Він знав уже в обличчя базарних людей, які знаходили собі тут щоденне заняття, — спочатку випитував у них. Старий єврей з перевішаними на грудях ночвами, повними вареного бобу, без упину вигукував: "Гейсе бобали!", бублейник переконував покупців, що його бублики "самі на яйцях", хоч були вони сухі, як макуха; перекупка з довгими, мов пужална, кольоровими цукерками водно викрикувала — навіть тоді, коли брала гроші, — "Два за крейцер!"; мізерний хлопчик у жіночому капелюсі — цим звертав на себе увагу — продавав зошити й конверти; старий пияк випрошував гроша для хворої жінки, а коли назбирував, тут же пропивав їх у шинку; малий хасид із крученими рудими пейсами заступав дорогу й питав запобігливо: "Може, вам треба сірників?" — усі заробляли собі на хліб, як хто міг, порад, звісно, ніхто не квапився давати, а на такі заробітки Михайло йти не зважувався і раз на день споживав обід у лазареті на Руській, який приносила йому Катруся.
Так він далі жити не міг. Вистоював і на біржі. Але там усі питали праці, а пропонував її тільки дехто: Михайлові ні разу не пощастило дотовпитися до маклера.
Аж одного дня він віч–на–віч зіткнувся із старим Збігневом Лукасевичем.
На біржі вирувала метушня, люди снували сюди–туди, штовхались, кожен кудись пробирався, нипав, шукав; деколи натовп на мить застигав — то означало, що десь на біржевому п'ятачку біля стіни Бернардинського костьолу з'явився роботодавець, тоді навколо нього — а його самого з–поза голів, плечей, задів ніколи й не видно було — утворювався гурт, він щораз тіснішав, збивався, набухав, немов бджолиний рій біля матки; хтось там за сотнями спин щось говорив, та допхатися до середини хоч би один раз Михайло так і не зумів, проте мусив зупинятися у застиглій круговерті й перечікувати, поки вона знову завирує, і людський потік кудись його понесе.
Отак і стояв він, затиснутий людьми, й тепер — лицем до лиця з паном Лукасевичем, мало що не впираючись підборіддям у його закручені спіральками шляхетські вуса. Обидва якусь мить мовчали, не зважуючись привітатися, бо ж ворогами розійшлися; дивилися один одному в очі й обидва помічали, що давньої ворожості в них чомусь немає, що з кожною миттю того вимушеного стояння очима до очей колишнє відчуження зникає, тане, і щось далеке й добре просвічується крізь цяточки зіниць — може, то спогад про колишні вечірні посиденьки на кухні в будиночку на Замарстинівській, коли натоптаний масний Едвард працював у нічній зміні, і з цієї причини в домі трамвайного кондуктора Лукасевича велися буденні розмови, не пов'язані з жодною політикою.
— Добридень, пане кондуктор, — привітався Михайло перший, і рештки настороженості вмить зникли з обличчя Лукасевича.
Натовп заворушився, тіснява відпустила, можна було й привітатися за руку, і Михайло хотів це зробити, та Лукасевич враз обняв його і потермосив, мов старого друга, чим немало здивував, та ще більше додалось йому подиву, а то й тривоги, коли старий припав обличчям до його грудей і захлипав.
— Що трапилося, пане Збігнев? — прошепотів Михайло, віднімаючи від своїх грудей долонями його голову. — І… чому ви тут?
Лукасевич витер долонями сухі очі, — думав, певне, що засльозилися, — з невимовною печаллю глянув на Михайла і проказав:
— Осиротіли ми із Сташкою, пане Місю. Сидимо тепер обоє дома, мов жебраки під костьолом… То я шукаю квартиранта, аби мав з ким слово заговорити, та й гріш зайвий не завадить.
— Де ж ваші хлопці?
— Нема… Пам'ятаєте, пане Місю, ви нашому Казикові залишили книжку якогось Дарвіна про те, звідки взялося життя на землі… То він читав, читав її, а коли вже дізнався, як воно, те життя, на світі почалося, — його власне закінчилось. Помер на сухоти… А про Едварда не питайте, не треба… — Він помовчав, потім спитав із надією: — Може, ви не маєте де жити, я б вас знову прийняв.
— Не маю де жити, то правда, — відказав Михайло. — Ночую в Академічному домі, а часто й на вулиці… Але ж я не маю роботи, чим буду вам платити?
— Це ще не біда, пане Місю. Роботу я вам знайду, якщо не боїтеся шміру. Мій приятель працює у вагонному депо на Підзамчі, там завжди треба рук. Тільки тяжка то праця.
— Я здужаю, пане Лукасевич, — втішено мовив Михайло. — Ходім.
Того дня Михайло почав працювати зчіплювачем товарних вагонів на станції Підзамче.
