«Тарасові шляхи» Оксана Іваненко

Читати онлайн повість Оксани Іваненко «Тарасові шляхи»

A- A+ A A1 A2 A3

Катруся виростала тоненькою, сіроокою, дуже схожою на матір. І ласкава була, як мати, до всіх привітна. Вечорами, упоравшися в хаті, вона любила з дівчатами сидіти під вербою над ставом і тонким високим голосом співати пісні.

Із-за гори кам'яної Голуби літають... –

підхоплювали Мар'яна і Ганна. І де вже тим солов'ям!

Мар'яна і Ганна були найкращими Катрусиними подругами, разом ще гусенят пасли, разом почали на вулицю виходити гуляти, і тепер на них, трьох гарних дівчат, уже починали задивлятися парубки. Мар'яна, тиха та мила, з мрійними очима й русявою косою до пояса, була одиначка у вдови-солдатки Докії. Хоч як важко було матері, а виростила, викохала свою доньку, як квіточку, ніжну та гарну, білолицю, як панянку. Ганна, навпаки, весела та шумна була: і танцювати, і співати, і пожартувати з хлопцями — земля під нею кипіла.

Зайдуть увечері під неділю стара Докія — ще й не стара, та так уже кажуть — та Ганнина мати — Маламужиха, така ж, певно, як і Ганна, колись цокотуха була, та за дітьми і чоловіком-п'яницею уговталася трохи. Катрусина мати — теж Катерина — ще гарна, та виснажена дуже, вийде до воріт з жінками погомоніти.

— Ач, як наші розспівалися!—усміхнеться Маламужиха. — Не інакше, як цієї осені заміж віддавати будемо! Ой, будемо, будемо!

— Вже й заміж! —здригнеться солдатка. — Ще натерпиться лиха, хай погуляє, поки з матір'ю!

— Отаке! Тобі добре, що вона одна в тебе, а в мене їх, як маку дрібного, — одна вийде, другу готуй...

— Та до моєї щось часто з Зеленої парубок заглядає! — призналася Катрусина мати. — Як полюбляться одне одному, хай уже я на них порадію, поки жива.

— Що ж, сусідоньки, поживемо — побачимо. Колись і ми, хоч трошки, та погуляли на своєму дівочому віку, — зітхне солдатка Докія.

Розійдуться — кожна з своєю думкою. Якось зустрілися сусідки коло криниці.

— А я оце у Вільшаній була,—заторохтіла Маламужиха.— І боже ж мій, господи! До пана панночка-небога приїхала з молодим — чого вже там не навигадують, такі бенкети та гулянки! По сотні курей на день ріжуть,—там моя кума куховаркою. Кажу їй: пусти, кумасю, хоч у щілинку поглянути, як воно пани гуляють. І, боже ж твоя воля, трохи я не засліпла. А плаття, плаття! Здається — подмеш, а воно й розлетиться. А спина гола, шия гола, руки голі.

— Тьху, та й годі!—плюнула Докія.—Ото б їх на жнива послати, на пшеницю.

— Е, не кажи, не кажи, Докіє, — махнула рукою Маламужиха. — Як подивилася я на них та згадала наших синичок — може й вони не гірші були б, коли б і їх так одягти....

— Отуди, — засміялася Катерина, — то ж таки пани,, а ми люди! Нам не про те думати!

Поговорили й забули...

А ввечері — стук-стук хтось у вікно. Глянув батько — управитель, його з добром не жди.

— Ти, Григоре? У тебе дочка числиться Катерина, сімнадцяти років.

— Еге ж, — каже батько ніби спокійно, а в самого, мабуть, руки похололи.

Мати сполотніла, дивиться, слова не вимовить.

— Та чого ви очі повирячували? Сказано — мужики, темнота. Ото завтра одягни її гарненько та на панський двір приведи. Панночку заміж віддають, усіх дівчат погуляти, скликають. — І пішов далі, прямісінько до Докіїної хати.

Відлягло від серця. Мати розкрила скриню, вийняла святкову сорочку, вишиту чорною і червоною заполоччю,, плахту, окравку, віночок, стрічки — все, що берегла від великодня до великодня.

Ввійшла Катруся.

— Ну, чого ж ви, мамо, сумні? Погуляємо, на панночку подивимося. Кажуть, вона — як янгол, така гарна!

— Я нічого, тільки краще далі від панів.

Другого дня, в неділю, одяглися, пішли у Вільшану. Мати теж пішла: хай і вона гляне, як дівчата гулятимуть..

Одстояли відправу в церкві, пішли на панський двір, а там дівчат і з Кирилівки, і з Вільшаної, і з Моринців — все одного пана кріпаки, всі оці села його. Дівчата ніяково-туляться до матерів: не знають, як і поводитися тут. З цікавістю і острахом дивляться на панський будинок. Це не їхні мазані хатки! Гарний білий кам'яний будинок з колонами.. І скільки кімнат у тому будинку! Ганнуся — вона нічого-не боїться — заглянула у вікно і тільки зойкнула. Та тут на ґанок вийшла сама панночка із своїм нареченим, і всі їй до землі вклонилися. Ну, звичайно, панночка не по-нашому вдягнена. Правду Маламужиха казала, що такі плаття на них — дмухнеш і полетить! А зачіска! А довга мережана хустка! Дівчата аж роти пороззявляли.

