Великі будинки з ясними ліхтарями вже далеко позаду. От уже приміські парки. Ніби привиди, дивляться на неї темні дерева. Швидше, швидше повз них! От уже поле — чи то туман, чи якісь страшні велетні підводяться тут і там?
Швидше мимо!
Нарешті вже видно — великі крила спочивають, розкинувшись на землі. Десь в кінці поля гуде мотор.
— Ой, швидше! — підганяє себе Галя і біжить щосили на вогник коло останнього літака.
— Почекайте! Почекайте мене! — кричить Галя, але її тихенького голосу не чує льотчик.
Ну от, він зараз полетить, і Галя так і не взнає дороги до чарівних квітів, і їй доведеться бігти додому і боятися темної ночі, страшних крил, лютих собак, і, головне, вона назавжди лишиться такою страхунею, і їй можна буде жити тільки в місті боягузів.
— Почекайте, почекайте мене! — крикнула Галя востаннє, схопилася з розбігу за дверці кабіни, стрибнула в літак і раптом літак одірвався від землі. От він набирає висоту, і вони летять, напевне, до місяця або до сонця, а може, до якоїсь незнаної, далекої зірки — все вище, вище та вище...
Галя не може отямитися. Невже це вона сидить в літаку? А літак хитається, коливається. То робиться зовсім темно — це літак входить у грозову хмару, то яскрава блискавка засліплює очі. І так все несподівано, що навіть ніколи подумати, що страшно. Але ж льотчик не знає, що
"Великі очі"
"Чудесна квітка"
вона тут, теж летить, і що їй потрібні квіти. А ці ж квіти цвістимуть лише три дні!
— Куди ви летите? — питає нарешті Галя, та так тихенько, ніби мишеня запищало.
Льотчик повернувся, і невідомо, хто з них більше здивувався.
Перед льотчиком була крихітна, але справжня-справжнісінька дівчинка, а перед Галею — теж дівчина, справжня дівчина, з кучерями, як у всіх дівчат, тільки в шоломі, в. окулярах і в шкіряній куртці.
— Як це ти тут опинилася? — сердито спитала дівчина-льотчик.— Що це за пустощі! Це ж не трамвай, на який чіпляються хлопчаки! Що я тепер з тобою робитиму?
— Ви мені тільки скажіть, де ростуть чарівні квіти, які ви привозили лікареві,— вибачливо заговорила Галя,— і висадіть мене на землю. Я сама поспішаю і ще дуже боюся літати на літаках... Ви знаєте отого такого гострого лікаря?
Обличчя у дівчини-льотчика проясніло. Вона усміхнулася.
— Звичайно, знаю,— сказала вона.
— Так скажіть швидше і спустіть мене на землю! — зраділа Галя.— Адже у мене лише три дні!
— Ні,— сказала з жалем дівчина-льотчик.— Я знаю лікаря, а де ростуть ці квіти — я не знаю. Мені дав їх торік один водолаз. Може, вони ростуть на дні морському? Про це, напевне, він знає. Він побував по всіх морських закутках, і ніщо від нього не сховалося.
— Так спустіть мене швидше на землю! — жалібно заскиглила Галя.— Я піду до того водолаза. Спустіть мене швидше! Мені ж ніколи, і я боюся!
— Ти хочеш зараз спуститися? — здивувалася дівчина-льотчик.— Зараз ми пролітаємо над містом боягузів. Невже ти хочеш опинитися там?
— Ні, ні, нізащо! Та що ж мені робити? Тільки три дні цвістимуть квіти! А завтра рано-ранесенько ви мене спустите?
— Ні,— похитала головою дівчина-льотчик.— Я буду пролітати над чужими, ворожими землями. Якщо ти хочеш там спуститися — тоді інша справа.
Позавтра я знову пролітатиму над нашим південним морем. Я спущу тебе з парашутом, і ти знайдеш там водолаза. Він зараз рятує затоплений літак. Ну, вибирай, що хочеш. А я ще довго не маю права спускатися на землю.
Ах! Усе було так страшно!
Спускатися в місті боягузів — ні, це неможливо. В чужій, ворожій країні? Це ще страшніше й неможливіше.
З парашутом на море? Це теж дуже, дуже страшно! Але треба щось вибрати. І Галя вибрала останнє. Вони летіли далі.
"Ой, як це вона не боїться одна летіти вночі над незнайомими землями? — думала Галя і нишком з захопленням дивилася на дівчину-льотчика.— От коли б у мене були квіти, я б тоді теж полетіла аж до тієї далекої зірки".
Та навіть мріяти про щось не можна було, не тільки розмовляти, бо це зовсім не так легко летіти у крижаному повітрі, боротися з велетенськими лютими хмарами й вітрами. А ще інколи земля, уся величезна кругла земля, з усіма горами, лісами й океанами ніби падала на них. Але дівчина-льотчик сиділа спокійно, наче це була звичайна справа. Ну, а що лишалося робити Галі? Теж тільки сидіти, правда, не дуже-то спокійно, а злякано схопившися ручками за сидіння.
Вже минула ніч, почався ранок. Знову минув день, і друга ніч кінчалася.
"Ще тільки два дні мені лишилося, а я, може, ще дуже далеко від квітів",— подумала Галя. Але летіти вона трошки призвичаїлася, тремтіла менше і навіть дивилася іноді на землю.
