Хотіла йому розказати, хто вона і звідкіля, та тільки бачила — знизує плечима водолаз, не розуміє, як це опинилася на дні моря така маленька дівчинка.^
Проте він тягне її не нагору, а за собою, по дну моря. Це зовсім не легка прогулянка, по морському дну. З кожним кроком іти все важче й важче. Заважають гострі підводні камені, пливуть великі страшні риби, і ось пропливла з гострим, як меч, носом. Водолаз, швидко схопивши Галю за руку, заховався за камінь.
Він знав тут кожну рибу, і з цією рибою-меч теж був знайомий!
"Тут ще страшніше, ніж літати в повітрі,— подумала Галя.— А він не боїться тому, що все тут знає!"
Ще зробили кілька кроків і підійшли до літака. Вгруз літак одним крилом в піщане дно. Спокійно, як у себе дома, вийняв водолаз з-за пояса інструменти і почав поратися коло літака. Тут уже Галя не витримала, притулилася до його шолома і гукнула щосили:
— А де ростуть ті квіти, що ви дали торік дівчині-льотчику?
— Гай-гай,— усміхнувся водолаз собі в вуса. Тільки Галя, звичайно, цього не бачила, бо він же був у скафандрі. Він голосно крикнув Галі:
— їх нема на дні морському! Вони ростуть десь високо в горах, там, де живе Людина, що керує вітрами! Якраз над морем в'ється до неї доріжка!
— Так я хочу швидше туди! — закричала розгублено Галя.— Винесіть мене на берег!
— Яка швидка, почекай трошки. Ось я впораюсь з літаком, і нас витягнуть обох — раніше мене не піднімуть. А тебе одну не пущу, бо тебе акула проковтне. Не сумуй, краще допоможи мені.
Що залишилося робити Галі? Краще вже бути тут, коло цього спокійного дядька, ніж потрапити в пащу акули! І вона тримала його інструменти, лазила в літак, щось витягала, щось подавала, поспішала, старалася, бо чим швидше вони закінчать, тим швидше їх піднімуть, а їй теж треба швидше в гори!
Та тут, під водою, не можна було розібрати, чи ще рано, чи пізно. Однаково гойдалася прозора зелена вода — ні темнішало, ні світлішало.
Нарешті, все було готове. Водолаз дав сигнал, і їх потягли нагору.
Ох, яка буря знялася на морі, над їхніми головами, а вони й не знали про це там, на дні. Дули холодні вітри, і море від холоду наче закипіло. Аж білий дим стояв над ним. От вони вже на баркасі.
Баркас приплив до берега, і їх роздягли.
— Ура, ура Г — закричали матроси.— Так от хто допоміг тобі витягти літак! Повеземо дівчинку на наш пароплав, і буде вона морячкою!
Але Галя глянула на розлютоване море, що викидало тисячі рук-хвиль, щоб затопити усі човни й пароплави, і замахали своїми ручками.
— Що ви! Що ви! Щоб я поїхала по такому страшному морю! Я боюся! Я думала, що там, на дні, чарівні квіти.
Мені треба їх дістати, тоді я плаватиму по всіх морях. Ви мене висадіть на берег.
Водолаз усміхнувся і сказав:
— Нічого, хай іде по квіти до Людини, що керує вітрами,— і він висадив Галю на берег.— Дивись, отуди високо в гори треба йти.
Галя подивилася на неприступні стрімкі скелі і пішла до Людини, що керує вітрами і живе високо в горах.
"Ох, це дуже страшно,— думала вона,— але ж у повітрі і під водою було ще страшніше! І назад я вже не буду боятися йти. Треба поспішати, бо вже кінчається другий день".
* # *
Це, справді, було дуже страшно.
Треба було йти вгору густими лісами. Під ногами шаруділи в сухому листі змії,— треба було лізти по деревах, щоб не наступити на них.
А дерева були перевиті тонкими, але міцними, як канати, рослинами-ліанами, і крізь них дуже важко було продиратися.
От ліси закінчилися. Все рідше траплялися коряві сосни, що корінням цупко вхопилися за стрімкі скелі і міцно трималися, незважаючи на вітер, на зливи.
Підйом ставав усе крутішим і важчим, треба було просто лізти рачки. Вітри все дужчали. Тут їм не перешкоджали ліси, і вони кидалися на скелі, зриваючи каміння, і каміння з гуркотом летіло вниз.
— Якою ж мусить бути Людина, що живе найвище у горах і керує цими свавільними вітрами! — жахалася Галя.— Може, вона така ж люта, як і ці вітри? Та однаково треба дійти до неї!
Але ж вона, певно, дужа та смілива, якщо керує ними. Де ж вона живе? Може, десь тут, недалеко?
— Агей! — крикнула Галя.— Де ти, Людино, що керуєш вітрами?
Та вона ж кинула слова на вітер! Вітер полетів і розгубив їх у гуркоті каміння.
Галя збирала всі свої маленькі сили, щоб лізти по каменях, які велетенськими сходами вели вгору. Вузька стежка тулилася до скель, щоб не впасти у прірву, в якій божевільно мчала така ж, як і стежка, вузька-вузька, швидка гірська річка.
