…Побитий гонведськими кулаками, розчавлений цілковитою катастрофою моєї сім'ї, смертю сліпого опришка Атаманюка, юдиним вчинком Шепетюка й арештом Шубертівни, трясся я на возі зі своїми однолітками і не міг зосередитися хоча б на одній думці, яка вивела б мене з хаосу приголомшливих вражень, що звалилися на мене раптом, мов плова[28] на пастуха посеред полонини, і він, промоклий до нитки, один стоїть над крутим ізвором, де пропала вся його отара, стоїть у густому непроглядному тумані, заблуканий, загублений, із герлигою в руці, яка його порятувати не зможе, і залишається одне — завити з розпачу, мов підстреленому вовкові.
Я уже знав, що досьогоднішнє життя з моєю філософією фаталіста, з моєю обережністю і намаганням зберегти себе заради хоча б дрібної користі, яку я міг би принести суспільству, — омана: людина в екстремальних обставинах повинна стати максималістом, загнуздати свого борзого коня, і тільки тоді — якщо її не виб'ють із сідла — можна досягти великого; на таке я ніколи не зважувався, через що тепер, немов теля на шнурку, їхав до асентерунку, призначений не на більше, як на гарматне м'ясо.
Перед очима раз у раз промигувала затемнена Шепетюковим злочином біла тінь його дочки, яку я не переставав кохати, хоч знав, що вона належить моєму братові; у ту мить я знав ще й те, що зрада війта знівечить кохання Катрусі й Михайла, і я готовий був — о, я був до цього готовий і навіть впускав у безпросвіття моєї душі таку мрію! — порятувати колись своєю любов'ю зневажену, принижену, відчужену білу Катрусю. Та ця гріховна мрія не приносила радості, бо ж була егоїстична і підла, та й зродилася вона з тієї ж філософії фаталіста, який не завойовує життя, а вдовольняється його огризками. Мені приходив на гадку білоруський поет Якуб Колас з його виробленою життєвою програмою, з метою, до якої він ішов осмислено, уперто й послідовно, як мій брат Михайло: хай на їхніх шляхах чигає на них навіть неминуча смерть, усе одно вони йтимуть. Я не міг тоді передбачити, чи зважуся коли–небудь так іти, проте той день, коли я на возі з рекрутами прощався зі своєю юністю, був для мене переломний: я збагнув, що віднині й до самої смерті ніхто мені не допоможе вибирати життєві шляхи: ні батько, ні мати, ні Шубертівна, ані Михайло — лише я сам.
Це усвідомлення жорстокої самостійності додало мені рівноваги, і я не розгубився: заспокоював свою маму, втішав її, як змужнілий син, коли вона, безумна, уже на подвір'ї цісарських касарень у Коломиї виповзла з–під дощатого сидіння на возі й заголосила на весь світ:
— Паночки золотенькі, а цього я вже вам не віддам! Йой, таки не віддам, аби–м тут під землю запалася… Тож коли ще панотець дарував їм обом корони, аби вони нарід порятували, а ви вже й другого на смерть посилаєте!
Та мамина віра у світло, яке принесуть знедоленим людям її просвічені сини, зогрівала її до самої смерті. Відчайдушна темна жінка, яка не побоялася гонведів і зуміла заховатися під сидіння на возі, щоб порятувати свого сина, свою святу ідею, за кілька днів опісля, упевнена, що виконала свій обов'язок на землі, із словами похвали Богові померла в самотній хаті під розп'яттям, ліворуч якого приколола до стіни матуральну фотографію Михайла, а праворуч мою — семінарську. Такий вернісаж я застав в опустілій вітцівщині, коли після війни повернувся додому.
…Мабуть, ти пам'ятаєш, як у нас на Покутті називали розтелеп, нехлюїв і невдах: оферма з тридцять шостого регіменту! Ця прозиванка походить із солдафонського лексикону капральських лайок у Коломийському тридцять шостому цісарсько–королівському піхотному полку, сформованому з галицьких та буковинських рекрутів і посланого на італійський фронт, де сільські переважно хлопці протягом трьох років доводили перед світом, як уміють умирати за свого цісаря хоробрі "тірольці сходу".
Мені, пилипівській офермі, теж випало воювати з італійцями в Альпах за тих кілька кілометрів неужитків, що їх захотіла відібрати від Австрії Італія, — усього один рік, проте додому я дістався аж за три найтяжчі в моєму житті літа, про які тобі колись ще розповім.
Після місячного вишколу коломийських рекрутів було відправлено поїздом у Трієст, прикомандировано до тридцять шостого регіменту й відразу кинуто в битву над Сочею. Неоперені, необстріляні хлопчиська потрапили у справжнє пекло. Австрійське командування кидало нас на передній край першими, а вже по наших трупах ішли австрійські й мадярські полки. Хто залишався живий, прилучався до них і йшов далі вбивати італійців. Мене куля минала, я ж стріляв і, напевно, теж убивав; кожен розпачливий крик пораненого італійця "mama mia!"[29] спочатку глибоко вражав моє сумління, та з кожним днем воно все більше шкарубіло, і згодом не тривожили його навіть зойки моїх товаришів "мамо рідна!"; щодня ми вихоплювалися з окопів, щоб убивати, потім верталися до них, викидали за бруствери трупи, мертво втомлені падали на сиру землю, споживали сухий пайок і засинали, а тоді приходили італійці вбивати нас, вони вривалися у наші окопи й кололи багнетами, на нас зверху падали бомби, ми вискакували з ровів і билися врукопашну. І так днями, тижнями, місяцями.
