Київський генерал-губернатор Васильчиков аж розпинався. Він при всякій нагоді доводив до відома, що попечитель Пирогов поблажливо ставиться до викладання в школах "малоруською" мовою, потурає безмежно студентській молоді, опирається втручанню поліції в справи університету. Ці недільні школи, які вперше з’явилися саме в Києві, — це ж розсадник баламутства! Врешті, винуватцем усіх непорядків у Києві стали називати Пирогова, і Васильчиков ставив питання: він або Пирогов.
Як завжди, в кулуарах міністерства знали, що Васильчиков використовує нелюбов імператора до Пирогова не тільки через свої вірнопідданські почуття, а й через нешанобливе ставлення професора до губернаторші. Тій забажалося для власної пихи притягти всесвітньовідомого вченого у свій салон. З того вийшов один конфуз. Про це гомонів увесь Київ.
Цар не злюбив Пирогова ще з Севастопольської війни, коли народ, вся Росія схилялись перед ним. Перше введення наркозу, організація польових госпіталів, загони сестер-жалібниць Червоного Хреста. Тисячі солдатів молилися за нього і на нього.
Але він насмілився доповідати особисто імператорові про безладдя, про крадіжки в госпіталях, про жахливі умови транспортування поранених, нелюдське ставлення до солдатів.
Його промова була криком душі, адже він прибув з поля воєнних дій. Цар обурився і перебив його:
— Це неправда!
— Правда, ваша величність, я сам бачив! — трохи не закричав Пирогов, і присутні сановники перелякались, так змінився в обличчі і ледь стримувався цар. І зненавидів Пирогова.
— Живодер! — просичав він крізь зуби, коли Пирогов пішов. Не тільки з палацу. Він змушений був піти у відставку, покинути Медичну академію.
Але після його статті "Питання життя" в той час реформ, коли імператор грав роль янгола-визволителя, хіба можна було лишити Пирогова, про якого гомоніла вся Росія, не при ділі?
Його призначили попечителем Одеської учбової округи (звичайно, було б доцільніше для всієї країни зробити його міністром освіти!). Та й в Одесі Пирогов розвинув таку діяльність, зняв, на думку одеського генерал-губернатора, таку "колотнечу" своїми реформами, клопотами про створення студентської преси, а головне — намаганням перетворити ліцей на університет.
Всі переказували слова царя, коли він дізнався про плани Пирогова:
— Тоді, врешті, університетів у нас буде більше, ніж кабаків!
Імператор був сам задоволений цим казарменим жартом і перший засміявся із свого дотепу, не маючи гадки, як заплямував себе ним в очах культурних людей.
А втім — "язик таки до Києва довів", радів одеський губернатор.
Потім вижили і з Києва — вже у відставку, і він оселився в маленькому своєму маєтку "Вишня" під Вінницею. Влаштував лікарню для селян. Лікував. Приходили не тільки околишні селяни, приїздили звідусюди. Писав наукові праці. А всі прогресивні люди обурювались: Пирогов, світило науки, у п’ятдесят два роки у відставці на пенсії!
Отоді новий міністр Головній і вигадав йому посаду почесну і порожню, що ні до чого не зобов’язувала, посаду попечителя російських молодих вчених за кордоном.
Можливо, в цьому бажанні Головніна витягти Пирогова відіграв неабияку роль "Колокол". Що там не кажи, не дуже приємно, коли про тебе, як про ретрограда, продзвонять на всю Європу. Адже яку шанобливу, велелюбну статтю про Пирогова та його надзвичайні проводи з Києва написав Герцен. "Відставка Пирогова — наймерзенніша справа Росії дурнів".
Головній дипломатично підніс імператорові свою пропозицію з приводу попечительства в Гейдельберзі, натякнув і на "Колокол", і так, між іншим, на значення Пирогова як вченого, на резонанс в Європі; імператор погодився, і Головній був задоволений. йому імпонував цей старий. Він розумів, ім’я Пирогова ввійде в історію російської науки, йому було приємно протегувати великому вченому, правда, з дуже важким характером!
