З раннього літа й дотепер Микита не бачив того клаптика світу, що заглядав до хижки крізь кругле маленьке віконце, — довгі місяці боровся ратник з костомахою, а коли вона відступила, саме закінчились дощі і перша лісова прозолота, осяяна сонцем, упала в око Микиті. Він зітхнув:
— Облога буде…
Марія й не чула. День у день крутила гончарний круг, мліли пальці, напухали руки в кистях, а в ярмаркові дні тягнула узвозами вивершений горшками візок через Вороняцький хребет до Олеська. Мізерні то були торги в замкненому городі, та все ж збувала потроху товар і за виручені гроші купувала для Микити харчу доброго й ведмежого сала, щоб зализував скоріше рани.
Уже була вдовою: Івашкові ратники принесли його, холодного, на Гавареччину — просив, що хоче вмерти коло Марії. Був білий мов полотно. Шляхетський спис пробив кольчугу і встряг у м'якуш легенів, кров вичуріла, життя уже й не теплилося у тілі, та, видно, десь ще жевріло біля серця іскоркою, бо ожив. Ожив для неї: буде Марія мати його завжди біля себе і вже ніколи не відпустить нікуди й на крок.
Микита почав вставати з постелі, і чекала Марія того дня, коли він підійде до лавиці, діткнеться рукою її плеча, легко відсуне від круга і сам, як то було колись, закрутить, закрутить, а звинні пальці тягнутимуть в'язку глину в довгі шийки гладунців, у розбехкані животи горшків, а вона сидітиме навпроти й лише дороблятиме до посуду із шликів вуха, і буде милуватися його високим, усипаним чорними кучерями чолом, тугими губами, добрим поглядом темних очей, в яких, диви, та й зблисне мовчазна усмішка — ота вся його мова про любов, щастя і радість, що їх принесла Марія у гончарську хатину.
Але Микита наче й забув, що сам колись гончарював, він з любов'ю поглядав на Марію, яка не розгиналася від гончарного круга, і раз у раз водив долонею по рубцюватому шрамі на ребрах, притискав, наслуховуючи, чи не пече всередині, и дивлячись у вікно, за яким віяло листв'яною заметіллю, уже вкотре говорив одне й те ж:
— Осінь… Сухо… Облога буде.
Марія чула, та ці слова не мали для неї жодного значення; війна, облога, замок, рать уже більше її не стосувалися, бо Микита біля неї — хоч і не каліка, хвалити Бога, та до зброї не придатний. А гончар весь був думками там і навіть не дивувався з того, що назавжди відчужився від одвічного ремесла, передавши його Маріїним рукам і голові, бо у своїх руках відчував лише вагу меча, під ногами стремена, а під собою — гик коня і шалений біг.
Одного дня він став на ноги, розвів руками, аж захрустіли кості, одягнувся і сказав:
— Чую, що–м здоровий, Маріє.
Вона боязко глянула на нього: якийсь він інший став, бо як це так, що навіть пальцем не діткнувся до глини, не погладив по животах свіжовиписані горшки, адже з ними, з цією роботою виріс; що поробилося йому, — тривожилася й водила поглядом за Микитою; він підійшов до вікна, довго дивився на жовті жагелі беріз серед брунатної бучини, а потім круто повернувся до Марії.
— Найди мені кольчугу, я зв'яжу, де пробито, а меч там дадуть.
— Не пушу–у! — скрикнула Марія і розіп'ялася руками на дверях, наче він у цю мить мав уже виходити з хати. — Не пущу, ти ще слабий, а рать… рать же закінчилася!
— Вона тільки–но розпочалася, Маріє…
— Не пущу! Не ратник ти, а з діда–прадіда гончар, то трапилося так, що мусив одягнути обладунок, а тепер вертайся до свого, бо кожному своє, а ти гончар, гончар!
— Заспокойся, Маріє… Я вже не той, ким ти мене називаєш.
Микита гладив її по обличчі незвично шкарубкою долонею, з якої не зійшли ще мозолі від рукояті, де той м'який дотик гончарських рук, що приніс їй першу ласку, чому чужі стали його пучки, звідки взялася в гончаря тверда шкіра на долонях, гей, таж бо меча вони тримали; а де його сором'язливий погляд, куди ж то раптом подівся той працьовитий добрий Микита, який нічого не знав і не хотів знати, крім горшків та Марії?
— Я вже не той, любко… Відтоді, як убив нещасного Мартина, я більше не гончар. У той мент я збагнув, що людська кривда набагато глибша, ніж тивунська жорстока дурість, ніж побори, чинш… А потім побачив, що з нею можна й позмагатися. Я не забув, як робити горшки, але навчився рубати ворога. Не пора тепер забувати цю науку. Не кожен може, але той, хто уміє, — гріх матиме, коли відмовиться від святого діла. А в мене є сила і лють. Силу мати дала, а лють — кривда наша, якої ми гаразд і не розуміли… Я бачив її — очі до очей, вона дихала мені ненавистю в обличчя, я жорстоко рубав її, і мені легше ставало, коли від мого меча падали один за одним кривдники, я зрозумів, що мої руки зменшують зло на землі, що я став потрібен. Як я сяду тепер за горшки, коли знатиму, що гинуть мої побратими, а я міг би їх захистити, як я цими руками лічитиму гроші на ярмарку, коли вони ще не відімстили за мою власну рану?
