Михайло не відводив погляду від блідолицього стрільця, що стояв біля полковника: хто він і чому в чорних окулярах, невже сліпий? До стрільця почали всі придивлятися, тоді Трильовський сказав налити по другій чарці й проголосив:
— Хвальне товариство! Я зачитав вам печальний список тих героїв, які поклали свої буйні голови за волю України. Та не сказав про тих, які пролили свою кров і залишилися живими: багато з них не вернеться більше в лави легіону, зате вони залишаться живими свідками тяжких змагань, символами героїзму нашого народу. Перед вами, — Трильовський показав на вояка в чорних окулярах, — стрілець Адріан Волошенюк, який у битві за Бескид утратив очі.
Він змовк, бо вчувся голосний схлип: то заплакав, здригаючись усім тілом, сліпий воїн. Трильовський знітився, бо ж не ради сліз, а задля прославлення стрілецької відваги наказав привести сюди сліпого; стрілець невтішно плакав, затуливши долонями обличчя; Трильовський виголосив тост, заглушуючи плач страждальця:
— Піднесімо, товариство, келихи за нашого героя! Хай живе стрілець Адріан!
Ніхто не пригубився до келихів, запала гнітюча тиша, серед якої почувся тихий голос сліпого стрільця:
— А ви спитали мене, чи я хочу жити?..
Ситуація стала надто прикрою. Полковник поплескав стрільця по плечу, втішаючи: "Weine nicht, weine nicht, alles wird in Ordnung!"[25], та стрілець не переставав хлипати.
Трильовський спохмурнів: великодній сніданок з участю осліплого героя мав підігріти бойовий дух старшин, які завтра–позавтра від'їдуть на фронт, а вийшло навпаки: кожен подумав, що й з ним може таке трапитися. Михайлові згадався його моторошний страх, коли він, опритомнівши, довго не міг розплющити очей… хай станеться невість-що, тільки не це, не це!
Професор Боберський, шукаючи виходу із незручного становища, кинувся до дверей роздягальні, де чекали з подарунками для старшин дівчата з Українського комітету допомоги пораненим, відчинив двері, кивком голови запросив їх до зали, і пішли вони довгим рядочком — молоді, свіжі, вродливі, у вишиваних блузочках, — несучи на руках перев'язані малиновими стрічками пакунки; вони зупинялися біля кожного старшини і, мило усміхаючись, просили взяти презент.
Михайло сторожко чіплявся поглядом до кожного дівочого обличчя, немов хотів упізнати в котромусь Катрусю, хоч знав, що її тут не може бути, Гриць сказав би; він зиркнув на Шепетюка і в ту мить побачив його незрозуміле замішання; Гриць рвучко вийшов з–за столу й схопив одну дівчину за руку, забираючи від неї пакунок, дівчина скрикнула: "Пусти мене, я уже знаю, що він тут!"; Михайло кинувся до них, повернув до себе дівчину обличчям і впізнав.
— Так ось де ти воюєш! — проказав, відступивши на крок. — Штабна…
— Не смій! — скрикнула Катруся; вона була така сама, як рік тому на Великдень у Пилипівці, — біла пінка на молоці; синє полум'я образи зблиснуло в її очах і враз погасло: — Михасю, усюди ж війна, а я доглядала їх… і тебе доглядала б, якби знала…
Вони утрьох вийшли із зали, і надворі сказав Михайло до Гриця:
— Негідник ти!.. Пробач, Катрусю, — обняв він дівчину, — вибач мені, любко…. Тепер я тебе ніколи саму не залишу.
— Не смій цього робити, — підвів голову Гриць, благально глянувши на Михайла. — Вона повинна бути в безпеці, ти її залишиш тут, якщо любиш…
— Я не лишусь, — відказала Катруся.
— А що далі? — спитав Юра, коли я замовк.
— Що далі… Тебе, напевно, цікавить доля Катрусі. Вони з Михайлом розійшлися. Бо війна — війною… Катрусю поховав я.
— Чому — ви?
— То зовсім інша історія. Може, колись розкажу тобі й про це… З Шепетюком мені доводилося розмовляти все рідше й рідше: його, хворого, часто забирали до санчастини — так званого ОП[26], де незабаром він і помер. Встиг ще мені розповісти, що по приїзді з Вільна до Львова Михайло записався в університет на другий рік філософії: відвідував лекції з географії професора Степана Рудницького. Гриць продовжував учитися на теології, а Катруся влаштувалася сестрою–жалібницею у стрілецькому лазареті на Руській. Потім у Михайла відкрилася у грудях давня рана, і він надовго ліг у лазарет… Усі троє були на похороні Івана Франка. Михайло йшов за катафалком у почесній варті, Катерина співала в хорі, а Гриць із теологами допомагав священикові Гургулі відправляти панахиду над гробом поета–безбожника, який відмовився від останнього причастя. "Похорон–еклектика, — мовив із ледь прихованою іронією Шепетюк. — Церковна панахида й атеїстичні промови студентів…"
Втім я почув рівномірне дихання приятеля: утомившись моєю розповіддю, Юра запав у глибокий сон.