Та зараз, зараз! Його зворушив цей лист, але що він може викликати?!
"Ох, що мені робити з цим невгамовним лікарем?"
Він довго міркував, вигадуючи різні дипломатичні ходи, і раптом вирішив ризикнути на сміливий крок. Звіт буде надрукований. Надрукований в офіційній пресі. Адже, напевне, докладна інформація вже надрукована за кордоном.
Звіт з’явився в газеті "Санкт-Петербургские ведомости". Головній з його відбитком і з листом Пирогова чекав прийому в палаці.
На вустах, як завжди, наймиліша, найскромніша посмішка, в очах — захоплення перед добрістю і мудрістю імператора. День, здається, вибрано непоганий. Приятель-камергер шепнув, що імператор у доброму гуморі.
— Ваша величність,— доповідав міністр таким тоном, немов не знав, що робити з цими витівками.— А наш Пирогов таки відзначився, поїхав лікувати Гарібальді, і, уявіть собі, серед усіх європейських знаменитостей саме він поставив вірний діагноз! От він сам надіслав нам докладний звіт.
Міністр стояв у позі без вини винуватого вихователя, навіть трохи, зовсім трохи, щоб не порушити етикету, розвівши руки.
Імператор пробіг очима звіт.
— Що ж, я біди в цьому не бачу,— сказав він досить байдуже.
Справді, що ж йому тепер лишається робити, коли вся Європа цікавиться цим Гарібальді, і він же амністований королем. Король сам надсилав лікарів.
Захоплення засяяло в очах міністра. Захоплення, яке так любив "цар-визволитель".
Вийшовши з палацу на площу, Головній зітхнув на повні груди. Пронесло.
* * *
Льова Модзалевський не міг увійти в звичайну свою колію. Усіма думками він був ще там, в Італії, в Спеції, коло ліжка Гарібальді. Він трохи картав себе, треба було більше поговорити з його бійцями, з Барберіні, посидіти коло самого Гарібальді. От тепер друзі цікавляться, ніби Льова міг розпитати Гарібальді про становище в Італії, ставлення до папи, до короля, до Наполеона III, розпитати про всю складну італійську ситуацію. Але ж там і він, як і Микола Іванович, думали тільки про одне — як вилікувати Гарібальді. Хіба можна було говорити про щось інше, про політику? Найважливіше було те, що приїхав Пирогов, що він оглянув, сказав своє слово, і тепер,— як не розуміють товариші, — він і Льова чекають нетерпляче листа з Італії.
Коли Олександра Антонівна відчинила двері Льові, він уже з її очей зрозумів — "нарешті".
— Все гаразд? — спитав він, схопивши її руку і гаряче цілуючи.
— Все гаразд. Ідіть до Миколи Івановича.
Микола Іванович простягнув йому коротенький лист.
— Я вже переклав так-сяк сам. Прочитайте.
До кімнати зайшла дружина, і юнак прочитав голосно по-італійськи, одразу перекладаючи:
— "Мій дорогий докторе Пирогов. Моя рана майже вилікувана. Я відчуваю потребу подякувати за сердечні турботи, які ви проявили до мене, і уміле лікування. Вважайте мене, мій дорогий докторе, вашим
відданим Джузеппе Гарібальді".
Були ще листи від колег-лікарів. Вони дочекались потрібного моменту, і лікар Дзанеті легко і вправно вийняв кулю. Всі вони також палко дякували професору Пирогову.
— Ну, Льовушко, порадуйте ваших друзів, які посилали нас. Гарібальді житиме, і ще довго житиме. І передайте їм його слова, які він нам сказав прощаючись: "Для добрих справ і для істинної науки нема кордонів у сім’ї людства".
[1] Є міра в речах (лат.).