З Італії вони повернулись знову до Парижа, і, власне, він там виріс, бо з хлопчика став підлітком, майже дорослим, і багато чого він зрозумів раніше за своїх ровесників. Адже мама, ну й він, звичайно, приятелювали з багатьма поляками, що опинились у Парижі після повстання 1863 року, а дехто з них втік із в'язниць, заслання, приїздили люди з дорученнями від Герцена з Лондона. Хоч він був ще малим, коли приїхали за кордон, але ж він з матір'ю і батьком їздив у Лондон і добре пам'ятав Герцена, а з його дочкою стрічався і потім у Парижі і навіть танцював на "ялинці" у Тургенева! Люди, події, розмови —хіба минало все безслідно для цікавого, жвавого хлопця-підлітка? Він розумів, при ньому говорять не все, але хіба він сам не знав, що його вчитель математики Сахновський — справжній революціонер, який втік з-під арешту в Росії і, можливо, від страти, що добрий приятель студент-медик Карл Бенні — брат Артура, який також вже сидів у в'язниці. А скільки юнаків поляків брали участь у повстанні! Він знав, що їхній родич Митя Писарєв сидить у Петро-павловській фортеці, і в них удома почали все частіше й частіше згадувати Чернишевського. Казали — він також заарештований.
Богдан пам'ятав — хтось із молоді приніс журнал.
— Маріє Олександрівно! Друзі! Уявіть! В нашому "Современнике" надруковано роман Чернишевського!
— Як?! Адже він заточений у Петропавловську фортецю!
— Так, так, в Олексіївському равеліні! Уявіть, не знаємо, яким чудом-дивом написав там і зумів передати Некрасову, а той надрукував! Прочитайте! Та це не роман — це просто наш Новий завіт! Ми дістали на кілька днів. Він зветься — "Что делать?". Справді, він і вчить, "что делать".
Всі знайомі тільки й говорили про цей роман. Гаряче сперечалися, передавали з рук у руки. Тоді Богдан не зміг його прочитати, не встиг, але скільки наслухався!
І раптом повідомлення в "Колоколе", а потім хтось із приїжджих, чи зі слів очевидця, чи сам очевидець, схвильовано розповідав у них про "гражданську страту" Чернишевського. Богдан сидів тихо в куточку, і цілу ніч потім ввижалися хлопцеві площа, жандарми і прив'язаний до стовпа чоловік без шапки з темним хвилястим волоссям, з очима, які так дивилися, що кожному здавалося — саме на нього, і ці очі приголомшували не стражданням, не гнівом, а якимось неймовірним спокоєм.
— Він був надзвичайно спокійний і спокійно дивився на всіх,— так розповідав очевидець.
Вночі хлопець марив, прокидався, знову наче потопав у півсні, і все здавалося — дивиться йому в живі очі прив'язаний до стовпа, спокійно дивиться, немов не його шельмують, а в очах його така непохитна впевненість своєї правоти, що аж страшно стає його катам, і хлопцеві хочеться закричати, кинутись, розв'язувати, бити тих, хто прив'язав. Хлопець скрикував, метався, подушка була мокра від сліз. Навіть мама прокинулась.
— Що з тобою, Богдасику?
— Що? Я нічого! — Соромно було признаватися, адже він вважав себе дорослим, але по-дитячому думав: а чому ніхто не кричав? не кинувся бити? визволяти?
...А сам закричав і кинувся бити уже студентом.
Але до того ще був у його житті Митя Писарєв, а він, Богдан, уже не відриваючися, читав, відчував, переживав "Что делать?".
Митя Писарєв сидів в Олексіївському равеліні Петро-павловської фортеці тоді ж, коли й Чернишевський, і він також писав там свої надзвичайні статті, які молодь читала запоєм. Він був ще зовсім молодий — двадцять шість років було Писарєву, коли його звільнили, і вони стали жити разом у Петербурзі — мама, Митя і він, Богдан; то був для нього такий щасливий час!
Маму до Миті Богдан не ревнував, скоріше Митю до мами, бо він був закоханий у Митю, як закохуються підлітки в своїх старших друзів. Коли Богдан прочитав статтю Писарєва про роман Чернишевського "Что делать?", він заявив йому, що цілком з ним згодний,— всі люди мусять працювати і любити свій труд, і дуже шкода, що статтю не назвали так, як надписав Митя, — "Мыслящий пролетариат", і він також хоче бути таким пролетарем. Мама була задоволена, що вони дружать, але тоді засміялася з його серйозного тону.
— А університет? — спитала вона.
— Коли станеться революція, всі пролетарі вчитимуться в університетах і працюватимуть. Адже так може бути? — спитав Богдан Писарєва.
Той не сміявся, він був справді радий, що юнакові подобалася його стаття, адже всі свої статті він писав від такого щирого серця!
— От тільки революція так одразу не настане, ти уважніше прочитай Чернишевського, її не купка людей вчинить, а весь народ повинен повстати, і його треба готувати до цього. А коли всі працюватимуть — не буде багатіїв і бідарів, не буде голодних і пригнічених, а всі багатства землі, науки, мистецтво будуть для всіх.