— Тепер я тебе можу спустити,— нарешті сказала дів-чина-льотчик.— Однаково зі мною летіти далі не можна.
Вона одягла на Галю чудне гумове вбрання, на ноги водяні лижі, прив'язала парашут і наказала вилізти на крило літака.
— От ти й готова,— промовила вона.— Ти мусиш приземлитися.
— Приводнитися,— зі страхом сказала Галя.
— Приводнитися недалеко від того місця, де лежить затоплений літак. Коло літака, напевне, водолаз. Бувай! Ми ще побачимось.
Але Галя стояла і не могла стрибнути. Несподівано дівчина тихенько штовхнула Галю. Галя опинилася в повітрі і полетіла вниз головою, але раптом її щось смикнуло вгору. Над нею розкрився великий червоний зонт, а вона сиділа, ніби в гойдалці, і тихо та плавно спустилася на синє-синє море.
Так кінчилася друга ніч і починався другий день.
* * *
Як у морі знайти дорогу? Чи по тій стежці, що кинув місяць, треба йти та йти, чи по тій хвильці, що жене тихий вітер, чи по зграї рибок, що пливуть по ньому?
Таке велике, таке синє море, і хвилька схожа на хвильку, і не видно берега — ні праворуч, ні ліворуч, ні вперед, ні назад.
Зупинилася посеред моря Галя під блискучим —зонтиком, у морських лижах, як у незграбних калошах на ногах.
З-під зонтика та з калош її майже й не видно. Перелякано озирається навколо Галя.
Сріблясті чайки зашуміли, закигикали, ніби пасма білого шумовиння залітали навколо; чорні гагарки заквирікали; страшні потворні баклани, що летіли цілими зграями поснідати вранці рибою, замахали здивовано крилами. Чому сьогодні сонце упало в море? І що від цього буде їм? Чи не розжене воно, бува, риб? І баклани поринули глибоко-глибоко в море і затріпотіли там дужими крилами, щоб налякати риб і спіймати їх.
"Може, то літак шумить?" — подумала Галя. Та всі вони враз вилетіли з рибами в гачкуватих дзьобах.
— Птиці! — Гукнула Галя.— Ви глибоко поринали у воду. Чи не бачили ви літака, що впав у море?
Та баклани летіли зі своєю здобиччю далі, на морські острови, щоб там відпочити.
А над морем підводиться все вище та вище, повільно, ніби важко йому підводитися, велике золотаве сонце. І враз безліч золотих рибок попливло під ногами у Галі, і сама вона бігла по золотих рибках, великих і маленьких.
— Рибки, золоті рибки! — гукнула вона.— Ви бігаєте по всьому морю, чи не бачили ви, де впав літак?
Та то не рибки, то хвильки від сонця зробилися рожево-золоті. І говорили вони "плесь-плесь" — і нічого більше.
Воно, правда, й золоті рибки такі ж німі, як усі риби, так що й вони нічого б їй не сказали.
Навколо Галі попливли якісь кольористі прозорі тарілочки. Он пливе її тарілочка з синім обідочком, а там з зірками, з квітами. Коли Галя схотіла взяти їх у руки, вона почула, що тарілочки слизькі й тремтливі, як холодець.
То були медузи,
— Медузи, медузи! крикнула Галя.— Ви такі легенькі, ви ж буваєте і на самому дні, і на найвищих хвилях. Може, ви бачили, де тут упав літак?
Але ж медузи навіть рота й очей не мали, на них ніхто в морі й уваги не звертав, і вони не звернули ніякої уваги на дівчинку.
Раптом стали збиратися хмари, а хвилі, як швидка гойдалка, загойдали Галю.
'. — Ой, що робити! — затремтіла Галя.— Хвилі занесуть мене хтозна-куди! Я не встигну нарвати квітів! Треба самій стрибати, а то мене хвилі перекинуть.
Галя квапливо одягла скафандр — водолазну шапочку, вистрибнула з лиж та шубовсть у воду — і опинилася у дивному, великому лісі.
Тьмяні, бліді дерева, кущі, трави з лапатим м'ясистим листям — тільки все ніби за серпанком. Риби пливуть над головою, зовсім, як пташки, літають — тільки співу не чути. Мовчки й зосереджено пливуть риби. Викручуються морські коники. А то якісь кущі з червоними ягідками. Може, зірвати їх по дорозі? Тільки стати на цей сірий камінець, щоб дістати зручніше. Та Галя тільки стала, а камінець як заворушиться, вісім ніг вилізло з нього, і полізла по дну неоковирна, чудна каракатиця. Злякалася Галя і мерщій у другий бік.
Ворушаться морські зірки, причаївся голчастий їжак під велетенськими водоростями, пливуть актинії. Ще страшніше стало Галі.
Раптом виросло перед нею страховище — звір не звір, людина не людина, хоча й на двох ногах, та голова кругла, як куля, два довгих хвости.
Не встигла Галя отямитися, як страховище її хап за руку і тягне за собою.
— Та то ж водолаз! — збагнула Галя.— Невже й у мене отака кумедна голова? — І аж смішно їй стало, а коли смішно — ніколи не страшно.
(Продовження на наступній сторінці)