«Вишита сорочка» Оксана Іваненко

Читати онлайн оповідання Оксани Іваненко «Вишита сорочка»

A- A+ A A1 A2 A3

І раптом дружба з цим мужицьким поетом, бунтівником Шевченком, вештання по селах, відвідування панахид по розстріляних поляках, знайдені під час обшуку номери "Колокола", "Полярной звезды", різні пасквілі на "малорусском языке", портрети Гарібальді, того ж Шевченка, Герцена, фотокартки самого Красовського в українському одязі і головне, головне — ці листи.

Андрій Панасович сказав одразу, що листи написані ним власноручно, ніхто йому не допомагав, він навмисно писав різними почерками, щоб не відразу все розкрилось, щоб можна було виграти час і побачити, який вплив справляють листи на тих, кому адресовані,— себто на нижчих чинів.

А решту своїх намірів, заявив категорично і так само спокійно, він відкриє лише тоді, коли матиме побачення — подумати, яка зухвалість! — з його імператорською величністю. Тільки йому особисто!

Раптом у його відповіді, у впевненому тоні, в погляді, яким він глянув на своїх слідчих, майнула нотка вищої касти, вихованця столичного Пажеського корпусу. До них, своїх слідчих, він із насолодою дозволив собі виявити ненависну йому дворянську зверхність. То він ображався, коли селяни звали його "паном", а ці — хай хоч спочатку побачать, що він відчуває себе вищим за них!

І він їм не покаже нізащо, як хвилюється за дружину і дітей. Добре, що вона не встигла переїхати до Києва, але, певне, і там, у Ревелі, де вона перебуває, її не обминула поліція.

Уже звірили почерки ї побачили, що листи дружині і дітям написані тією ж самою рукою.

Та він же й не заперечував!

Він надписав усі конверти: "Солдатам Житомирського полку, 4-го резервного батальйону".

"Передавайте, молодці, з роти в роту".

Він написав ці листи. Коли він повернувся до Києва, сусід капітан Яцина зустрів його словами:

— Знаєте, є наказ послати негайно резервний батальйон Житомирського полку на приборкання селян на Канівщині і в Богуславі.

Красовський здригнувся. Перед очима виринули села, те зелене свіже поле, яким він їхав учора і милувався на жита, виринули гострі, допитливі очі Олешка, тривожні обличчя дядьків. Невже усе повітря там незабаром розітнеться зойками, голосінням, лунатимуть постріли, дзижчатимуть нагайки. Він наче вже бачив Олешка із зв'язаними руками, а зелене зілля заюшене кров'ю, і катами будуть не ті, затягнуті в мундири, командири в чистих рукавичках, а брати й сини тих же селян, тільки в солдатському одязі.

Він згадав те, що час від часу ятрило нестерпно душу і про що тільки Тарасові Григоровичу колись розповів, як то важко мати пляму в житті не за себе, не за свою провину, а за кревних.

Він розповів Тарасові Григоровичу, що батько його відзначився у приборкуванні поляків під час повстання 1830 року і за це мав підвищення і нагороди. Цього син, коли підріс і зрозумів, ніколи не міг простити батькові.

Так що ж, він зараз піде по його слідах?

Ніколи не прагнув він і не мріяв бути героєм, не жадав слави, високої честі. Для себе особисто він бажав зовсім небагато. От приїхала б Маша з дітьми, вони жили б у Києві, про який він писав, що ніде в світі йому не могло б бути краще!

Він сам би вчив сина Андрійка...

Він просто фізично відчув, яка то насолода — він гойдає Андрійка, який вмостився на колінах у татка, і тягне татка за довгі вуса, і захлинається від щасливого дитячого сміху.

А потім тато саджає сина перед собою верхи вже на справжнього коня.

Він змалку любив коней, оце тільки й була його розрада на військовій службі.

Він гладить буйну гриву і наспівує пісню:

Сивий коник — то мій брат..

— І мій брат? — питає Андрійко.

А Маша вибігає на ганок і кричить сполохано:

— Не врони його!

...Він би сам учив Андрійка, і не тільки його... Як вони тоді замріялись із Тарасом Григоровичем про школи, для яких хотів писати підручники сам Тарас.

Та вони обидва знали: спочатку треба все в корені змінити, весь устрій, все життя. Спочатку — земля і воля, і Тарас Григорович бажав, щоб саме він їхав на Україну і там згуртовував, об'єднував молодь, був у центрі тамтешньої "Землі і волі", що народжувалась на Україні так само, як і в Петербурзі, Москві і Казані.

І він поїхав, бо це були його переконання, і мірилом справедливості його дій, підтримкою, порадою був герценівський "Колокол", були спогади розмов з Тарасом Григоровичем, його власна совість.

І Андрій Панасович Красовський, Гусарський підполковник, друг Шевченка, шанувальник Гарібальді, прихильник і послідовник Герцена зачинився в своїй кімнаті, вийняв чистий папір і почав писати листа.

Він прагнув написати гранично ясно, коротко, переконливо, щоб зрозумів кожний солдат, якому лист потрапить на очі:

"Житомирці!

