Моя мати, повновида й білява, невідривно дивиться на гостю, ніби хоче вивчити й запам'ятати кожну рисочку її обличчя, придивляється з якоюсь начебто затаєною заздрістю чи ревнивістю, і чужа жінка ніяковіє від того погляду й намагається розмовляти лише з батьком.
Мій молодший брат Богдан бавиться із своїм двоюрідним братиком на кухні, вони відразу знайшли спільну мову, а я ловлю кожне слово, мовлене за столом, щораз конкретніше усвідомлюю, що ця незнайома жінка — дружина, найближча стрийкові Михайлові людина, стрийкові, про якого в нашому домі давно склалася легенда як про надзвичайно сміливого мужа, котрий нібито пішки сходив усі північні краї аж до полюса і котрого за те, що чесний був, запроторили в тюрму.
Тридцять дев'ятого, пам'ятаю, дізнавшись від батька, що стрийко Михайло заарештований, я, залюблений у витворений за батьковими розповідями образ, мов у божество, вийшов у сад і, сховавшись під розлогою яблунею, де мене ніхто не міг бачити, звів угору руки і поклявся відомстити за стрийка. Кому — не знав. Тепер знаю. Вважаю свою гірку розповідь про Михайла Шинкарука помстою сталінщині, тавром ганьби — одним із мільйонів — на гробі кровожерного тирана.
…Я сидів на підлозі в кутку кімнати тихо, немов миша під мітлою, щоб бува батько не прогнав, і чіпко ловив почуті слова, які нині переповідаю тобі, мій молодший брате.
— І як же ви на таке зважилися, Ніно, — з докором і зажурою мовив батько, — покидати рідний край і втікати на чужину?.. З дитиною, у табори переміщених осіб… Ви не уявляєте собі того жаху, на який ідете.
— А ви, Іване, не уявляєте собі того жаху, що його ми всі пережили. Гіршого не буде…
— Не кажіть так — ви ж знаєте, хто такі фашисти. І відступаєте разом з ними!
— Фашизм пропаде. Залишаться німці, а я, не забувайте, німкеня.
— Яка ви німкеня? Ну, давайте, будемо розмовляти по–німецьки. Умієте? Таж ні… Ви ж за своїми поглядами й почуттями українка, Михайлова дружина.
— Я через Михайла стала українкою, для нього могла б стати і якуткою, — схлипнула Ніна і скоса глянула на мою маму, яка чомусь почервоніла й опустила очі. — А до знайомства з Михайлом була росіянкою. Про те, що я німкеня, мені нагадало НКВС… То випадкове щастя, що на початку війни мене не вислали за Урал разом із радянськими німцями… Але про моє німецьке походження таки згадали: я кожного дня мусила реєструватися у районному відділку НКВС, а коли німці взяли Київ, я полишила свою квартиру в центрі, на Римарській, що біля театру, і переховувалася з малим на Москалівці у знайомих, аж поки німці не увійшли до Харкова.
— Може, ви співпрацювали з фашистами і тому…
— Ні! — гнівно відказала Ніна. — Ні. Я відразу зрозуміла, що фашисти не мають ніякої духовної спільності з німецькою нацією. Як і єжовські та беріївські кати — з російською… Гітлер і Сталін — то близнюки, однією сукою–матір'ю сплоджені, вони разом росли, в одній школі вчилися, тільки ненавиділи один одного — з конкурентних причин, не з ідейних… Я спекулювала під час окупації картковим маслом. Не попалася — гестапівці за такі промисли розстрілювали на місці. А беріївці розстрілювали ні за що. Дивним дивом мене не репресували після арешту Михайла… Та яких принижень зазнала! Не хочу про те й розповідати. Учителька російської словесності, дружина славного полярника — професора університету, чотири роки мила підлоги у продуктових магазинах на Сумській…
— Я вас розумію, — батько схилив на руки голову, помовчав. — Проте… Ну як же це так — залишати свою землю назавжди? І син ваш не буде більше Шинкаруком, він навіть не знатиме, ким був його батько. Не захоче знати.
— Зате жити буде… Та ви поняття не маєте, що то таке — постійне чекання смерті!
— Але те його життя і ваше, Ніно, не буде кращим від смерті. Вас чекає смерть моральна, національна… І чому ви думаєте, що вас по війні конче репресуватимуть? Адже щось зміниться після світового катаклізму. Навіть Сталін після такої героїчної боротьби народу за його державу, за нього самого — мусить стати іншим. А може, ще й Михайло повернеться…
— Михайло ніколи не повернеться. Його вже нема. Тільки одного листа написав із Соловків — заспокоював мене, що хоч живе в одиночній камері, зате чистій, теплій, має можливість читати, писати… Я сама вірила, що він колись повернеться. Усі ми вірили: Здена Ірчанова, Антоніна Кулішева і Катерина Підмогильна… Ми трималися разом: Михайло з Мирославом Ірчаном були побратимами, через нього знався з письменниками… Та ось восени тридцять сьомого всі вони разом перестали писати. Ми просили в НКВС пояснень, та відповідь була одна: їм заборонено листуватись. Ви знаєте, що означало засудження без права листування? Смерть… Ходили чутки, що їх усіх вивезли на баржі в Біле море, і баржа повернулася порожня. Не знаю… Ви кажете, що Сталін іншим стане? Ніколи. Сталін — це скажена горила, і поки не вмре, завжди йому буде мало жертв.
