Юріс, Нетер, Валдіс, Грегор, Ганс та інші хлопчики — вони всі розмовляють німецькою мовою і пам'ятають себе лише в похмурих, майже порожніх кімнатах, в сірому однаковому одязі, вони все роблять по команді директора містера Годлея, фрау Фогель, лікаря гера Хопперта, міс Джой та інших наглядачів. Хто найстрашніший між ними? Вони всі саджають у карцер, лишають без обіду — без тієї миски злиденного супу і шматка чорного хліба, вони не дозволяють покараним за найменшу провину виходити погуляти. Все-таки приємно погуляти, вони ж не бачили нічого іншого, крім цього чахлого саду, якщо можна назвати садом три підстрижені липи і доріжку, обсаджену підстриженими кущиками люгуструма і зовсім порожнім плацом, на якому вранці діти роблять гімнастичні вправи. Проте це все-таки розвага в похмурому житті сирітського дому. Щосуботи і щонеділі їх водять до церкви, і фрау Фогель суворо забороняє по дорозі дивитися по сторонах, дивитися на зустрічних, розмовляти між собою. Патер каже нудні і суворі промови і нізвідкіля жодної усмішки, жодного теплого променя уваги і любові.
Але діти — скрізь діти, їм хочеться погратися, побігати, навіть коли за це карають. Найчастіше попадає Гансу, світловолосому синьоокому Гансу, якого все цікавить і який навіть вилазив на паркан і дивився вздовж вулиці, поки його за ноги не стягла, за наказом фрау Фогель і міс Джой, служниця Гертруда. Йому тоді спустили штанці і боляче побили. Але за кілька днів Ганс знайшов іншу розвагу. В кутку подвір'я під ринвою він знайшов поранене горобеня. Воно ледве дихало, і крильця тріпотіли зовсім-зовсім помалу. Ганс взяв його на руки і притулив до щоки, почав гріти своїм диханням, потім притулив до губ і якось мимоволі поцілував.
...А його самого тут ніхто ніколи не цілував... Та він і не думав про це, він, мабуть, і не знав про це, що таких, як він, семирічних хлопчиків можуть цілувати, пестити — він забув давно про це... Адже йому не було ще трьох років, коли його відірвали від бабусі Василини. Він стояв замислений, зворушений якимось незнайомим теплим почуттям і не помітив, як коло нього хтось став. Він злякано сховав пташеня за пазуху.
— Дай і нам, покажи! — почув він.
Він повернувся і заспокоївся. Коло нього стояла Лінда з маленькою Ірмою. Лінда була старша за нього, їй минав уже дев'ятий рік, але чомусь гралася з ним, може тому, що їх завжди перевозили разом з будинку в будинок. Маленька, худенька Ірмочка потрапила до них недавно, і Лінда одразу взяла її під свою охорону. Вона взагалі була дуже енергійною дівчинкою — може, ще й тому дружила з непосидючим, цікавим до всього Гансом. Вони завжди щось вигадували. А Ірма теж одразу потяглася до неї. Тільки перший час, коли привезли її, вона звала Лінду Ліною...
— Покажи! — попросила і вона. Ганс тихенько вийняв пташеня.
— Тільки не чіпайте, воно покалічене, бач, ніжка поламана.
— Треба зав'язати, — сказала Лінда. — Де ж тільки взяти ганчірочки? А що як я відірву малесенький, зовсім малесенький клаптичок від сорочки? Ніхто ж не помітить?
Сорочка була з такого грубезного полотна, що відірвати було неможливо.
— Я відірву кінчик зав'язочки від фартуха! — швидко вирішила Лінда. — Тримай, Гансе. — Трісь!
О, жах! — замість маленького кінчика відірвалася вся поворозка..
— Ой, що ти тепер робитимеш? — злякався Ганс. — Увечері фрау Фогель побачить і покарає тебе.
— Нічого, — помотала головою Лінда, — давай пташеня, ми зав'яжемо йому ніжку. Бідне, моє маленьке. — Вона так само пригортала пташеня до своїх щік, гріла в долонях, як це робив за кілька хвилин до того Ганс. І маленька Ірма гладила його пальчиком.
— Знаєте що, — сказав Ганс, — треба насмикати травички і зробити йому кубелечко, і воно житиме з нами.
— Хай живе з нами! — попросила і Ірма.
— І замість того, щоб літати скрізь, де захоче, воно житиме в сирітському домі за високим парканом... — сумно сказала Лінда.
— Ні, воно видужає і полетить, — переконано сказав Ганс, — а коли воно не зможе перелетіти паркан, я злізу туди і пущу його зверху летіти. Я ж уже лазив.
— Ти забув, як наказали тебе побити, а Гертруда це зробила?
— Ну і що з того? — уперто майнув білявим чубом Ганс. — А за обідом треба приховати шматочок хліба і принести йому. Тільки не треба нікому казати.
