А з Гансом вона розлучитися не може. Адже вона одна знає, що він — Ясик, а не Ганс, а вона — Ліда. І колись давно, коли вона лежала хвора, до неї нагнулася якась чужа дівчина і сказала: — Не забувай, ти з Радянського Союзу!.. Радянський Союз... Про нього всі дорослі в притулку розповідають тільки жахливе і страшне. А Лінда думає... Коли фрау Фогель, гер Хопперт, міс Джой, Гертруда, пастор у церкві, такі люті, огидні, розповідають лише погане — то, може, це все навпаки? Звичайно, вона була малою і не пам'ятала, як там було, вона тільки пам'ятає, що у неї був братик, такий, як Ясик, і звали його Вовкою, і була мама, і була сестричка, і був тато, і їх ніколи, ніколи ніхто не бив... Взагалі, мабуть, було добре — і де це все тепер? Де вони? І чому вона одна тут, між чужими, де ніхто ніколи не каже на неї "Лідочка", "Лідуся"... Дівчинка шепоче сама собі:
— Лідочка... Лідуся... А я не забула, як мене звуть. Я зовсім не Лінда, зовсім ні, і Ясика звуть Ясиком, а не Гансом...
Ясик, а не Ганс, теж не спав... Він ні про що не думав. Навіть про те не думав, що завтра йому доведеться стояти перед містером Годлеєм і фрау Фогель, яка його обов'язково покарає! Навіть це його не турбувало!
Він відчував у своїх долонях крихітне тільце горобеняти і на губах приторк його крила. І зовсім не помічав, що подушка його мокра від сліз.
Вранці за командою встали всі як один. Умилися, застелили ліжка, пішли строєм до їдальні.
Ганс зустрівся з вичікуючим і стурбованим поглядом Лінди. Але їм дали снідати — кухлик сурогатної кави і тоненький, як млинець, шматок хліба з маргарином. Це була їжа до обіду. Після сніданку їх не покликали до фрау Фогель, але наказали всім (не тільки їм) лишитися в їдальні.
— Діти, будемо співати, — сказала міс Джой, і голос її чомусь не так рипів, як завжди.
Дітей вчили співати лише молитви. Тужливими голосами вони затягли незрозумілі для них, чужі й далекі за змістом слова. І в цей час покликали Юріса, заляканого і забитого, до кабінету завідувача містера Годлея. Він звідти довго не виходив, а потім діти бачили, як Гертруда повела його просто в спальню.
Потім покликали Грегора, і Грегор теж не повернувся. Потім покликали Ганса і Лінду разом.
Вони мимоволі взялися за руки. Пальці в обох похололи і тремтіли. Вони так і зайшли до кабінету завідувача — дуже страшної для дітей кімнати, бо туди викликали лише в разі потреби покарати за якесь особливе правопорушення.
З дітьми лишилася Гертруда, а міс Джой пішла за Гансом і Ліндою, і вона навіть не сказала їм нічого з приводу того, що вони взялися за руки. Вона навіть намагалася зробити усмішку на своєму конячому обличчі, але, напевне, справжня коняка могла б це зробити далеко вдаліше, ніж ця вихователька.
У кабінеті сидів містер Годлей, випещений, байдужий до всього. Коло нього сухий, довгий гер Хопперт, фрау Фогель і кілька військових. Троє з них із зірочками на погонах і на кашкетах, які тримали в руках, сиділи трохи осторонь від інших. Один — уже сивий, вусатий, двоє — зовсім молоді. Вони уважно глянули на дітей, а фрау Фогель зовсім не сердито, а просто-таки люб'язно заговорила. Діти навіть і припустити не могли, що вона вміє так розмовляти.
— Ви зараз самі переконаєтесь, яка це нісенітниця. Ганс Остен — син німецького солдата, який загинув на фронті. Лінда-Ганна Войцик — полька, її батьки загинули. У неї нікого нема. Дітки виховуються у нас змалечку.
Молодший з цих трьох сказав щось сивому не по-німецькому, але якою мовою?
Лінда вловила знайомі слова, та всього зрозуміти не могла. Вона вся стрепенулась, повернулася до них обличчям.
Молодий поглянув на неї уважно, ласкаво, — ніхто так не дивився тут на них! — і спитав повільно, чітко, тою рідною, майже забутою мовою:
— Як вас звуть, діти?
І тоді дівчинка подалася трохи до них і сказала те, чого ніколи тут не казала, бо колись давно її за це дуже побили, — сказала поволі — інакше вона не зуміла б.
— Мене звуть Ліда, а його Ясик. Ми з Радянського Союзу.
— Ви чуєте, чуєте? — грізно промовив сивий. — Діти самі кажуть. Це ті діти, яких ми шукаємо. — Прошу запротоколювати — Ліда і Ясик з Радянського Союзу.
— Вони збожеволіли, — закричала фрау Фогель. — Це пропаганда! їх підмовили!