А увечері вони із Збігневом і Сташкою сиділи на кухні. Покойовий песик Нарцис, зовсім підупалий, згорнувся клубочком біля ніг господаря і глухо постогнував, господиня варила вечерю, а пан Збігнев і Михайло досягали з проржавілої консервної банки тютюн, скручували цигарки, готуючись до розмови про Едварда. Обидва знали: її не обминути.
Михайло засвітив сірника, простягнув його Збігневу, той відняв палаючий сірник із гостевих пучок і дав прикурити Михайлові. Це був вияв особливої прихильності господаря до квартиранта, Михайло наважився розпочати розмову.
— Де Едвард? — запитав твердо й суворо.
У Лукасевича підскочили вгору брови, а пані Сташка ще дужче зсутулилася над сковорідкою, в якій щось шипіло і шкварчало.
— Нема, пане Місю… І більше його в цій хаті не буде. Я виховував його польським патріотом, бо знав, що поляк має, на випадок чого, бути поляком. Нині я на те все дивлюся уже трохи інакше: війна навчила. Та все одно стою на тому, що якби щось там розпочалося між нами й вами, то кожен має стати на своєму боці. А він… Тут недалеко, на Голоскові, з давніх–давен стоять табором цигани. Їх вічно переслідували жандарми, бо циган є циганом — краде, а люди скаржаться у магістрат. Та ось коли в п'ятнадцятому забралися зі Львова москалі, прийшов до магістрату циганський ватаг і заявив, ще й підписався, що надалі цигани не будуть красти в довколишніх людей і взагалі стануть лояльними. Слова дотримав: цигани клепали серпи й сапи, ворожили; якщо й крали, то десь дуже далеко; а на крайньому шатрі табору, щоб достеменно засвідчити свою лояльність, вивісили австро–угорський прапор — таку собі різнокольорову шмату на тичці. Ну, а цього року почало все на світі мінятися. Поляки — за своє, українці — теж. Коли Австрія проголосила Польське королівство, а українці пішли маніфестувати із своїми прапорами, цигани, видно, задумалися, як їм бути. То завбачливо вивісили на двох крайніх від міста шатрах по прапору: біло–червоний й жовто–блакитний… А Едвард із своєю бандою вирізав уночі до ноги все шатро, на якому висів жовто–блакитний…
— Убити його мало, — проказав сам до себе Михайло.
Пані Сташка схлипнула над сковорідкою, Збігнев прикрикнув на неї без зла в голосі:
— Не флинькай, стара лябздо! Сказано — не наш син, і фертик. Поляк, може, й збудує польську державу, а бандит — ніколи. Так я йому й сказав, і він пішов із дому. Чув–єм від замарстинівських андрусів[33], що подався добровольцем до Варшави — у польський легіон… А ви живіть собі тут спокійно, пане Місю. Якщо й вибухне поміж нами війна, то колись, не скоро… Ви жонаті?
— Так… — відповів невпевнено Михайло. — Моя жінка працює у лазареті на Руській.
— То забирайте її сюди.
…Те спільне життя Михайла з Катрусею, те раювання з гірким присмаком всюдивідчутної біди, яка, немов молох, не могла насититися кров'ю, яка не втомлювалася, спустошуючи люд і землю, а, навпаки, усе дужчала й звіріла, погрожувала стати ще страшнішою, — те болісне кохання, пройняте постійною тривогою перед розлукою, тривало один рік.
Катруся й далі працювала в лазареті. Михайло, коли не відробляв денної зміни, відвідував лекції в університеті і таки за весь час навчання — передвоєнного й воєнного — назбирав відміток у матрикулі за три семестри. Знав, що не закінчить університету, ніяк йому це не вдасться, та жагу до знань не могла і війна вбити.
Гриць Шепетюк закінчив прискорений курс теології, висвятився і служив при Успенській церкві. Мешкав у келії церковного службового приміщення, від Михайла відчужився, зрідка зустрічався з Катрусею, а коли вона перейшла жити на Замарстинівську, то наче відрікся від сестри і, здибаючись з нею на Руській, картав, що живе не в законі.
Один тільки раз прийшов Михайло до нього — це вже було тоді, коли російські війська відступили з Галичини, — порадитись, що далі діяти. В Пилипівку не наважувався поїхати: потрапить у руки польовій жандармерії; не пускав і Катрусю. Написав Іванові листа, та відповіді не отримав.
— Може, нам варто, Грицю, зголоситися на фронт? Десь там воюють стрільці, а ми відсиджуємося у затишку.
— В запіллі теж потрібні будемо, — відказав Гриць.
Він мав рацію: Львів ось–ось теж стане фронтом, імперія ж на ладан дише… І, може б, давні приятелі знову знайшли спільну мову, якби не заговорив Гриць про Відень.
— Радиш податися на "Віденський фронт"? — обурився Михайло. — Звісно, там пороху ніколи не буде чутно, звідти зручно придивлятися, що діється на Україні — варто повертатися чи ні?.. Ти, Грицю, зумів–таки знайти безпечну доріжку в Першій світовій війні і міцно її тримаєшся.
(Продовження на наступній сторінці)