"І навіщо це йому все здалося? — думав Титовський.— Видно, такий гарний мужчина був, зараз, звичайно, охляв у тюрмі, та ще й хворів довго, освічений, за кордоном змалку жив і потім до Парижа їздив... На біса це йому все — оті підпільні друкарні, "ходіння в народ", ремісником після Петербурзького університету працював, а міг би на вигідній посаді бути, жив би та й жив із сім'єю у повному достатку... Вже ж не юнак... А взагалі — людина приємна, не горда, і, видно, свого часу любив і погуляти, і пожартувати".
Одне непокоїло Титовського — не захворів би у дорозі, і не з особливого жалю до супутника, а просто тоді клопоту не оберешся, та ще завжди при пересадках морока з багажем — книжок везе хтозна-скільки. Без цього подорож була б для нього цілковитим відпочинком — ніякого тобі бруду поліцейського життя, чом і не піти з ним у крамницю, хай приодягнеться.
Навіть приємніше буде з ним з'явитися в канцелярії генерал-губернатора — не чортзна-що супроводив!
Отак міркував Титовський, і в Ростові-на-Дону пішли удвох до крамниці готового одягу. Титовський тримався як добрий знайомий, щоб не притягати нічиєї уваги, а коло невеличкої крамниці з вивіскою "Паризька мода" лишився на вулиці, розглядаючи у вітрині манекен — молодика з ідіотським обличчям у костюмі з претензією на якусь екстравагантність.
У крамниці молодий прикажчик з не менш "розумним" обличчям, ніж у манекена, поглянув презирливо на Богдана Панасовича і, кинувши перед ним недбало поганенький костюм, назвав з апломбом ціну — дорогу і для такого костюма і неможливу для покупця. Богдан Панасович трохи не скипів, та стримався і почав торгуватися, хоча ніколи цього не робив.
— Ну, хоч три карбованці уступіть.
— Ніяк не можу,— уперто й пихато твердив прикажчик.— Ну, четвертак вже, бог з вами, збавлю.
— Який четвертак? Ви ж самі бачите, який нікудишній матеріал.
— І не кажіть, добродію,— закопилив той губу. Навіть із цим справді поганеньким матеріалом
не хотілося розставатися, йти кудись-інде.
У цю мить зайшов, очевидно, сам хазяїн, старий єврей; прикажчик ще нахабніше і неприступніше заговорив з Богданом Панасовичем. Раптом старий здивовано мовив:
— Добрий день! Як давно ви нічого не купували у нас! Ви кудись їздили? — І тут він буквально вирвав з рук прикажчика костюм.— Що ти даєш панові? Ти не бачиш, що такому панові треба? Пробачте ласкаво! Він торгується з паном за якісь три карбованці і дає хтозна-що! Вийми мерщій брюки з тієї полиці, трикові. Вони підійдуть до піджака. У вас, пане, буде чудова літня пара. Жилет сюди не потрібно. За все десять карбованців. Це вас влаштовує?
Це виходило навіть дешевше, ніж виторговував сам покупець.
Приміряючи до постаті Богдана Панасовича піджак, старий прошепотів по-німецьки:
— Sind Sie jetzt frei? Ich weiss alles! 1
Богдан скосив оком на вікно. Там стовбичив його супутник. Старий болісно зітхнув.
— Може, вам ще шо треба, шановний пане? Ми постараємось швидко все зробити.
Богдан усміхнувся. Йому стало радісно не від виторгуваних грошей, а від тепла сторонньої людини, яку він, може, не впізнав, коли б зустрів не в крамниці.
— Ви знаєте що,— згадав Богдан, — у мене є шматок чесучі, я хотів би зробити літній капелюх, знаєте — "здрастуй-прощавай", чи можна було б зробити швиденько? Я завтра їду далі.
— О! Ви ще питаєте, чи можна швидко зробити! А хто робить найкращі капелюхи в усьому Ростові? Мій брат Ісаак, от хто робить. Він вам зробить на завтра за останнім паризьким фасоном "здрастуй-прощавай".— І додав, примруживши одне око: — Хай так і вийде — кому "здрастуй", а кому "прощавай",— і багатозначно зиркнув на вулицю, саме прикажчик вийшов. Старий дбайливо загорнув пакунок. Богдан вдячно потиснув йому руку і вийшов, задоволено притуляючи до грудей обнову.
— Ну що, порозумілися з жидом? Христопродавці! Виторгували хоч трохи?
— Все гаразд,— відповів Богдан.— Давайте зайдемо перекусимо.
Він знав, що цією пропозицією він найшвидше може припинити такі ламентації.