— Хто? Коли? — обурився молодший. — Адже вони у вас за сьома замками, до них нікому і пробратися не можна. Не дім для дітей-сиріт, а в'язниця для тяжких рецидивістів.
— Спокійно, — сказав сивий. — Для нас ясно, що це радянські діти, навіть більше — ми знаємо, що матері розшукують їх, — звернувся сивий до начальника і його прибічників, — ми одержали листи їхніх матерів.
— А прізвища, їхні прізвища? — заверещала фрау Фогель. — Спитайте їхні прізвища.
— Як твоє прізвище, Лідочко? — спитав знову молодий. Але що могла сказати Ліда?
— Я не знаю... — сказала вона, почервонівши і схиливши голову.
— Я не знаю, — повторив і Ясик.
— А ти не пам'ятаєш такого прізвища — Климкович? — Ні... не пам'ятаю...
— А як звуть твою маму, Ясик?
— Я не знаю. Моя мама вмерла, я її не бачив, — сказав хлопчик так, як його вчили всі ці роки.
— Бачите, бачите, — торжествувала фрау Фогель, — вони не можуть пам'ятати, бо цього ніколи не було. А про те, що її звуть Лідою і його Ясиком, — їм хтось наплів. Ідіть, дітки, спокійно, вас ніхто не забере від нас. Ми не віддамо.
Але діти вийшли з кабінету ще смутнішими, ще переляканішими, ніж зайшли туди.
А Юріса і Грегора забрали з собою троє радянських військових. І Юріс сказав під секретом дітям: — Я не знав — а я Юрко, а Грегор — Грицько, і у нас є мами в Радянському Союзі, і ми туди їдемо.
— Там страшно, в Радянському Союзі, — сказав Петер.
— Брехня! — раптом осмілів Юрко. — Коли там мама, так мені вже не страшно. А ці офіцери — хіба вони страшні? Мені тут страшно.
І вони поїхали, одразу поїхали веселі і щасливі, бо про них справа вже тяглася більше року — лише вони про це не знали, і тільки зараз, нарешті, їх вирвали з пазурів "добрих" англо-американських вихователів.
А Ліда і Ясик стояли розгублені, пригнічені.
От уже й шум машин завмер... А вони все ще стояли мовчазні, ніби скам'янілі.
— Так ви з Радянського Союзу — Ліда, Ясик? — раптом почули вони голос, якого боялися найдужче в світі.
Над ними стояв сам директор сирітського дому.
— В карцер! — гримнув він раптом. — Там вони забудуть ці казки. На хліб і воду.
Але ні, вони не забули, — вони тепер вже твердо знали, звідкіля вони.
З карцера вони вийшли через три дні.
— Ми теж з Радянського Союзу. Ми теж поїдемо. Я і Ясик, — сказала вперто Ліда ровесницям-дівчатам.
— А я? — спитала маленька Ірма.
— Ти ж німка. Ти у себе дома, — сказав хтось із старших дівчат. — А вони ні. А може, й ми не німці, тільки не знаємо.
Ірма сумно опустила голівку.
— А пам'ятаєш, — нагадала Ліда Ясику, — Грегора і Юріса теж колись викликали, давно-давно вже, ще зимою, а от забрали тільки зараз. Може, ті троє ще приїдуть і таки заберуть нас. Вони не повірили ні фрау Фогель, ні містеру Годлею. Вони не забудуть про нас. Вони ще приїдуть.
І ця мрія, ця впевненість додавала сили цим маленьким, забитим, заляканим істотам.
Звичайно, ті троє не забули. Полковник Навроцький, капітан Олександр Васильович і лейтенант-перекладач, якого звали просто Вася, бо він був зовсім молодий, були твердо переконані: так, це і є ті самі Ясик Климкович і радянська дівчинка Ліда, прізвище якої поки що невідоме. Але це радянські діти. Їх треба лише вирвати з-за цих грат.
— І хто виховує їх! — обурювався Олександр Васильович. — Запеклий фашист Хопперт, зрадниця Фогель, помісь німецької фашистки і української націоналістки — адже її чоловік український націоналіст. Така покруч! Ця жахлива американка і зовсім діккенсівський містер Годлей. Як довести перед усім світом, що ці злочинці не мають права приторкатися до дітей, а не те що вершити їхню долю. Треба негайно зв'язатися з вищою владою англо-американської зони.
Валентина Дмитрівна була в курсі всіх справ. Вона тільки не могла зрозуміти, як так — злочинців виявлено, дітей знайдено — як же не закінчити цю справу? Так само не міг примиритися ні з яким зволіканням молодий, гарячий Вася.
— Треба швидше туди знову поїхати, в це зміїне кубло. Ви ж уявіть, що вони можуть зробити з цими дітьми, з нашими дітьми. О, я певен, що не тільки в Ліди і Ясика, — у половини з них зовсім інша національність, ніж значиться в списках. І у доброї половини є батьки, які розшукують їх, чекають їх, страждають.
(Продовження на наступній сторінці)