У хвилини перепочинку, коли знекровлені в цій страшній і безглуздій позиційній війні воюючі сторони чекали підкріплень — свіжого окопного м'яса, я уже не думав про майбутню боротьбу за волю нашого краю. Усе здавалося пропащим, а той далекий рідний край — дощенту знівеченим: Австрія, немов упир, висмоктувала з нас кров, щоб не залишилося її ні краплі для війни із завойовниками. З пилипівських рекрутів залишився живий і навіть непоранений тільки я; це сповнювало мене розпучливої самотності і безнадії, і я мріяв лише про те, щоб повернутися додому й розпочинати все наново — з просвіти, аби міг знову відродитися мій народ і вижити. Та навіть цю мрію спопеляло відчайне усвідомлення: протягом століть ми безперервно зализуємо завдані нам рани і виживаємо лише для того, щоб не у сліпоті, а в гіркому прозрінні могли оглядати на своїх руках вічні кайдани.
…На початку червня 1918 року італійські війська, підкріплені американською, англійською та французькою артилерією й авіацією, розпочали наступ на ріку П'яву, за якою окопалися австро–німецькі дивізії. Недобитки 36–го піхотного полку командування посилало на скелясті гори для оборони флангів фронту. Ми повинні були пильнувати, щоб італійські стежі не проривалися гірськими путівцями в наш тил. Стояли ми тут, мов приковані до скал Прометеї, яких безкарно розстрілювала прицільна англійська артилерія. Протягом спекотних італійських днів ми були для ворога майже нерухомими цілями, а в холодні ночі теж не спочивали: спускалися по вирубаних у прямовисній скелі східцях по воду, щоб, напившись її, гинути вдень від гарматних стрільн і бомб.
О Італіє, Італіє!.. Хто з нас не мріяв побачити тебе в чарі мистецтв, хто не хотів хоч раз у житті переступити благословенну П'яву! Нині ми мусимо переходити її, криваву, немов п'явку, мертвотну, мов Стікс, понтонними мостами і вплав, і не потрібні нам твої зелені береги, на яких гниють трупи, і ненависні нам величні гори з кастелами[30] на вершинах, біля яких нам суджено в невідомості навіки залишатись, і проклинаємо ми нині вічні твої міста, Італіє, із святими соборами, капелами і пантеонами…
Коломийський полк стояв над П'явою на становищах першої лінії аж до розпаду Австро–Угорської імперії у кінці жовтня 1918 року.
Дезертирство з фронту розпочалося набагато раніше. Спійманих дезертирів карали "шлангами": саджали на землю, прив'язуючи праву руку до стопи лівої ноги на годину, дві і більше. Не допомагало — вояки кидали зброю і йшли навмання на північ.
Коломийський двотисячний полк танув, я ж, залишаючись–таки й надалі фаталістом, відсиджувався в окопах, аж поки не стало відомо, що Габсбурзька династія впала.
Тоді австрійці вночі перші покинули лінію фронту над П'явою, полишивши напризволяще рештки Коломийського полку. Італійці перейшли П'яву і забрали ту решту в полон, мені ж удалося втекти. Я наздогнав відступаючу австрійську армію, що безладно втікала з Італії, на Лієнцькому тракті.
Тут стояв ґвалт: автомобілі наїжджали на вози з амуніцією, артилеристи скочували гармати з обочин і залишали; отари піших вояків брели ровами й полями, байдуже минали поранених, які благали рятунку, їх місили ногами, колесами й копитами, щезло лицарство й побратимство — так ганебно й ницо закінчувалася Перша світова війна.
Та для нас вона тоді ще не закінчилась. Услід летіли ворожі стрільна й робили з нас кривавий фаршмак; здавалося, противник хоче вистріляти всі запаси своєї амуніції; над нами ревіли англійські й французькі літаки, скидаючи бомби, та найстрашніші були італійські малі аероплани, що летіли над нашими головами на бриючому польоті й безжально розстрілювали.
…Зрозпачений від жалю і злоби, я побачив такого літака над собою: пілот у шкіряному шоломі перехилився з кабіни, він дивився крізь окуляри, мов упир, і реготав мені прямо в обличчя; за цей блискавично короткий мент я встиг зірвати з плеча карабіна, прицілитись і вистрелити; я побачив, як пілот випустив штурвал і схопився руками за груди; маленький двокрилий літак гримнувся поряд на поле, жовніри побігли до нього, витягли з кабіни ще живого пілота й люто кололи його багнетами, поки тіло не стало кривавим місивом. Я не йшов його добивати, я своє зробив, мені хотілося пожалкувати за свій вчинок, та каяття не було, мої груди розпирала зловтіха, і я жахнувся тієї жорстокості, яку виплекала в мені війна…
(Продовження на наступній сторінці)