні, я прийду до вас.
— Лишень не забудьте. Ви ще й вина не скуштували…
Арсен прожогом збіг сходами вниз. На вулиці зупинився. Він не знав, не міг второпати, чому Давидович прибув до Львова з Теребовлі, що діється в Олеську; тепер він не думав про Орисю, розумів тільки одне: проти Івашка Рогатинського і всіх, хто там, готується змова, і обов'язок його честі — якщо не пізно — попередити олесьчан про зраду.
Вечоріло. Зайти до Владики, сказати? Справився було на Руську, але круто повернувся і квапом подався до татарських воріт, ішов Волинським шляхом назад туди, звідки прийшов два роки тому й куди поклявся ніколи не повертатись.
У понеділок раннім ранком до Ринку поспішали заповзяті купці, обганяли один одного — кожен хотів зайняти зручніше місце для торгів. Сьогодні мав відбутися великий ярмарок. Хтось, найпрудкіший, першим прибіг на плац і, не дійшовши до кафських возів із селітрою, зупинився у великому страху. На бруку лежав горілиць мертвий купець, прийшлий по одежі впізнав караван–башу Богуша Ованесяна.
Він був синій і спотворений на обличчі — голодне гайвороння виклювало йому очі, тепер воно низько літало понад плацом, переверталось у повітрі й падало вниз.
Сторопілий народ збирався колом, боячись підступити до трупа, біля якого чорніли розпластані галки, божевільна тривога добиралася до людей. Міський кат з візочком, на якому всю ніч вивозив падлину з міста, підійшов до мертвого, нахилився і, випроставшись, закричав — страшний у своєму чорному каптурі з прорізами для очей і рота:
— Мор! Мор!
Натовп на мить занімів, і враз моторошний лемент потряс мури, купці втікали навмання від страшного місця, топтали одні одних, тягли за собою товар і залишали його по дорозі; плац умить спорожнів, тільки потоптані до півсмерті люди скиглили, плакали й повзали по бруку, щоб далі від погибелі — страшнішої від тої, яка їх тут уже постигла.
У цей час у брудній кімнаті на горищі ветхого будинку в єврейському кварталі вмирала, божеволіючи від лютого болю, повія Ханка, корчилась у муках на долівці й волала до глухих стін:
— Шимоне, Шимоне, синочку мій!
У понеділок рано–вранці до резиденції Одровонжа прискакав на змиленому коні єдиний уцілілий рицар з королівського загону, розбитого вщент під Олеськом.
— Вельможний старосто, усі вбиті! Давидовича повісили…
Руський староста знав уже про чуму — йому запрягали бричку; князеві Яну з Сенни наказав Одровонж виводити війська з Високого й Низького Замків до Голоска.
— Князя до мене! — крикнув староста. — Усе військо на Олесько! Дотла, до останнього каменя!
А місто лементувало й голосило, на соборних дзвіницях кришилися чаші дзвонів, хрипіла труба на ратуші, у Галицькій і Татарській брамах збилися вози; приїжджі люди перелазили через мури; від Латинської хвіртки рвонула крита бричка, промчала повз корчму Кноффеля через міст на Сокільницьку дорогу — брати Одровонжі втікали в Городок.
Волинським шляхом постугоніло піше й кінне військо на чолі з Яном із Сенни — рушило море мору на останню твердиню Галицької Русі.
У майстерні Симеона Владики на Руській сиділи й стояли цехові майстри: мечники, бляхарі, різники, пекарі, сідельники, малярі. Прийшли на пораду до старого кунштмістра.
Маляр Хойнацький зітхнув, порушуючи важку тишу:
— Арсен утік… А ми?
Симеон Владика мовчки й спокійно дивився на стривожених ремісників, зупинив погляд на Хойнацькому, мовив тихо:
— Не вірю, щоб Арсен злякався мору. Арсен там, де йому треба бути… А ми куди? Нікуди. Два рази не помремо. І як це так — покинути Львів? Що ми без нього, а він — без нас?
Розділ чотирнадцятий
ТУ ПИР ДОКОНЧАША…
Чорна стрічка, що нею Івашко пов'язував волосся, врізалася в набрякле чоло; лють і тривога скаламутили очі бояринові; розштовхуючи руками землян, він ступив до порога й потряс Арсена за вилоги туніки.
— Чого ради прийшов і що знаєш про Давидовича? Тільки правду, скомороше, правду кажи, бо одної смерті буде тобі мало!
— Правду сам дознаєш, — Арсен неблимно дивився у вічі Івашкові, — лише не барися, боярине. Я через вал переліз — ревно стережуть входів твої вої, токмо сватові дорогому путь сюди відкрита. А ти вийди — зустрінь його, та не на Брамі, а з львівського боку: йде він з королівським загоном до тебе в гості і з грамотою Одровонжа на олеське державство!
— Зрада?! — прохрипів Івашко. — Така чорна зрада?.. Хоругву… Дві хоругви! А цього вістуна — у татарню!
Микита і Галайда, полишивши кухлі на столі, вибігли з кушніревої хатини на звуки сурми. Давно не сурмили в Олеську: похід чи облога?