Марія оповила шию чоловікові й прошепотіла в нього на грудях:
— Пустив єси, Господи, мого Микиту на волокиту…
— Душко моя, та чи ти знаєш, що як програємо, то не треба буде нам ні горшків, ні тих грошей. Усе заберуть, усе спалять… Та я — хай навіть здобудуть замок — ходитиму Вороняцькими лісами, мов злий привид, і жодного ворога, поки житиму, не пущу на Гавареччину, тебе оберігати буду…
Микита в'язав пробиту списом кольчугу, Марія стелила свіжу постіль на ніч і росила її сльозами. Коли то ще зігріє її своїм теплом Микита? Та й чи зігріє?
— Воювати захотів, Микито? — дублене обличчя кушніра Галайди скривилося в гіркій посмішці. Він поставив перед гончарем кухоль браги. — Пий і вертайся до Марії та до своїх горшків.
— Не второпаю, що ти верзеш… — Микита відсунув кухоль, насторожено дивився на Галайду, скоробленого якоюсь незрозумілою йому гіркотою. — Що трапилося за цей час в Олеську? Вали ж цілі, чужого війська не видно, гаківниці не заржавіли, стяг із левом лопотить на замковій вежі…
— Усе на місці, як і було, Микито… Тільки черв'як проліз у серця наших ватажків і точить, бачу, точить… Сточив Свидригайла, і Юршу, і Острозького, та й до нашого добрався. Не відаю, що там діється на замковій горі, та одне відомо: королівський лист прийшов до Івашка. Мовляв, усе одно вам не встояти, Свидригайла ми скинули, Жигмонт віддав нам українні замки — увесь крицевий ланцюг від Кам'янця до Крем'янця віддав Кейстутович королеві, Микито, — мовляв, король не хоче марно проливати крові, тож складіть зброю, а ми вам усі землі з людьми й добрами повернемо. Волен би плюнути Івашко на ті обіцяні милості й допомоги на півночі шукати, так ні — скликав землян до свого двору й радяться нині, як краще голови наші в ярмо увіпхати… їм землі повернуться, а поспільству — калан і чинш, і панщина! Де ж ти бачив таке, Микито, аби пан захотів при житті із своїм добром попрощатися?..
— Не вірю, не вірю… — поник Микита. — Щоб Івашко?
— Івашко, Івашко… І розумний, і людяний, і лицар здольний, а як став віч–на–віч з утратою багатства — боярин, та й годі. А ми ще такі сильні! За півроку наш замок ніхто не годен узяти, а там і допомога підійшла б…
— Як це так, — хитав головою Микита, — бувши конем — та волом стати?
— Ми станемо волами. А вони… Ворон ворону ока не виклює.
— Не бути цьому, — вихилив Микита кухоль, аж забулькало в горлі. — Звикли ми були до ярма, та коли хоч один день походили без нього, хіба можемо вдруге добровільно голову впихати?
— Що ти задумав?
— Те, що й ти, — бачу по тобі. Разом будемо.
— Нас буде багато. Підемо в ліси, де кури не допівають, голосу християнського не чути, — розпогодилося кушніреве обличчя, він теж духом випив кухоль. — І налітатимемо шуліками, і спати п'явкам не дамо, у вічному страху держатимемо. Хто раз подихав волею, того ядуха душить у неволі, ти правду кажеш. Станьмо кожен нині на призначене йому Богом місце і твердо там стіймо. А загинемо, то стоячи, — не на колінах.
Івашко слухав Каліграфа, м'яв бороду і темнів, мов хмара, опускалися його дужі плечі під тягарем страшних новин.
Зрадив Свидригайло… Чорно, підступно — тоді, коли перемога, у крові скупана, у вогні випалена, підвелася у повний зріст на західній межі Литво–Русі… Зрадили і Свидригайла. А до кого ж ми тепер — самі? Як — самі? Хто ми?
— У Новгород ходив, Осташку?
— Ходив. Юрій Онцифорович готов був вислати шість тисяч війська. Я від тебе мову вів як від державця краю — не замку. Та ось із Полоцька прибув Свидригайло, далі величав себе великим князем, то посадник йому пообіцяв. Знову проллється кров за булаву. А могли б ми поміч узяти…
— Як? Адже ми каштеляни. Без знатного родоводу, без титулів. Жигмонтові каштеляни… А вже й не Жигмонтові — королівські.
Каліграф підступив до Преслужича, що сидів за столом, сперши на руки голову, діткнувся до його плеча; відчув боярин силу в тому дотику, він глянув на свого порадника, — той проймав його проникливим цупким поглядом.
(Продовження на наступній сторінці)