— Ну, ну, — почав підштовхувати управитель, — виходьте, дівчата, поспівайте, потанцюйте! Хіба вас дарма "сюди пригнали, ще й пряників наготували.

Під липою вже де не взявся циган Охрій, з сережкою в одному вусі і з бубном у руці, і старий Лейба із скрипкою. Як почують цю скрипку, одразу в танок пускаються. Навіть стара Маламужиха колись не витерпіла. Вона, правда, пояснила це зовсім не майстерністю Лейби, а навпаки:

— Він як заграє,— старий віз немазаний і той приємніше рипить. Хоч танцюй, тільки щоб не слухати!

Мабуть, саме через це і циган Охрій намагався так бити в свій бубон, щоб суперника в музиці, Лейбу, було не чути.

Панночка, як залунав перший звук, чи то усміхнулася, чи то скривилася—хто їх розбере! — а управитель ще дужче заметушився. Хоч був він, нівроку, гладенький чоловічок, з круглим черевцем і шоками рожевими, як підпечена пшенична паляниця, та це йому не заважало літати по подвір'ю комариком і за мить міняти кілька разів вираз обличчя. То він сяяв солоденькою усмішкою і улесливим голосом — прямо-таки паляницю медом полили — говорив до панночки:

— Вони здивовані, ваша ясновельможність, — вони просто не можуть отямитися, як вас побачили.

То враз його маленькі очі робилися ще вужчими і злими, як у пацюка. Замість медової усмішки щирилися зуби, і він сичав крізь них:

— Ану, повертайтеся, стали, як стовпи. Ще панночка розгніваються, що таких тетер нагнали. Ну, ти, Мар'яно, заспівуй якусь весільну.

Соромливо, взявшися за руки, пішли дівчата колом, і Мар'яна затягла:

— Зажурилася перепілочка, Бідна моя та голівочка! Що я рано із вирію вилетіла, Ніде мені гнізда звити,

Ніде мені діток вивести, Що по горах сніги лежать, По долинах води біжать!..

— Сharmant! (Чудово) — сказала панночка і притулила до очей якісь дивні окуляри на одній паличці.— Глянь, mon cher (Мій милий), яка красуня! Просто рафаелівська Мадонна! Дівчата співали далі:

Обізвався соловеєчко:

— Не журися, перепілочко, Єсть у мене три сади зелені, Що в первому та гніздо зів'єм, А в другому діток наведем, А в третьому діток нагодуєм...

— Ач! — підморгнула Маламужиха Докії. Обидві вони стояли коло штахеток, щоб і на очі не лізти, але й побачити все.—Ач, яка пісня! Де вже їй журитися, бідній перепілочці. І в нього, мабуть, як не три, то чотири села, та їй у посаг не одно дадуть!

— Charmant! — мліла панночка коло нареченого, молодого офіцера з бравими чорними вусами.—Це ж вони про нас з тобою співають. Ти не розумієш простої мови, mon cher? А я звикла, коли після інституту гостювала у дяді під Полтавою.

Дівчата трохи розійшлися—почали вже танцювати і навіть забули, що пани дивляться на них, а коли покоївки винесли великі блюда з пряниками та дешевими цукерками в кольоровому папері, управитель знову засичав:

— Ідіть панночку величати!

Співаючи, з низьким поклоном проходили дівчата повз балкон. На балконі за столиком сидів старий пан із синами, панночка з молодим, гості. Моторна Ганна встигла роздивитися. На столі такого вже понаставляно, що йому, і назв на селі нема! Якісь пиріжки не пиріжки, от тільки груші і яблука з цих же вільшанських панських садів.

— Як приємно давати радість простому народові! — сказала розчулена панночка, дивлячись крізь лорнетку на дівчат.— Вони радіють, як малі діти, з пряників і цукерок, навіть, бачите, ховають на спомин!

— А тепер і я тебе, моя радість, хочу порадувати, — сказав старий пан.—Ти починаєш нове життя, заводиш свій дім, своє гніздечко, як співали дівчата. От пройдись між дівчатами й вибери собі яку хочеш у подарунок від мене.

— О mon oncle (О мій дядю!),—зашарілася панночка,—які ви добрі до мене!—спурхнула метеликом із свого місця, поцілувала дядю в лисину і побігла на подвір'я.

А дядя і сам розчулився, чи то від доброти своєї, чи то від чарки, тільки витер спітніле обличчя тонкою хусточкою і промовив:

— Як і не побалувати свою хрещеницю!

Ніби вітром, одразу рознесло чутку між усіма: панночці старий пан подарував дівчину, панночка вибирає! І ще й не розуміючи як слід, в чім справа, дівчата ближче притислися до штахетів, де стояли матері,—одні з жахом стежачи за панночкою, інші просто з цікавістю. Але панночка, очевидно, вже намітила собі, кого їй хочеться, вона швидко прямує до штахетів, де біля матерів, обнявшися, стоять три подруги: Катруся, Ганна і Мар'яна.

— Оцю! Я оцю хочу!—дзвінко каже панночка, ніби цей її присуд може бути тільки радістю для всіх, і показує пальцем на Мар'яну.

Голубонько! Ріднесенька! — заголосила солдатка Докія і бухнула в ноги панночці.—Пожалій! Вона в мене одна, я вдова!

Панночка здивовано підвела тоненькі брівки:

(Продовження на наступній сторінці)