«Чарівні зерна» Оксана Іваненко

Читати онлайн оповідання Оксани Іваненко «Чарівні зерна»

A- A+ A A1 A2 A3

А потім уже поїхала сівалка. "Сипся, сипся рівнесенько, буде хліб білесенький",— підспівувала вона. І на трьох смугах діти посіяли чарівне зерно, почистили машини, попрощалися з трактористом та з усіма людьми на полі і пішли веселі додому.

— Ну, все гаразд,— мовив Сашко*-*-" Зерно посіяли якнайкраще, бо землю зорали, заскородили й засіяли найкращими машинами. Усі ми були веселі, бо ще не заморилися, і ніхто ні з ким не встиг посваритися. Я певен, що через короткий час ми дізнаємося, де зійде чарівне...

Усі були дуже задоволені, бо початок видався не таким уже й важким. Адже їм увесь гурт людей допомагав!

Уже сідало сонце, і діти з насолодою відпочивали. Раптом Мар'янка сказала:

— Ой, а чи все гаразд з нашим зерном? Може, піти перевірити?

— Ну, це ти вже занадто,— засміялась Оксанка.— Зерно лежить у землі, чи його вкраде хтось, чи що?

— А все-таки я піду,— мовила Мар'янка.— І хай зі мною підуть Івасик і Панасик.

І хоч тепер, після роботи, їм було вже важче йти, ніж уранці, але вони однаково пішли. Мар'янка тому, що обіцяла все перевіряти, а Івасик і Панасик тому, що вони одні могли почути те, чого б інші не почули.

Ні, все було гаразд на полі. Недалеко від своєї ділянки діти сіли перепочити.

— От, тільки переполошила нас даремно! — мовив Панасик Мар'янці.

І раптом Івасик смикнув його за руку і припав вухом до землі.

— Тс! Тс! Ти чуєш?

З землі почулося шкряботіння. Тільки хлопці, які вивчали мову природи, могли це почути, а Мар'янка не чула нічого:

— Що там? Що там?

— Ой, Івасику! Це ховрахи. Але я забув зараз їхню мову. На якій це було сторінці? Давай згадаємо вдвох.

Але від несподіванки й Івасик теж одразу забув ховрашину мову.

— Вони б'ють лапками себе по боках... вони шкрябають...— згадував він,— вони водять носиками.

— А головне, кожен може з'їсти пуд зерна за рік,— розпачливо мовив Панасик,— і риють вони тисячі нір під землею.

— Ой,— скрикнула Мар'янка,— та це ж вони можуть добратися до нашого поля. Ви ж слухайте, слухайте їх, навіщо ж вас вчили?

Та хлопці й самі лежали нерухомо й прислухалися.

— І перекладайте, перекладайте мені,— пошепки благала Мар'янка.— Я ж теж хочу знати.

— Ой, про що вони повідомляють один одному? Вони сповіщають, що в землю вже насипано зерно і треба всім прокидатися, бо є що їсти. Це бачив їхній вартовий ховрах, стоячи на своєму сторожовому горбку, коло нірки.

— Коли б не так,— обурилася Мар'янка.— Ми для них сіяли наше чарівне зерно! їх сюди і близько не можна підпускати.

— Біжімо швидше додому і повідомимо всіх, що об'явився перший ворог.

Ще не сходило сонце, а діти були вже напоготові.

Вони вийшли з палицями, цеберками. Попереду йшли розвідники — Івасик і Панасик, розшукували нори і забивали кілочки. Як вони зручно влаштувалися, ці хитрі, погані ховрахи! Вхід до нірки був просторий, стінки гладенькі, а коло нірок були невеличкі горбочки — їхні сторожові пости.

Просто з весняних калюж діти набирали воду і виливали в нори. Сполоханий, розлючений ховрах, чхаючи й пирскаючи, висовував мокру морду, отут його й хапали, злодюгу.

Ой, це була нелегка робота! І нір було багато, і воду носити далеко, і раптом Оксанка побачила, що обличчя у всіх потроху витягаються, вкриваються краплями поту і все рідше й рідше хтось усміхається. Та й у самої вже боліли руки тягати цеберки. А треба ж було поспішати, ховрахи були зовсім недалечко від їхньої ділянки. Невже через цю капость загине їхній чарівний дослід? Що ж би його вигадати? Як розвеселити знову товаришів?

І вона раптом заспівала. Голос у неї був зовсім малесенький, тонесенький, слова вона співала перші, які спадали на думку:

Ховрашок бридкий шкідник, Він із нірки тільки скік, А ми цілою юрбою Заллємо його водою!

Всі засміялись, так це було несподівано і смішно, і в Оксанки був такий кумедний вигляд! Але пісеньку підхопили, почали вигадувати нові слова і знаєте, якось і втома не була вже такою помітною.

Оксанка одразу ж вирішила:

"Коли в мене буде вільний час, я навигадую різних пісень і різних цікавих історій, і як тільки помічу, що обличчя у всіх витягаються, так і почну розповідати. А я, дурненька, думала, що мені найлегша робота припала".

Ні, то тільки попервах здалося, що все легко; Швидко казку розказувати, та не так швидко діло зробити. .,, Діти дуже боялися, що вони не помітять, на якій же ділянці найперше зійде пшениця, щоб дізнатися, де ж саме посіяне чарівне зерно, і вже його доглядати якнайпильніше.