Так і вирішили. За обідом Лінда якось запхнула фартух, і ніхто не помітив, як він теліпається, без однієї поворозки. Але міс Джой помітила, що троє дітей побігли одразу після обіду на подвір'я і сховалися в ну точку між сірою стіною будинку і високим глухим парканом.
Нечутними кроками, як хитра кішка, що полює на необережну пташку, вона наблизилася до дітей. Кістлява, з конячим довгим обличчям і конячими жовтими великими зубами, вона не мала нічого привабливого, нічого жіночого в собі, до дітей вона ставилася гребливо, як до якоїсь шкідливої комашні. Вона була до пари фрау Фогель з її запеклою ненавистю і люттю до цих дітей.
Ким тільки вона не була в своєму житті, ця стара діва, поки не потрапила в сирітський притулок англо-американської зони! Правда, найчастіше в житті їй, як і багатьом учителям, а ще більше учителькам в Америці, доводилося бути безробітною. Все своє життя вона кляла свою професію, яка оплачувалася нижче, ніж прибирання сміття на вулиці. Завжди вона розшукувала додаткових заробітків. Їй доводилося у вільний від школи час і продавати щітки, і мити посуд в придорожніх трактирах, і бути розсильною.
Вона відмовилася від думки про заміжжя, тому що заміжніх вчительок звільняли в першу чергу, а про вчительок з дітьми і мови не могло бути. Коли міс Джой щастило потрапити на роботу, вона найменше думала про дітей, вона намагалася лише догодити начальству. Це було основне, а ніякі там уроки! Учителів, які чесно мислили і працювали, обвинувачували негайно в "більшовицькій агітації" і звільняли негайно.
Але два роки тому закрили школу, в якій вона виявила себе сумлінним виконавцем вимог начальства, і вона знову, чи не вдесяте за своє життя, опинилася безробітною. Проте вона незабаром одержала запрошення на роботу — їхати вихователькою до сирітського притулку до Німеччини в англо-американську зону. Зціпивши зуби, вона дала згоду, вислухала докладні інструкції і таким чином опинилася в компанії фрау Фогель і гера Хопперта — достойна їхня товаришка.
Власне, що було жахливого в тому, що троє дітей тішаться з маленького пташенятка? Адже у них не було ніяких іграшок, ніяких розваг. Книжки, крім шкільних, старих, потріпаних німецьких підручників, їм давали лише релігійні — такі нецікаві, такі нудні для них!
Але піти після обіду самовільно в сад, виносити хліб, хліб, який так економно видає Гертруда кожному, — це вже було великим порушенням дисципліни! І раптом вона помітила, що фартух на Лінді теліпається, а поворозкою від нього перев'язана ніжка горобця!
Діти нахилилися над горобцем, і Лінда тільки хотіла покласти його в зроблене з травички кубелечко, як кістлява рука, наче залізні лещата, вп'ялася їй в плече.
— А, так ось що ви робите! — почули вони зловісний скрипучий голос. Ганс мимоволі прикрив долонями горобеня, але кістляві пальці одірвали його руки, схопили пташку і кинули її геть, просто об паркан.
— Так от що ви робите з казенним майном, з казенним харчуванням. Негайно йдіть у дім. Негайно з'явіться до фрау Фогель!
Нещасні правопорушники повернулися в дім, опустивши голови. Вони й слова не могли вимовити в свій захист — вони боялися одного звуку голосу міс Джой і самої тіні фрау Фогель.
Фрау Фогель не було в будинку, її кудись викликали. Краще було б уже одразу відбути кару, ніж отак тремтіти весь час. Увечері, коли вони сіли за стіл, міс Джой забрала з-під їхнього носа миски з кашею і навіть хліб.
— Вони зовсім не голодні, — сказала вона, — вони віддають свої порції — значить, не потребують їх.
А їсти, звичайно, дуже хотілося. Коли хочеться їсти одразу після обіду і можна з'їсти одразу цілком вільно дві-три такі порції, то як же хотілося їсти через кілька годин? Може б хтось із дітей і сунув би окрайчик хліба, та як це можна було зробити, коли за всіма одразу стежили колючі очі міс Джой і зловісний голос то з сичанням, то з рипінням виговорював дітям їхню невдячність англо-американській владі, яка так турбується, так годує, так доглядає їх сиріт.
"Швидше б уже спати,— подумала Лінда, — а то так їсти хочеться!"
Нарешті вони в своїх спальнях з двоповерховими ліжками-нарами, категоричне "Schlafen!" Гертруди, яка вимикає світло. Коли можна вже заснути, сон біжить від Лінди. Вона лежить, прикусивши губи, і думає — і думи її по-дитячому фантастичні, неймовірні. Вона тікає. Звичайно, не одна, з нею Ганс. І Ірму треба взяти, обов'язково, вона маленька, її кожен може скривдити.
(Продовження на наступній сторінці)