«Тарасові шляхи» Оксана Іваненко

Читати онлайн повість Оксани Іваненко «Тарасові шляхи»

A- A+ A A1 A2 A3

Стоїть Катруся, його невтомна нянька, коло дверей та дивиться на перелаз.

— Прийшов! Прийшов приблуда! — закричала вона, побачивши Тараса. — Сідай вечеряй, приблудо!—і сердиться і всміхається Катруся.

Сидить Тарас за вечерею, з великої спільної миски дерев'яною ложкою набирає юшку. Хочеться йому дуже перед. Микитою похвалитися, що бігав він до залізних стовпів; а що, як Микита насправді їх таки бачив і спитає, які вони? Може, розказати, як він з чумаками їхав і вже знає, що то за Чорний шлях коло них проходить? Але тато і матінка зажурені, мовчки сидять і з дітьми не заговорять. Мовчить дід.

— Гляньте, мамо,— закричав Микита.— Іде вже коваль, прощається з усіма.

— Куди коваль іде? — схопився Тарас. Це ж його приятель коваль, той, що до нього він удень бігав.

— Продав його пан,—ледве стримуючись, каже батько, — продав, на хорта виміняв.

— Що ж, панам лихом кидати — не плугом орати, — мовив дід.

Бачить Тарас: шляхом іде гурт людей, іде молодий коваль, гарний такий, чорнобривий. Стара мати йде і плаче, хлопці й дівчата проводжають. Зупинився коло їхньої хати, вклонився. Заплакала мати, і Катруся заплакала. І в Тараса сльози на очах.

Пішли Чорним шляхом.

Тихо каже Тарас дідові:

— А я знаю, що то за Чорний шлях.

— А які ж нам і шляхи знати, крім чорних? —каже дід і сумно схиляє голову з сивими довгими вусами.

МАНДРІВКА ДО МОНАСТИРЯ

Дід, як древній дуб, — кремезний та міцний. От він іде рівною ходою, ноги впевнено ступають по закуреному шляху, і такі вони звичні, ці порепані чорні ноги, і до пороху, і до каміння, і до глибоких колій, що дід не звертає на це уваги, іде собі й думає про своє та щось бурмоче сам до себе.

Тарас весь час забігає то праворуч, то ліворуч, то в ярок подивиться — що там, то коло гаю в кущі залізе — чи не знайде ягід, то задивиться на пташок, що вмостилися собі на гілці і цвірінчать, цвірінчать!..

За дідом та за Тарасом підтюпцем біжить маленька Яринка.

Вона так уже плакала, так плакала, щоб і її взяли, а то мати не пускала, боялася, що замориться дуже. Катруся теж дуже хотіла піти, та їй ніяк не можна — яке там не є, а господарство, і хата, і Йосип малий на руках. Л ще матінка бідна зовсім нездужає: як прийде з панщини, так і звалиться, мов серпом підрізана. Катруся тільки засмутилася трохи, а потім змахнула сльозинку, і ще свого червоного кісника в коси Яринці пов'язала і свою спідницю дала, а матінка запнула хустинкою. Спідниця, хоч і підперезана окравкою, та все ж таки довга, до п'ят, ледве босі ноженята видно. Та це нічого. Іде Яринка, як доросла, ніхто й не скаже, що сім год тільки.

— Бач, яка дівка!—засміявся Тарас.

Катруся наказала дивитися за сестрою, бо він же старший за неї.

— Діду, ви ж не погубіть їх по дорозі,—просила мати, поцілувала доню і сховала їй у кишеню рясної довгої спідниці пиріжечок з калиною.

Ти ж дивись, Тарасику, не бігай від діда, вони старі, за тобою не вженуться, а то, як загубишся...

— Ото він і є такий, що загубиться,—пробурмотів дід, — його в море кинь—він як у своїй хаті буде.

— Ну, щасти вам у дорогу!

Йдуть вони на прощу аж у Мотронинський монастир.

Дід іде, бурмотить щось, ледь ворушачи губами, —то всміхнеться, то зітхне,—це вже, звісно, старі, вони й самі до себе можуть балакати, а цей дід старий-престарий, скоро йому вже сто років мине. Та нічого ще, держиться. От навіть у Мотронинський монастир пішов.

— Діду, що ви там шепочете все? Ви розкажіть краще мені!—присікався Тарас.

Діда й не треба довго просити. Весь він поринув у спогади, і вже байдуже йому, що поряд з ним мале хлоп'я йде,—розказує про те минуле, чого ніколи не забуде.

— Як іду я цими шляхами, так і згадую батька нашого славного, Максима, згадую гайдамаків. В оцих лісах вони збиралися, отут панів проклятих били. Давно те було, я ще молодий був. Еге ж, давно... Прокляті пани ляські задумали нашу землю всю загарбати, всіх людей на свою віру перевернути, всіх нас спольщити. Знущалися — і сказати не можна як!

Був у Вільшаній титар (Церковний староста) —Данило Кушнір. Казали люди — такий уже чоловік, що другого такого і не знайдеш. І що ж з ним зробили! Замотали руки соломою та й підпалили, а потім зарубали на смерть. Та хіба титаря одного! Слово не так — вони до в'язниці, вони катувати. Не стерпів народ, пішов у гайдамаки — боронити бідний свій край. Казали ще люди, ніби цариця золоту грамоту написала, щоб усіх панів ляських повбивали та вільні собі жили.