На майдані над Галайдовим морем умить зібрався натовп. На підвищення вийшов Івашко Преслужич. Його обличчя було погідне і в спокої своєму суворе, слабість і втома покинули його, і подумав Осташко, дивлячись на нього, що рішучість прийшла до боярина хоч і пізно, та назавжди.
— На вали! Сушіть порох! — гучно проголосив державець. — І стояти нам на смерть — відступати вже нікуди.
Галайда гукнув до ремісників — гуртами розходилися городяни до веж, Микита щодуху помчав до замку. Невдовзі на коні і при зброї виїжджав у своїй хоругві за Пушкарські ворота.
Йшли ратники поволі й сторожко, за Юшковичами Івашко зупинив коня і вглядався в далину поля, що закурилося на обрії.
— Ідуть… Багато… Одна хоругва — в обхід!
Курява підкочувалася усе ближче й ближче, виблискували шоломи на сонці; зупинилася валка, а вперед вихопилися чотири вершники.
Уже впізнав Преслужич брезкле обличчя Давидовича; Івашкова хоругва загородила дорогу, та суддя, видно, не запідозрював нічого лихого — струджений батько вийшов зустріти доньку — і здалеку всміхався до свата. Івашко чіплявся поглядом кожного вершника, та на жодному коні не догледів Орисі, і мурашки пробігли в нього за спиною: заложницею полишив?
— Чолом тобі, свате, — Давидович, масно посміхаючись, порівнявся з Івашком. — Як любо, що вийшов мене зустріти, — він пильно окинув оком хоругву, рахуючи, про всяке, ратників.
— Де Орися? — глухо запитав Івашко, не відповідаючи на привітання.
— Нездужає трохи… Я завтра пошлю ридван за нею і за Адамом…
Івашко спідлоба поглядав на Давидовича, який невинно посміхався, і думав, усе ще не вірячи, що Арсен повів правду.
"Невже він міг би… Але чому в один день — королівське пробачення і лист від нього? Ми виїхали б до Одровонжа за листами на землі, а він тут. А якщо й не виїхали б — уночі перерізав би сторожу… Але ні — оцей товстун зважився б на таке?"
Боярин мізкував спокійно, зупинивши погляд на воластій шиї Давидовича, яку зараз стисне зашморг, коли це правда.
— Чого ти зажурився, свате? Орисі голова болить та й тільки. Пожалів я її для верхової їзди… Дай же, Івашку, свою руку на вічну злагоду, — простягнув суддя правицю, ратники тісно збилися позаду нього.
— А що то за курява на обрії? — показав Івашко на захід.
— Кількоро чоловік моїх — дорога ж небезпечна, — почав насторожуватися Давидович.
Івашко зліз з коня.
— А дорогу ти кругову зробив, аж на Волинський шлях занесло. Я ж чекав тебе на Брамі.
— Неспокійно на тому боці, свате, дуже неспокійно, — уже бігали очі в Давидовича: надто доскіпується Івашко, але що може запідозрювати, адже ратник, який привіз йому листа, говорив, як плакав Івашко і просив, щоб скоріше приїжджав суддя з дочкою.
— То злазь, почоломкаємося і забудемо про все лихе, — розвів руки боярин.
Давидович закинув ногу, друга застряла у стремені — неповороткий став суддя.
— Я тобі допоможу, — підійшов Івашко, кивнув до своїх ратників і несподівано шарпнув товстуна за пояс, аж хряснула нога в стремені; гикнув суддя, падаючи на землю; біля кожного з ратників Давидовича опинилося по два–три Івашкових; Преслужич здавив суддю за горло.
— Старостинську грамоту показуй! — і обмацував одежу Давидовича, поки за підкладкою кунтуша не нащупав тоненький сувій, роздер полу, вийняв сувій, розгорнув його.
Два ратники підвели Давидовича, він зі страху балушив очі, з товстих губів скапувала піна; суддя надіявся, що грамоту прочитають не відразу, а королівський загін, забачивши сум'яття, уже рушив.
— Проклята латина! — скрипнув зубами Івашко. — Ану, любомудре, швиденько прочитай, — подав сувій маленькому чоловікові, що сидів на коні серед ратників, Давидович упізнав у ньому Каліграфа.
— Пощади! — вискнув суддя, падаючи на коліна, усе ще намагаючись виграти час: тупіт наближався.
— Микито! — гукнув боярин. — Скачи чимдуж до тих, хто в обході, і до ноги їх, до ноги! — показав на куряву, що накочувалась від обрію. — Постій, бери ще кількох і женіть у Теребовлю! Усе з димом, а Орисю, Орисю…
— Будь спокійний, боярине! — ударив Микита острогами коня.
Ратників Давидовича стяли на місці; обидві Івашкові хоругви вдарили на польський загін з двох боків.
Преслужич оглянувся довкола й зупинив погляд на крислатому осокорі. Змахнув рукою. За хвилину тучне тіло Давидовича загойдалося на гілляці.
(Продовження на наступній сторінці)