Полк ваш молодецький бився в усіх кампаніях, але ще жодного разу не зводив руку на своїх, не відзначався у військових діях проти беззбройних селян, своїх, росіян.

Для цього тепер вас і вивозять з Києва раніше. Зрозумійте-бо, друзі, що російський солдат — захисник своєї батьківщини, а не барбос, якого спускають з ланцюга, не розбираючи, на звірів і на людину, не скажений собака, що однаково кидається як на чужого, так і на свого. Після війни народ зустрів як друзів і рятівників тих із вас, що зостались живі, а за вбитих молиться в церквах і донині.

А тепер вам наказують бути не друзями, не рятівниками, а катами того народу, до якого ви належите, серед якого живуть ваші батьки й брати, сестри й матері. Вам накажуть сікти й розстрілювати ваші начальники на догоду тим чиновникам і поміщикам, які грабують і розоряють нещасного селянина, і ви будете догоджати тим людям, яких ви самі не можете терпіти?

Де ж тоді правда?

Батьки й матері молились за вас і благословляли вас під час війни, а тепер на вас чекає їхнє прокляття, й ганебна назва катів свого народу може вам залишитись на все життя.

Не піти одному, двом, трьом проти своїх за наказом командира — складно, небагатьох легко й покарають, а не піти всім — дуже легко: всіх і покарати не зважаться. Наказ сікти своїх і стріляти по них за те, що вони хочуть Землі і Волі,— нехай де самого царя наказ, проте наказ клятий. Виконувати його в жодному разі не треба. За це й бог покарає, і свої близькі люди проклянуть.

Стократ легше вміти умерти так, як ваші товариші в Криму, ніж жити катом батька й матері, сестри й брата, катом рідної російської землі.

Воїни, що били немовлят за наказом царя Ірода, воїни, що розпинали й мучили Христа за наказом Пілата, були праві по службі, вони й начальству своєму догодили, й присяги додержались, але й народ і сама церква свята цього їм і досі не прощає. Те саме буде й з вами, якщо виконаєте клятий наказ.

Поведуть вас — ідіть, але пам'ятайте: до народу й пальцем не торкайтесь! Кров його (говорить слово боже) впаде на вас і дітей ваших. Амінь".

Він сидів у камері Київської військової комендатури, чекаючи суду, і наче знову переживав усі свої дії. Він був переконаний, що і вдруге він чинив би так самісінько. Адже з самого початку своєї діяльності, своїх зв'язків із революційними діячами у Петербурзі та згодом тут, у Києві, де довелося йому самому стати на чолі "Землі і волі", він знав, що небезпека чатує на кожному кроці, і він був готовий, як і всі його однодумці, відповісти за все власним життям.

Не можна сказати, що з ним поводилися брутально, навпаки, його всіляко умовляли і схиляли до того, аби назвав своїх співучасників, нагадували про честь мундира. Але він для себе зберігав честь своєї вишитої сорочки!

Слідчих врешті дратувала спокійна упертість, з якою він доводив, що всі листи він написав сам різними почерками, і навіть запропонував у них на очах написати так. Ніхто не міг довідатися, чи допомагав йому хтось, чи ні.

Було ще одне нез'ясоване питання в цьому пункті. Знайшли шість листів, а конвертів лише п'ять. На це він відповів, що всі листи були вкладені в конверти і запечатані, а чому один знайшли без конверта — звідки ж йому знати?

Добре, що їх непокоїло тільки це! Він-то знав, що усіх листів і конвертів було десять!

Якби дізнатись, де ж решта? Невже жоден лист не потрапив у руки тим, кому призначався?!

Напевне, про це він уже ніколи не дізнається...

Генералів дратувала впертість, з якою він повторював, що про свої наміри скаже лише государеві імператору. А на питання, чому він зберігав знайдені під час обшуку вірші Шевченка, переписані статті Герцена, він відповів, що зберігав їх для сина, щоб той зрозумів, коли підросте, і оцінив усе сам.

Напередодні суду до нього знову прийшов голова слідчої комісії Левкович.

— Ви можете обрати собі захисника на суді, підполковнику,— запропонував він найдоброзичливішим тоном.

— Ні, дякую,— чемно, але категорично відповів Красовський.— Я сам поясню все. Може, надалі це буде потрібно, а зараз ні.

Він зрозумів їхню пастку. Хто може захищати його у військово-польовому суді, коли в його душі немає і не може бути ані крихти каяття або угодництва?

Він сидів, замислившись, у камері. Маленьке віконечко було відчинене, і спеку літнього дня нарешті вже змінило передвечірнє свіже повітря.

Караульний приніс йому чаю, співчутливо глянув спідлоба. Він не знав, як поводити себе. Частіше офіцери сиділи за бешкети під час гулянок та п'янок. Цей підполковник був не з таких, до нього приходили генерали і розмовляли так чемно і улесливо. Чутками земля багата. Шепотіли у варті, що його судять за них, за солдатів...

(Продовження на наступній сторінці)