— Так от що,— нарешті вимовив Пирогов таким тоном, яким інколи наказував студентам і служителям в анатомці.— Негайно телеграмою запитайте, чи приймуть мене, коли я приїду. По-друге, хай зі мною поїде хтось із ваших колег, хто знає італійську мову, на ті гроші, що ви зібрали. А в мене вистачить своїх. І треба поспішати, щоб наше втручання не вийшло запізнілим. Те, що я прочитав у газеті, мені, як лікареві, не дуже до вподоби. Але треба пересвідчитися самому на власні очі.
— Миколо Івановичу! — схопився Льовушка. йому хотілося обняти Пирогова, але цього, звичайно, він не насмілився зробити.— Так ви згодні? Ви їдете?
Пирогов здивовано глянув на нього. І його погляд промовисто сказав* як це могло спасти комусь на думку, що він не згодиться? Хіба в цьому річ? Річ у тому, як швидко все організувати і справді стати потрібним і корисним.
— Професоре, — мовив, почервонівши, Павлуша,— адже Модзалевський знає італійську мову...
Так, на жаль, не він, а його товариш знає італійську мову.
— От і добре, Леве Миколайовичу, треба в найкоротший термін зв’язатися з Спецією, одержати нам дозвіл і їхати. Bis dat qui cito dat[4].
Занепокоєна Олександра Антонівна чекала в їдальні. Вони вийшли всі втрьох. Ні, вона не помилилась. Юнаки були схвильовані, а на обличчі Миколи Івановича ані тіні суворості. Він дивився на них добрими батьківськими очима. Молоді люди підійшли до неї, поцілували руку.
— До побачення, шановна Олександро Антонівно,— мовив Льова.
— Що ж ви так поспішаєте, панове? А чашечку чаю по-нашому, по-домашньому? — їй так кортіло дізнатися, в чім справа.
— Не затримуй молодих людей, Сашуню. Я зараз тобі сам усе розкажу,— зрозумівши її, поблажливо усміхнувся професор.— Я чекаю на вас,— підкреслив він юнакам...
За ними зачинилися двері. Професор підійшов до вікна. Юнаки майже бігли.
— Сашо, яка в нас хороша, чуйна, благородна молодь! Чому не розуміють там її природних поривів до благородних справ, до благородної діяльності...
Дружина розуміла, що значить "там".
— Пам’ятаєш, Сашуню, коли цар був у Києві і спитав у мене про студентів, і я доповів, що студенти поводять себе бездоганно, цар глянув на мене так недовірливо, що я був ображений і за молодь, і за себе. А це його постійне зауваження, я не раз чув від нього: "Дай боже, щоб навчання йшло на пуття". Як це монарх може хоча б припустити, що навчання, наука не підуть на пуття, на користь? Не йому, звісно, а людям...
— Миколо Івановичу,— обережно перебила його дружина,— ти хотів мені сказати, чого приходили до тебе молоді люди.
— Так, так, Сашуню. Я навіть повинен тобі сказати. Збирай мене в дорогу. Ти ж знаєш сама, ми ж удвох учора читали з тобою в газеті. І ти ще так бідкалась. Життя Гарібальді в небезпеці. Я їду в Італію, в Спецію, може, я зумію чимось допомогти.— І додав з неприхованою гордістю: — Мене посилає туди наша російська молодь.
* * *
— Свята Мадонно! — шепоче Барберіні.— Вчора Джузеппе оглянуло сімнадцять лікарів! Хіба це можна витримати!
— Барберіні,— роздратовано каже старий Ріпарі,— це ж був консиліум, розумієте, консиліум. Зібралися всі, щоб остаточно вирішити, що робити.
— Ну і що? Ви ж нічого не вирішили.
Ріпарі нервується:
— Ви ж самі бачили, Барберіні, що не було того російського професора з Гейдельберга, на якого ми чекали. А він для нас, усіх хірургів, найвищий авторитет.
— Авторитет, авторитет! З Неаполя — авторитет, з Лондона — авторитет,— бурмоче Барберіні.— На Капрері я б їх і близько не підпустив.
— Припиніть своє базікання,— сердиться Ріпарі.— Уся Європа схиляється перед цим професором. Йому самому доводилось бувати на полі бою в Севастополі, на Кавказі. Навіть у Європі всі читають його книгу про кавказьку експедицію, а по його анатомічних атласах вчаться усі медики. І взагалі, я зараз з Базіле робитиму перев’язку. І, будь ласка, без зайвих розмов.
Барберіні бурмоче своє, але слів, на щастя, ніхто не може розібрати, бо він мальовничо лається.
Гарібальді знає, що насправді вони друзі,— і Барберіні, і Ріпарі, і Базіле — скільки пережито разом! А треба ж якось вилити свою досаду. І Гарібальді дивиться на них співчутливо. Наче не його, Гарібальді, а цього буркотуна, Барберіні, і схвильованого Ріпарі треба заспокоїти.
Справді, вчора оглянуло сімнадцять лікарів, але чекали ще одного, про якого сповістила телеграма з Гейдельберга. Професор Пирогов. Кажуть, світило в медицині. Даруйте мені, я знаю лише своїх соратників-лікарів. А цей — росіянин. Росія — батьківщина Герцена, щирого друга. Коли вмерла в Ніцці його, Гарібальді, стара мати, а його ж там не було тоді, всі емігранти-революціонери прийшли на похорон, як друзі, як рідні, і вночі, за італійським звичаєм, несли труну на кладовище. І Олександр Герцен був серед них.