— А таки вмре, не вічний!
— Жди, псе, поки кобила здохне… — зрезигновано відказала Ніна.
Потім довго мовчали. Нарешті підвела голову моя мама, очі її були заплакані, вона довго й старанно витирала їх хустинкою, потім відгорнула пальцями лляне волосся, оголюючи прозорі мочки вух, і стала ще гарніша. Я знав цей мамин жест, завжди так робила, коли приходили до хати гості й вона хотіла їм подобатися… На маминому лиці вже не було сліз, а якась начебто святковість, і це зовсім не гармоніювало з гнітючим настроєм усіх нас після розмови з Ніною. А мама ніби щось приємне згадала, а може, хотіла почути приємне про Михайла — чей же не сидів він у тюрмі все своє життя у Харкові: працював, радів, утішався славою, любив…
Мама так і сказала:
— Розкажіть, Ніночко, щось інше про Михайла. Вибачте, але таки розкажіть… Вам буде приємно те інше розповідати.
Ніна суворо глянула на матір, але тут же її обличчя розпогодилося, вона потиснула долонею мамине зап'ястя й мовила:
— Певно, що так… Розповім. Про його чотирнадцять місяців на Землі Франца–Йосифа. Як він любив розказувати про свої враження із зимівлі! І як умів! Я так не вдам… Та хоч як–небудь. Вам буде цікаво дізнатися, а мені згадати.
Вона сягнула по свою торбинку, пошукала в ній рукою, вийняла кілька фотографій. Я підбіг до стола.
— Везу з собою, — сказала. — Це все, що залишилося по ньому, і завжди буде при мені… Цю ви маєте: група коломийських гімназистів — Михайло, Старчук, Кубаєвич, Бабюк–Ірчан. А ця, — подала мамі другу, і я чекав своєї черги, щоб подивитися й собі, — два брати на вакаціях, теж, напевно, маєте. Михась в університетській уніформі, а ви, Іване, ще селючок — у киптарику… А ось ми обоє — рівно за місяць до шлюбу. Михайло не присилав її вам? Дивно. А втім… — Я захоплено дивився на сильного мужа в розстебнутій, аж волосся на грудях визирало з прошивки, сорочці; стрийко відкинувся на спинку дивана, а на його плече обома руками, довірливо і владно, сперлася найвродливіша в Харкові дівчина, смаглява, з буйним кучерявим волоссям. — А цієї ви й не могли бачити: ми отримали її від начальника зимівлі Луки Кулаєва за півроку до Михайлового арешту. Сфотографував його на острові Рудольфа, та все не мав часу проявити плівку…
На знімку я побачив дике потріскане поле, вкрите лишайником і полярним маком, угорі — білувате небо, на задньому плані — каменелом, і на ньому, наставивши до сонця обличчя, у напівлежачій позі, у бушлаті, ватяних штанах і чоботах, відпочиває — видно, що відпочиває після праці, — міцно складений, сильний і владний чоловік із ледь примруженими очима, чорноволосий, засмаглий, мов араб, з густою широкою бородою.
Мати різким рухом відняла в мене фотографію і неблимно вдивлялась у неї, так вдивлялася, ніби хотіла викликати з фотографії живого стрийка, воскресити, узяти за руку й посадити біля себе, вона гладила долонею лубкий знімок, враз притулила його до лиця, до губів і прошепотіла:
— Такого не бачила… Такого не бачила!
Батько відібрав у мами фотографію і мовив силувано спокійно:
— Не треба, люба… Перестань. Розповідайте, Ніно. Розповідайте так, ніби він сам говорить.
… Таємнича Земля Франца–Йосифа. Найпівнічніший європейський архіпелаг із ста островів. На мисі Седова, на одній із терас, що каскадом спадають до бухти Тихої, примістилися житлові будиночки зимівлі.
Позаду станції у низьке, навіть у найкращу погоду насурмонене небо підводяться і входять у нього гострими вершинами базальтові кручі. Це скелі Рубіні — житло північного птаства, котре, як я помітив, розділяється на касти, і ніколи ті касти не вступають у сусідські стосунки між собою. На вершинах скель гніздяться лицарі–буревісники, вони високо літають і живуть, здається, Божим духом, тільки коли пильно прослідкувати за їх гордим польотом, можна побачити, як далеко від берега атакують вони сизу гладінь проток… Нижче каркають кайри, вищать мойовки, клекочуть бургомістри — їх гармидер схожий на рокіт прибою. У самому підніжжі скель живуть люрики — чорні зверху й білі знизу, вони галасливі, мов горобці, метушливі, прикрі і влізливі, їх проганяє із своїх базарів пташиний плебс. А зовсім окремо живуть аристократи — гаги і білі чайки, вони кочують за білими ведмедями, поїдаючи їх недоїдки…
(Продовження на наступній сторінці)