Спочатку вирішили чергувати, але ніхто не хотів іти з поля, бо кожному хотілося на власні очі побачити, як витикатимуться чарівні паростки.

Друг жайворонок ще спав і не співав, так було рано. А діти вже звикли до його пісень, під його співи так добре було працювати! Оксанка, правда, намагалася вигадати на такий самісінький мотив і свої слова, щоб, коли нема жайворонка, співати за нього, тільки в неї ще не виходило.

Тихо було навколо, навіть вітри задрімали, і раптом Тетянка, яка сиділа коло першої ділянки і вже куняла, закричала :

— Витикається! Росте! Чарівне зілля росте!

— Ні, тут перше! — закричала Оксанка, яка сиділа коло другої.

— І в мене! І в мене! — закричала Мар'янка, яка сиділа коло третьої.

Івасик і Панасик сиділи на пагорку. їм було все видно. Справді, зілля виткнулося в одну мить на всіх трьох ділянках.

— Як же тепер бути? — заметушився Сашко.— Як же ми знатимемо, на якій ділянці чарівне?

Він був просто в розпачі. Йому так кортіло швидше записати в свій товстий зошит: "Сьогодні виявлене чарівне зерно".

Не тільки він, всі діти хвилювалися.

— Нічого! — заспокоїв усіх Юрко.— Адже лікар казав: воно ростиме найкраще. Давайте пильнувати далі.

..Але уявіть собі: з кожним днем діти все більше помічали, що на всіх трьох ділянках сходять чудесні, свіжі, зелені, але цілком однакові сходи. І лікаря не було в місті.

Стурбований, розгублений Сашко склав йому телеграму, довжелезну телеграму: "Чарівні зерна однакова прорість тчк Ніхто не проспав тчк Оксана пісню жайворонка тчк Ховрахів залили тчк Усі в розпачі тчк" — і ще багато-багато в такому ж стилі. Вам, напевне, все зрозуміло, про що хотів повідомити Сашко, а от телеграфіст на телеграфі нічогісінько не зрозумів і відмовився прийняти таку телеграму. Сашко почав благати й згадувати гострого лікаря. Тоді телеграфіст зрозумів, що тут щось особливе й таємниче і вистукав цю довжелезну телеграму.

Відповідь прийшла скоро, дуже коротка, дуже звичайна і проста: "Продовжуйте роботу далі тчк З'ясується після жнив тчк Вітаю".

Та тепер, коли б діти й хотіли, вони не могли кинути ро-ббти, бо тільки почало витикатися зілля з землі, як побігли звідусюди бур'яни. Не сіяли їх ніколи, не жали, а, як вогонь по полях, як зелена чума, розбігся смоктун-пирій.

:— Ой,— зітхала й плакалася земля.— Усі соки з мене оця відьмача трава висмокче. Загине моя золота пшениця.

Пішли діти її з корінням виривати, палити, щоб і близько її насіння не впало коло їхнього поля, щоб і вітрові нічого було розносити, іншим полям шкодити.

— Як добре,— сказала Оксанка, милуючись на зелені чудесні килимки, якими були тепер їхні три ділянки.

— Ой! — зітхнула Мар'янка.— Це ж тільки початок, ще зілля, бачте, яке маленьке. Ви, хлопці, краще слухайте та дивіться, що робиться навколо,— наказала вона Івасикові й Панасикові.

І незабаром хлопці принесли страшну звістку: з півдня йде чорною хмарою сарана. Треба рятувати ділянку з чарівними зернами, треба попередити всіх, хто працює на великих полях, бо й там уже з'явилася зелена свіжа парость.

Почали всі копати глибокі рівчаки, щоб, коли повзтиме сарана, не допустити її до нив. Але цього було замало.

Навіть веселий тракторист засумував. Він краще від усіх водив трактор, але з сараною нічого не міг вдіяти.

— Кажуть, є така отрута,— сказав він.— Нею треба поливати з неба, як дощем, але про те треба попросити льотчика. А як його попросити, коли його ніколи немає на землі! Він завжди прилітає і відлітає, і за хмарами всі його справи.

— Я піду просити його,— зголосилася Тетянка.

— Швидше біжи,— прошепотіла їй Оксанка.— Бач, як усі засумували — тут уже моїми казками не розвеселиш.

І Тетянка побігла, побігла розшукувати льотчика, який прилітав і відлітав, прилітав і відлітав, і ніхто не втручався в його захмарні справи. Та коли літак на хвилинку приземлився, до льотчика підбігла маленька дівчинка.

—4-' Будь ласка,— закричала вона.— На наші поля йде сарана. Ми вас просимо полити її з неба отрутою. Нам треба врятувати всі поля негайно, бо, по-перше, може загинути хліб, а, по-друге, між усім посіяним зерном є жменя чарівного. Уявіть собі, що буде, коли й воно загине, а більше ні в кого нема ні зернинки: його вивів учений, який уже помер. Ви згодні?

Льотчик зняв шолом та окуляри, тут Тетянка побачила, що це дівчина, тоненька й кучерява. І вона посміхнулася Тетянці й сказала:

(Продовження на наступній сторінці)