«Вишита сорочка» Оксана Іваненко

Читати онлайн оповідання Оксани Іваненко «Вишита сорочка»

A- A+ A A1 A2 A3

Без пісні не можна собі уявити ані українця, ані італійця.

А огиду Гарібальді до солдатчини, до військового мундира — адже він і в боях носив червону сорочку і плащ — Красовський добре розумів.

З тої хвилини, як батько, генерал-майор Красовський привіз його ще хлопчиком у Пажеський корпус і малий Андрій уперше змушений був одягти формений одяг, перший військовий одяг, він зненавидів його, як символ муштри. Роки йшли, мундири змінювались, кадетський — на прапорщика гренадерського полку, згодом — на майора-гусара... Різні варіації форми, але той самий символ приналежності до мільйонної російської царської армії.

Усі близькі знали його спокійну, лагідну вдачу. Правда, в Пажеському корпусі у нього інколи траплялась недозволено низька оцінка з поведінки, її ставили за сатиричні малюнки на начальство, саркастичні епіграми, свавільні віршики, а інколи й за дотепні репліки, кинуті ніби між іншим. Обуритися — значило прийняти на себе і епіграму, і дотеп, і малюнок і стати посміховиськом вихованців. Краще причепитись до якоїсь дрібниці і обмежитись низьким балом.

Мата, дружина, одразу зрозуміла, чому з такою радістю він скидає військовий одяг і надіває вишиту нею сорочку...

...От і Тарас Григорович був приємно вражений, побачивши його вдома.

Після закордонної подорожі вони не раз зустрічалися в Петербурзі.

Тоді Тарас Григорович розповів Красовському: при арешті в Оренбурзі одне з обвинувачень полягало в тому, що він ходив не в солдатській киреї, а в "партикулярному платті".

— Бачили б ви це жалюгідне партикулярне плаття! Старе горохове пальтечко! Але ж я змінив солдатський мундир, форму нашого бідолахи солдата, а ви, Андрію Панасовичу, зневажаєте таким блискучим, офіцерським, де "випушки, погончики, петлички", як казав наш невмирущий колега Скалозуб,— одразу видно, хто ви і в якому високому чині! — засміявся Тарас Григорович своїм добродушним, сердечним сміхом, що так привертав людей до нього, але вже рідко чувався останнім часом...

От і Красовському записали параграф про одяг. Та що одяг?

Справа, за яку сидить він зараз під арештом, далеко складніша і серйозніша, і про неї вони, слідчі і судді, не дочекаються достеменної правди і одвертості!

Власне, він казатиме правду, але не всю. Вони вхопилися лише за кінчик ниточки, але він обірве її і не дасть розплутати весь клубок, що пряли й змотували з такими труднощами, так клопітно і так потаємно.

Під час подорожі по селах йому й на думку не спадало, що то була його остання вільна мандрівка, що то він прощався з Тарасовою могилою, Дніпром, Россю, з дядьками, яким розтлумачував про уставні грамоти, з Олешком, який згадував "Гарібалку" і, проводжаючи його, сказав:

— Хоч би на портреті того Гарібалку побачити. Кажуть — як лев.

І так у нього, у того Олешка, заблищали при цьому чорні очі, що мимоволі нагадав він враз хлопця-італійця, котрий возив його на Капреру. Подумав тоді: "Скільки їх, таких хлопців, скрізь!"

"Яка мрія!" — усміхнувся сам собі в довгі вуса. Йому тоді швидше захотілося до своїх "хлопчиків" — він так звав студентів, які заповзято працювали в недільних київських школах. Він і сам в одній такій "Тарасовій" школі викладав малювання. Малювання, звичайно, було тільки приводом, аби не присікувались за надто близькі стосунки з молоддю.

Студенти часто запросто заходили до нього на Кузнечну, де він мешкав, і розмовляли вони, звичайно, не тільки про недільні школи.

Але й вони, його "хлопчики", не знали про нього все.

...Він їх більше також не побачив і з тривогою, що все зростала, думав зараз, як нетерпляче, певне, вони на нього чекали, прийшли в умовлений день і час на Кузнечну, і... невже хтось із них також потрапив у пастку?

Він навмисне нікому нічого не казав, не поділився своїм наміром, що блискавично виник у голові. Не порадився навіть з другом — професором анатомії університету лікарем Ісидором Коперницьким. Красовський знав, що розплачуватиметься, в разі невдачі, за свій вчинок, і не хотів щоб постраждав хтось із членів таємного революційного товариства "Земля і воля" тут, у Києві. Про це та й про те, що він зв'язаний із центром у Петербурзі, з Одесою, через яку одержують і "Колокол" з Лондона, й іншу революційну літературу, знав тільки Коперницький, соратник по Кримській війні і... голова польського "Центрального комітету на Русі", в Києві.