Знову згадав першу зустріч у Лондоні, мрію про корабель — "плавучу революцію", статті Герцена в "Колоколе", дзвін якого доходив і до них, згадав хлопця-студента з "тисячі".
Хто не може боротись за волю свою,
Хай підтримає в цьому сусіда!
Ці спогади принесли заспокоєння. Йому завжди хотілося вірити в людей, йому здавалось, на його шляху стрічалось багато надзвичайно щирих людей, він любив їх, любив своїх гарібальдійців, і ця любов і віра завжди вливали сили в його душу.
Що ж, треба перетерпіти ще одного лікаря і цю перев’язку, до якої готуються його бідолашні друзі. Ріпарі і Базіле мовчки миють руки. Хоч би не застогнати. Не так уже приємно, коли щоразу віддирають бинти.
І в цей час заходять з їхнім Альбанезе підстаркуватий чоловік у білому халаті, накинутому на старомодне пальто-сюртук, і юнак років двадцяти, стрункий, з гарним, зараз схвильованим і навіть трохи розгубленим обличчям. Юнак одразу просто уп’явся очима в Гарібальді.
Старий, навпаки, підходить спокійно, діловито, з-під насуплених кущавих брів глянули зіркі очі. Нічого професорського, аристократичного, гордовитого нема ані в обличчі, ані в постаті. Просте, зовсім просте, досить суворе обличчя в рамці бакенбардів. От тільки ці пильні, уважні очі, високе, широке чоло виявляли людину глибокого, надзвичайного розуму.
[1] Переклад з італійської Н. Забіли.
[2] Наполеон ІІІ.
[3] Переклад з англійської Н. Забіли.
[4] Двічі дає той, хто дає швидко (лат.).
І раптом Гарібальді проймається до нього довір’ям, незважаючи на строгість і навіть суворість рис обличчя, а може, саме через них.
— Синьйоре професор,— каже він, намагаючись трохи підвестися зі свого ліжка-крісла, і привітна, якась дитяча, усмішка з’являється на устах хворого, немов він перепрошує, що стрічає славетного професора в таких жалюгідних умовах.
— Лежіть, лежіть,— добродушно наказує професор по-французьки і простягає руку. І Гарібальді відчуває, яка вона міцна і в той же час обережна.
— Льовушка,— звертається Пирогов до супутника по-російськи,— я посиджу подивлюся на перев’язку, хай собі спокійно роблять своє діло. Я огляну потім. Перекладіть їм.
По-різному заходять знамениті лікарі до хворих. Одні набирають одразу такого гордого, таємничого вигляду, наче тільки їм відома велика істина життя та смерті. Щоб близькі вірили в це, вони оточують себе якоюсь урочистістю. Інші, навпаки, виказують поблажливу фамільярність, немов усі думки, бажання і переживання хворий давно розкрив перед ними сам (хоча й бачаться вперше), і хворий відчуває фальш у кожному слові. А то починають розмовляти тоном, яким розмовляють з малими нерозумними дітьми, не думаючи ані про вік, ані про життєвий досвід або й просто обізнаність і розум хворого. Інколи ж навпаки, коли лікують якихось визначних осіб, бояться взяти на себе відповідальність, і тільки щоб догодити, прислухаються до слів хворих, які самі в медицині розуміють мало. В усіх цих випадках лікарі дбають перш за все про враження, яке вони самі справляють, і про ставлення до них.
Микола Іванович і зараз, як завжди, найменше дбав про те враження, яке справляв він сам. Він спокійно, тихо сидів на ослінчику, йому було видно всю процедуру перев’язки.
— Будь ласка, колеги, продовжуйте, я подивлюся звідси. У вас добрий вигляд,— звертається він до Гарібальді.— Це вже запорука, що нічого небезпечного нема.
Справді, зараз у Гарібальді жваве обличчя, температура непомітна. Пирогов уважно спостерігає за перев’язкою, схвально покивуючи головою, і це заспокоює лікарів. Що там не кажи — сам Пирогов! І якийсь давно незнаний спокій лине до Джузеппе Гарібальді, і навіть сердите обличчя Барберіні ясніє, і він непомітно хитрувато підморгує хворому.
Ні, зовсім він не суворий, цей знаменитий професор! То він суворо, навіть сердито одразу поглянув на стіни з вогкими плямами, на ґратчасті вікна, крізь які немов із зусиллям просякає сонячне світло. А на Гарібальді і на лікарів, що, хвилюючись, роблять перев’язку, він дивиться доброзичливо, уважно, з якимось добрим, товариським співчуттям.
Після перев’язки Пирогов каже Гарібальді:
— Відпочиньте. Коли дозволите, я огляну вас удень. Ми зайдемо з професором Петріджем із Лондона. Ми зустрілися з ним у дорозі. Я тільки попрошу колег принести мені подивитись прострелене взуття і уламки кістки, навіть найдрібніші, які вийняли одразу з рани. Сподіваюся, ви їх зберегли.
(Продовження на наступній сторінці)