Похорон Франка
Про мене сон забув. Я лежав із розплющеними очима, вдивлявся у темінь, ніби намагався уздріти в ній те, про що так неохоче розповідав Шепетюк, і коли дрімота тепло опустилася на очі, рушила за домовиною, вкритою китайкою, процесія скорбних людей.
Весь народ іде за труною Франка. Початок процесії наближається до воріт Личаківського кладовища, а кінця немає. Кінця і не буде. Поряд із похоронною каретою ступає у стрілецькій варті Михайло, а за ним — на відстані одного покоління — йду я; за мною — на тих же розстанях — мої діти і внуки. І так іти нам і йти в мандрівку століть з печаттю його духа.
…Смерть, немов кульова блискавка, нечутно, довго і вперто проникала вуличними протягами Львова на Софіївку і закружляла над ажурним будинком у кінці вулиці Понінського. Вона запливала у вікна, приглядаючись до своєї жертви, й викочувалася крізь двері; народ бачив ту бліду кулю смерті й, затамувавши подих, вірив іще, що подасться вона відтяжними протягами понад улоговиною Йорданського парку й затримається там хоч на трохи: не раз уже заглядала смерть у цей дім і не наважувалася вразити серце Поета, який все ще продовжував працювати рештками свого стомленого мозку. Секретар записував останні рядки Мудреця й завмирав, коли смерть холодом продувала кімнату, і врешті почув він тихе і хрипке: "Я буду вмирати, Мар'яне…" А потім прощання з сином Петром — хорунжим УСС, якого відпустили з позиції над Стрипою додому, розмова із священиком, що прийшов сповідати Франка, — і ще крихти надії у народу.
Та вибухнула врешті блискавка, спопеливши серце й мозок Поета, а відлуння грому вмить розкотилося по Львову, по цілому краю, і рушили звідусіль люди на Софіївську гору поглянути востаннє на того, хто був для народу присутній кожної миті, мов батько в домі, і заволати в розпачі: "Нема!" — і було те "нема", мов жах смерті холодний, чули всі: щезло те, без чого жить ніхто з них не годний. Як жити далі? Хто замінить того, котрий народився раз на сотню літ? Ще одне століття чекати Пророка? А може, він, утомлений, свідомо уступив місце випестуваному ним Єгошуа?
Виносять стрільці домовину з дому, дотикаються до неї гілки розквітлих яблунь, коливається на теплому вітрі червона китайка в головах покійного; кладуть труну на стіл посередині подвір'я, шість старшин з крісами на плечі стають у почесну варту, а між ними хорунжий Шинкарук. Промовляють доктор Кость Левицький, професор Олександр Колесса, голова Бойової управи УСС Кирило Трильовський.
Де ж він — новітній Єгошуа Навін?
Це питання пропекло Михайлові мозок, коли до стрілецького лазарету на Руській докотилася печальна вість. Не була вона несподіваною: осамотнений — бо сини пішли на війну, а дружина лікувалася у закладі для душевнохворих — Іван Франко перебував у захоронці Ставропігійського інституту, й Михайло не раз бачив його — зжовклого, безнадійно хворого, вихудлого дідуся із запаленими повіками. До стрільців, які зализували тут рани, він був цілком байдужий, не випитував, з яких фронтів прийшли вони, за що воюють, дозволяв себе фотографувати разом із стрільцями, та був відсутній, і Михайло не міг зрозуміти причин Франкової байдужості: чи то від хвороби, чи не визнає він їх за українське військо? А кому ж тоді, як не стрільцям, адресувалися рядки його вірша: "Кожен думай: тут, в тім місці, де стою я у вогни, важиться тепер вся доля величезної війни"? Кому?
А коли опікуни забрали Франка додому, Михайло зрозумів, що його вже немає, що попрощався він із народом ще тоді, коли їздив по містах і селах із "Мойсеєм", і тоді Михайло теж попрощався з ним.
Тепер його покликали віддати Поетові останню честь.
…Я йду в похоронній процесії на відстані одного покоління, мені не доступитися до Франка через товщу років, побачити печать смерті на його чолі не судилося, і він для мене залишився живий… Вашої смерті, стрийку Михайле, я теж не бачив, і тому ви живете в мені, я залучаю себе до вашого покоління, я йду з вами, бо ваше життя продовжилось у житті моєму — ми склали одну особистість невільника, який дочекався волі. Я не вірю, не можу повірити у ваше небуття, бо воно б означало перемогу смерті над усією ланкою народу, до якої належали ви. Ми йдемо разом за Франком у нерозірваному потоці нашого народу, якому Поет прорік: "Прийде час!" Пливе над головами домовина, йде Україна в урочистому поході, і я на віддалі, мені належній, іду за святим безбожником, який вселив у наші душі віру в силу духа й час воскресний.
(Продовження на наступній сторінці)