Але Красовський поспішав, він вирішив лишити Коперницького непричетним до цієї справи. Згодом він йому все розкаже. Він шкодував, що в Києві нема тепер кмітливого юнака Стефана Бобровського. Та, може, й краще, що він зробить усе сам, а ті — вони ж будуть потрібні для подальших дій!

І він зробив усе сам, як і стверджував на допиті, і тепер сам відповідав за все.

А трапилось так.

Червневого тихого підвечірку (саме через день після повернення Красовського до Києва з своєї подорожі по селах) батальйонний квартир'єр підпоручик Карагодов побачив, як чоловік середнього зросту, "в малороссийской одежде", не кваплячись проходив повз військовий табір на околиці Києва. Коло розташування Житомирського полку чоловік упустив пакет,— цілком очевидно, це було зроблено навмисне, — і пішов далі. Підпоручик покликав фельдфебеля й наказав негайно наздогнати чоловіка і розпитати, хто він такий. Фельдфебель кинувся виконувати наказ. Чоловік спокійно назвав своє прізвище і адресу. Фельдфебель чи то не дочув, чи переплутав прізвище, а можливо, й чоловік назвав не своє. Як там не було, адресу фельдфебель запам'ятав — дім на Кузнечній вулиці. Пішли туди з обшуком, і на подив усім виявилося, що той чоловік — гусарський підполковник Красовський.

На території батальйону знайшли ще п'ять листів, таких самих, як і той, що лежав у пакеті, тільки написаних різними людьми, і один був без конверта.

Вони були адресовані солдатам Житомирського полку.

Хороша чутка далеко чутна, а лиха ще далі. Незабаром усіх військових, а швидко чи й не пів-Києва облетіла звістка, що забрали підполковника Андрія Панасовича Красовського.

— Отого підполковника, що нам книжки читав, бесіди вів... Та він же як рідний батько! — передавали пошепки солдати, розпитували житомирців. Ті мовчали. І перед начальством мовчали, і з солдатами інших полків анітелень. Мовляв, ніхто не знає, листів ніяких навіть не бачили і не читали. Де кинуто, там і підняли.

Нічого не знаючи, підійшли умовленого вечора до будинку на Кузнечній "хлопчики"-студенти. Серед них і гімназист один, Володя, улюбленець підполковника,— може, тому, що наймолодший, може, тому, що найпалкіший. Володя ішов дуже гордий, хоча намагався цього не виказувати. Товариші і навіть брати не знали — йому Андрій Панасович доручив побувати на Полтавщині, в селах, поговорити з молоддю, парубками. Він заприсягнув нікому про це не казати. Він був прийнятий до таємного революційного товариства. Він мав пароль. Але із товариства знав Володя тільки Красовського і не здогадувався, що в тій саме групі, яка зараз прямувала на Кузнечну, були також причетні до справи, дехто знав поки що лише того, хто його завербував, а дехто вже й інших.

Певне, їх побачив з вікна сусіда Красовського капітан Яцина, бо немов ненароком виріс перед ними його денщик і прошепотів мимохідь Володі:

— Ідіть, ідіть собі, та купами не гуляйте, нашого підполковника забрали уночі.

Хлопці на мить зупинилися, приголомшені, наче малі діти, кинуті напризволяще. Одразу відчули, які вони ще недосвідчені і що тепер треба буде все робити самим, уже самим розбиратися у всьому.

— Ходімте до Коперницького, — запропонував хтось із студентів.

Так, ще у них був професор Коперницький — друг Андрія Панасовича.

— Ходімте швидше до старого.

Юнаки одразу відчули бажання бути згуртованішими, міцнішими.

Прозектор анатомії професор Коперницький схопився за сиву голову, почувши важку новину. Хоча студенти й звали його між собою "старим", він ще зовсім не був старий, йому, як і Красовському, було щось трохи за сорок. Але походи, війна, сотні операцій, проведених у польових госпіталях, інколи просто неба, під вищання куль і вибухи бомб,— скільки від цього всього передчасних зморщок і сивини! Та попри все — обидва палко вірили в свою діяльність, ту, що вели таємно, в безмежну добросердість людей і в скромність. Велику скромність... У людей діла, а не пишних слів. В одному листі до дружини Красовський, згадуючи Куліша і його петербурзьке оточення, писав: "Там — крик, а тут — справжнє діло".

Перша мить розпачу минула, і професор із хлопцями почав міркувати, що робити, як довідатися, що саме інкримінують Андрію Панасовичу.

Здивований був і генерал-майор Левкович, котрий вів слідство. Що за мана? Що за зухвалість? Така начеб статечна, спокійна людина!

Справді, "послужний" список підполковника до останніх років був напрочуд спокійний, звичайний.

Пажеський корпус, армія, Кримська війна, поранення, нагороди, відзнаки. Після поранення був прикомандирований спочатку до Пажеського корпусу в Петербурзі, а згодом, за його ж проханням, переведений до київського кадетського.

(Продовження на наступній сторінці)