Тут, у Ростові, не міг він обминути ї книгарні. Але там спочатку перелякався ще дужче, ніж від ціни прикажчика. Книгопродавець також пізнав його, та одразу нагадав, що Богдан Панасович заборгував йому тридцять три карбованці вісімнадцять копійок.
— Звідки? Чому? — злякався Маркович.
— А ви, добродію, два роки читали мої бібліотечні книги — це чотирнадцять карбованців, потім взяли "Критику чистого разума" Канта, а потім...
Він тримав перед собою папірець і швидко відбивав пальцем на рахівниці, а Богдан то бліднув, то червонів і кляв себе — навіщо зайшов? — таких "зайвих" грошей вій просто не мав! Та раптом книгопродавець зсунув окуляри на кінчик носа і сказав:
—■ Ви можете заплатити цей борг книгами Марка Вовчка, пам'ятаю, колись пропонували взяти на комісію, та чомусь відклали, а в мене, між іншим, кілька разів питали її романи.
Богдан полегшено зітхнув. Мама виручить, безперечно, виручить, надішле книги!
Про це все треба було їй написати тут, на палубі, міцно тримаючи на колінах папірець, щоб вітер не вихопив та не кинув у Волгу.
Ці справи, лист відволікли Богдана од сумних думок. Треба й маму заспокоїти. Він писав: "Наближаюсь до Астрахані бадьорим і готовим на всі випробування. Ваша любов і дружини мене підтримують".
Звичайно, підтримують. Мама завжди підтримує— кидає все своє і летить на допомогу. І раптом гостра думка пройняла його. А власне, чи не через них "кинула" вона і своє найдорожче, найдорогоцінніше — свою працю? Для них. Для нього, старшого сина, для Борі — маленького, для чоловіка — Михайла Дем'яновича, поринувши в його постійні службові непорозуміння. Так, так, найбільше через них вона відійшла так далеко від літературного життя, свого справжнього життя, і навіть не може чути свого славного літературного імені Марко Вовчок, замінивши його на пані Лобач-Жученко. Хіба можна його замінити? Вона дратується, коли їй нагадують Марка Вовчка. Невже тільки ті літераторські петербурзькі свари так відштовхнули її від її яскравої творчості? Можливо, то був перший, але такий важкий поштовх — хіба мало переживають ущипливих неприємностей усі письменники?
Але втеча з Петербурга, шлюб з Михайлом, малий Боря — і потроху, потроху, наче зв'язана тонкими, а втім, міцними нитками по руках і ногах одними дрібними турботами не властивого для неї побуту, переїздами з міста до міста, змінами "служб" Михайла — чесного, порядного, відданого і — такого обмеженого в усьому! Вона, яку так любив Митя Писарев, яку шанували Герцен, Добролюбов, Микола Гаврилович Чернишевський...
Микола Гаврилович Чернишевський...
Хай все що завгодно буде в Астрахані, хай як завгодно прийме його генерал-губернатор Цеймерн, від якого залежить його дальша доля, "і сам нацеймерю коли що",— писав він жартома в листі. Одне слово, як там не буде,— в Астрахані він мусить побачити Миколу Гавриловича Чернишевського.
І враз все відійшло. Він немов затремтів увесь внутрішньо. Невже це здійсниться — він побачить Чернишевського? І не жаль за матір, а якась світла і болісна хвиля подяки залила його.
Адже мати, мати виховала його так змалку, її друзі, і хіба картає його хоч коли за той шлях, який він обрав? І чому забуває він, як каже вона йому — хай не знають, що я Марко Вовчок, у цій глушині мені легше буде допомогти тобі і твоїм товаришам як дружині скромного службовця Лобача-Жученка.
А хіба всі забули славного Марка Вовчка?..
* * *
Визирнуло сонце, і вода вже була синьою-синьою. На узбережжі, на острівцях сиділо безліч птахів, цілком байдужих до людей, що пропливали рікою.
— Дивись, орлята,— мовив літній дядько парубійкові.
— І не бояться,— здивувався той.
— А чого їм боятися. У ватаг рибу тягають, а потім злетів — лови! Вони з крилами, їх не піймаєш.
■— Он як одне орля знялося! Просто тобі до сонця! — в захопленні вигукнув хлопець. — Добре з крилами!
Тут і там на берегах все більше з'являлися ватаги — рибальські становища, калмицькі кибитки, виростали перед очима ліси щогл, рей, стояли на якорях барки, чималі човни — "кусові", метушилися між ними менші — "косові", одне слово — все як належить коло чималого міста на великій ріці, і вже видно було — височить над усіма будовами славетний Астраханський собор.
— Люблю Астрахань! Культура! — повторив укотре Титовський, із задоволенням показуючи на строкату юрбу на причалі.
* * *
(Продовження на наступній сторінці)