Раптом небо зовсім спустилося на гори, і, здалося, всі вершечки гір накрилися величезною сірою ватяною ковдрою. Стало темно, і найдужчий вітер завив так, як сотні вовків у лісі, а грім загуркотів, і гори здригнулися і відповіли луною.
"Зараз буде дощ, треба заховатися",— подумала Галя і за своєю старою звичкою хотіла влізти в щілинку, яку побачила в скелі. Але жах! Вона вже не могла поміститися в ній...
Справді, линув дощ, і блискавка раптово освітила небо й гори. Галя помітила велику скелю, що нависла над стежкою, кинулася туди і там сиділа й тремтіла цілу ніч.
А навколо гуло, гуркотіло, гриміло, ніби сварилися між собою хмари, гори і свавільні вітри.
Отака була третя ніч, остання ніч, коли цвіли чарівні квіти. А Галя була ще далеко від них!
Вранці вона вийшла з своєї схованки. Все спочивало після бурі.
Сиві бороди туманів звисали з гір і ледь коливалися, ніби старі гори зітхали після нічних незгод.
Ах! Іти було ще важче, ніж учора, бо стежка загубилася зовсім. І як обережно треба перелізти через місток над бурхливим водопадом! Він сплетений з гілок і тремтить навіть під Галею, а бризки, що долітають до неї, просто обпікають, такі вони крижано-холодні. Тільки б перейти цей місток! Тільки б перелізти, а там, напевне, легше!
Справді, тільки Галя перелізла через місток, як сонце вже цілком вийшло з-за гір, розійшлися тумани, і на вершинах гір лежить уже не страшна сіра ковдра, а сліпучо-білий-білий сніг, такий блискучий, що на нього так само боляче дивитися, як і на сонце. ,
"Сьогодні останній день цвітуть квіти,— подумала Галя.— Невже я не нарву їх? А як же я повертатимусь тоді додому? Ні, ні, треба швидше йти! Напевне, вже недалеко живе Людина, що керує цими жахливими вітрами. Я нарву багато-багато квітів, я принесу багато квітів лікареві, і він даватиме їх усім, хто хоч трошки боїться. Вже близько. Вчора було ще гірше! Вже близько!"
І тільки вона подумала, що вже близько, і може, дійсно було вже близько, як раптом щось велике, темне, крилате налетіло на неї. То був дужий гірський орел.
— Ой-ой-ой! — закричала Галя.— І ніде сховатися! І нема за що схопитися! Гладкі скелі, і ніде ні деревця! — І несподівано навіть для себе схопилася за міцні крила орла й опинилася у нього на спині. А орел полетів вище, вище і вище — і скоро Галя, напевне, буде там, де вічні сніги...
...Під нею тонкими струменями з різних гір збираються хмари, спочатку рідкі, прозорі, як найніжніший серпанок, потім все густіші, біліші, як величезні клуби вати, і Галя вже над хмарами... А орел не скидає її і не розриває, і не викльовує очей, а тільки невідомо куди несе. І що лишається Галі, як не міцніше триматися за його пружну шию?
Скільки вони летіли, Галя не знала — може, мить, може, цілу годину. Напевне, в цих диких скелях ніколи ще не бували люди.
Раптом орел повільніше махає крилами і починає спускатися нижче. Галя заплющує очі — оце зараз він приніс її до свого орлиного гнізда і розірве на шматочки...
— Звідки ти, дівчинко? — несподівано чує вона, піднімає вії і бачить перед собою невеличкого сивого дідуся, і бачить перед собою невеличку хатинку з високими щоглами, прив'язану до скелі залізними канатами, і орел стоїть поряд, згорнувши крила.
— Я шукаю Людину, що керує вітрами,— лепече вона тихо.— Я хочу нарвати чарівних квітів. Мене послав гострий лікар.
Дід бере Галю на руки, і вона раптом чує, їй дуже-дуже хочеться спати.
— Я так хочу спати,— шепоче вона, ніби просить вибачення.— Я вже стільки не спала: ні на літаку, ні на дні морському, ні в горах... дуже хочу спати. Тільки це ж уже третій, останній день...
Та дідусь несе її в маленьку кімнатку, кладе на ліжко, а сам сідає перед якимось апаратом. І дивне бачить і чує Галя.
Дідусь крутить рукоятку, і в круглих скельцях апарата спалахують вогні, потім вона бачить, як у них тісняться клуби хмар, і дід голосно й чітко говорить:
— Шторм на морі припиниться увечері! Я посилаю південно-західний вітер! Східні пасати уже припинилися!
"Так це він керує вітрами!" — думає Галя, і брівки її здивовано піднімаються, але на півдорозі безсило опускаються, і вона вже спить міцним сном і нічого не бачить і не чує.
* * #
— Так це ви керуєте вітрами? — це перше, що питає Галя, прокинувшись.
— Вони дуже у мене свавільні,— каже старий, хитро примруживши очі.— Я вже знаю всі їхні голоси і пісні і мушу попереджувати людей внизу, в долинах, на морі, скрізь про їхній настрій...
— Але ж це дуже страшно жити тут. Вони, ці ваші вітри, можуть зірвати геть хатинку. Я б боялася...
— Але ж ти добралася до мене!
(Продовження на наступній сторінці)