Богдан після писарєвської статті ще глибше зрозумів роман Чернишевського, і вчення соціалізму, і прагнення революціонерів.
Така раптова, безглузда загибель Миті... Він утонув, коли вони вдвох з Богданом купалися на відпочинку під Ригою... Потім університет. Звичайно, він зблизився із студентами найрадикальніших поглядів. От коли він і кричав і діяв.
Зараз тут, сидячи на лаві соборного подвір'я, Богдан усміхався. Може, то був його "зоряний час"—та перша велика демонстрація у Петербурзі коло Казанського собору, бо це ж тоді він кричав і кинувся бити, звичайно, не тих катів, що стояли на ешафоті Чернишевського, та хіба ж не такі знущалися з нього, великого страдника, що на той час вже понад дванадцять років конав на каторзі в Кадаївських руднях, в Олександрівському заводі, в "холодній могилі" — Вілюйську. І про нього палко промовляє студент Жорж Плеханов.
Хіба може коли забути Богдан той ранок, той день?
Скільки там зібралося молоді робітничої, студентської! Поліцейські нишкавки відразу відчули щось підозріле, коли перші групи прибулих замовили в соборі молебень за "раба божого Миколу", а з лав у лаву передавали навіть не дуже пошепки: "Молебень за Миколу Гавриловича Чернишевського". То байдуже, що більшість із них була невіруюча, цей молебень був як виклик уряду, як вияв обурення, протесту. А з усіх кінців Петербурга поспішали студенти різних інститутів, училищ, університету, Медичної академії, приєднувалася робітнича молодь.
— Ми відслужили молебень за здравіє Миколи Гавриловича й інших мучеників за народне діло,— безбоязно виголошує Жорж Плеханов.— Ми зібралися, щоб заявити тут перед усім Петербургом, перед усією Росією нашу цілковиту солідарність з людьми такими, як Чернишевський. Наше знамено — їхнє знамено! На ньому написано: "Земля і воля селянину і робітнику!" Ось воно! Хай живе Земля і Воля!
Робочий парубійко років шістнадцяти раптом високо підняв древко, і немов вітер розгорнув над натовпом червоне знамено.
— Хай живе Земля і Воля! Хай живе соціальна революція! — залунало на площі. Та вже проштовхувалися до оратора, до фабричного парубійка Яшка Потапова, який підніс знамено, поліцейські, вони вже хапали і хлопців, і дівчат, котрі вигукували гасла, тягли їх за собою. Богдан не тільки кричав "За Чернишевського! За Землю і Волю!",— він так вправно орудував боксом проти поліцейських та двірників, що запам'ятався багатьом демонстрантам.
— Ну, парижанин, здорово ти їм між ребер надавав,— із задоволенням казали йому потім. А хто до того не знав Богдана близько, був просто здивовано захоплений, як цей напрочуд гарний кароокий веселий хлопець виявився таким вправним та відчайдушним. Він тоді і втік із товаришами дуже спритно з площі і цим уникнув арешту.
Буряні студентські роки...
Выпьем мы за того,
Кто "Что делать?" писал, За героев его, За его идеал!
Де тільки, в яких кутках на зборищах, на вечірках не лунала ця пісня! Тільки сам він, великий страдник, не чув її, не знав; а чи відчував, як до нього тягнуться думки, побажання, співчуття тисяч, ні — мільйонів людей?! Може, їхня незрима сила і підтримувала його? Життя його було оповите таємницею, а втім, колись тайне стає явним. Навіть і в ті роки вряди-годи доносилися різні чутки. А забувати про нього? Ні, ніколи не забували, ніде, в найпротилежніших сферах.
Серед літераторів, з якими стрічалася мати, ще живучи в Петербурзі, дізналися, що якось на полюванні — навіть місце називали — в околицях Новгорода— імператор Олександр II розмовляв по-приятельськи з поетом Олексієм Костянтиновичем Толстим. Імператор спитав:
— Що нового діється в літературі? Толстой відповів:
— Ваша імператорська величність, російська література одягла жалобу з приводу несправедливого осуду Чернишевського...
Звичайно, старий гадав цим допомогти, але цар не дав закінчити. Він насупив брови і різко урвав:
— Прошу тебе, Толстой, ніколи не нагадуй мені про Чернишевського,— і круто повернувся від нього.
Літератори про це говорили з повагою до старого поета, який замолоду займав високі придворні посади, був близький до царевича і завжди як міг намагався допомогти літературній братії.
Серед лікарів ширилася ще одна чутка. Всесвітньовідомий лікар — професор Сергій Петрович Бот-кін — врятував від складного захворювання одну короновану особу. Коли його спитали, не напрямки, звичайно, а натяками через царедворців, що хоче він у нагороду, професор, не замислюючись, відповів:
— Переведіть Чернишевського в європейську частину Росії. Це єдина нагорода, яку я бажаю.
(Продовження на наступній сторінці)