Був у нас отаман — орел — запорожець Максим Залізняк. Бачив його, бачив, як приїхав він з Мотриного монастиря. Як глянув на нас, серце в мене запалало.

— З того монастиря, куди ми йдемо? — питає Тарас і аж захлинається від цікавості.

— Еге ж, із того.

— Ну, кажіть, кажіть, діду.

— У тому Мотронинському монастирі зібралися до Максима запорожці, посвятили ножі свої та й пішли Чорним шляхом — панів бити. Був з ними й кобзар, сліпий Волох. Саме під Маковія над річкою Тасьмином, що під Чигирином, зібрались гайдамаки в діброві; стояли в них уже готові вози з таранею залізною—така там тараня, що добре її панки-ляшки покуштували. Розібрали гайдамаки свячені ножі та й чекали на третіх півнів. Та осавул Максимів не стерпів, не дочекався третіх півнів, запалив Ведмедівку, і запалала вся Україна...

Отаке було! Хто тільки вмів сокиру підняти, всі до Залізняка — навіть жінки з рогачами у ліси до гайдамаків подались. А Максим своєю шаблею-домахою (Шабля з дуже міцної сталі, виробництвом якої славилося в старовину місто" Дамаськ (у Сірії)) рубає, карає, поля трупом вкриває, ксьондзів клятих, єзуїтів вимітає, щоб і на насіння не було. Уміли на чужу землю, на чуже життя зазіхати — ну й покуштуйте добре кари народної!.. Ото, бачиш, ліс у ярку, там озеро...

— Це ж Гупалівшина, діду!

Так, так, Гупалівщина. Того її й Гупалівщиною назвали: їхав у Будища Залізняк із своїми коліями, питає хлопця—кирилівського нашого, батька Семенового. Семена "Смолька знаєш? Ну, от, його батька, Трохима, а той ще малим був,—може, як ото ти тепер.—Чи ляхів бачив?—Бачив,—каже,—вчора, а сьогодні ні однісінького нема ні в лісі, ні поза лісом.—Та й показав стежку їм до озера в ярку. Дав йому за це Максим дукачик золотий, і поїхали в ліс. У тому лісі льохи із скарбами були. Оточили весь ліс—нема ляхів, а голови вгору підвели — як груші у гіллі поховалися! Ну, й позбивали ті груші додолу; гупали, гупали так, що й навіки ліс Гупалівщиною назвали.

— А льохи із скарбами?

— Розшукали льохи із скарбами, забрали скарби, усій бідноті роздали, а самі до Лисянки подалися та й до Умані.

Уже й Гонта Іван назустріч коліям вийшов, козацький сотник.

— А Гонту ви бачили?

— Ні, Ґонти не бачив, та, кажуть, вірний побратим був Максимові, за Вкраїну життя віддав. Ох, і було на Умані, дісталося ляхам...— і замовк дід.

— А потім?—питає Тарас.

— Що ж потім — зрадили гайдамаків, і цариця і її військо з шляхтою разом задушили гайдамаків. Гонту скатували, язика йому одрізали, четвертували, Максима в Сибір заслали та й пішли ловити гайдамаків по ярах та лісах, вішати, палити.

— А золота грамота? Ви ж казали, вона золоту грамоту написала, щоб люди вільні були...

— Яка вже там грамота! Отака та золота грамота, що всі ми кріпаками під паном ходимо. Одурила цариця... — зітхнув тяжко, махнув рукою дід, пішов мовчки.

— А он уже й монастир!—закричала Яринка. Вона по дорозі волошки, кашку, медок збирала, мало до діда прислухалася.

Замислений, мовчазний, весь під впливом дідових оповідань, входить Тарас у браму, бачить невелику церкву з однією банею і великим хрестом. Це ж тут колись ховалися запорожці, переодягнені ченцями. І малий Тарас приглядається до кожного ченця, що виходить назустріч прочанам. Та ні, ці не такі! Ці ченці дивляться, чи багато їм баби крашанок принесли. Вони не скажуть, як ті: "Агей, по конях! Ану, на панів!" Ні, ці співають: "Братіє, терпіть і аз воздам вам!" Ні, цих нудно слухати малому Тарасові. Він не достояв до кінця служби, вислизнув на цвинтар.

Там, на цвинтарі, на могилах люди сіли спочивати. Прийшли і з Звенигородки, і з Вільшаної... Найбільше коло однієї могили зібралися. Сидить старий сліпий кобзар, кобза коло нього. Тарас до діда в церкву. Стоїть дід Іван проти Івана-воїна, ледь ворушить губами, розказує йому щось своє, дідівське, молиться—за внуків молиться, за дітей своїх, за всю бідну сплюндровану Україну та за упокій душі батька Максима і його побратима Івана.

— Діду! Діду! —сіпає його за рукав Тарас.—Ходімо на цвинтар! Там старий Волох!

Та що ти, схаменися, старого Волоха ляхи спалили! Ще й батька твого на світі не було.—Та все ж таки виходить дід з церкви, хіба він може кобзаря обминути?

Ну, так і є, це ж його приятель, що й на храму з ним стрівався і на ярмарку у Вільшаній. Підійшов, признався, привітався, вклонився—хоч і сліпий той, а треба й сліпого вшанувати.

— Ще живий, старий? — засміявся кобзар. — Ще на небо до приятелів не хочеш?

— Ще тут козак потупає, ще тебе послухає.

— Діду, попросіть їх, щоб заграли!

(Продовження на наступній сторінці)