«Чарівні зерна» Оксана Іваненко

Читати онлайн оповідання Оксани Іваненко «Чарівні зерна»

A- A+ A A1 A2 A3

— Це — словники мови всієї природи! — сказав поважно лікар.— Мова звірів, мова птахів, мова рослин, мова стихій,— підніс лікар палець угору,— води, вітрів, бур і ураганів, а тут,— показав він на одну з книг,— мова матері-землі.

Діти завмерли від захоплення.

— Ой, хіба вони зможуть це все прочитати? — про-' шепотіла Мар'янка.

— Звичайно, ні! — заспокоююче, вже зовсім звичайним, голосом мовив лікар.— Я з ними пройду просто короткий курс цих мов, а коли їм сподобається, вони надалі це вдосконалять. Ви можете приходити до мене щодня після школи між п'ятою і шостою годинами.

— Обов'язково! — вигукнули Івасик і Панасик, а інші поглянули на них навіть із заздрістю. Та лікар це одразу помітив, намотав на правого вуса і продовжував серйозно й захоплено: .

— Вам доведеться, звичайно, стикатися у вашій роботі з різними людьми. Може, деколи й залучати їх до своєї роботи. Розшукувати таких людей, знайомитися з ними, я думаю, вам треба доручити Тетянці, у неї, напевне, легка, але міцна рука, щоб дружньо привітати нового знайомого.

— Це мені дуже до вподоби! — зраділа Тетянка.— Мене, справді, цікавлять завжди всі люди. Адже кожна людина по-своєму цікава.

— При всяких наукових дослідах завжди важливо вести точний запис усього. Я гадаю, що найкраще з цим упорається Сашко. Адже він звик все занотовувати. Крім того, якщо доведеться комусь написати листа, це вже він зробить.

— Обов'язково. Будьте певні, це все буде в порядку,— задоволено сказав Сашко.

— А хто ж стежитиме за всією роботою і хто дбатиме, щоб робили найголовніше і справді потрібне? — запитав сам себе і дітей лікар, але діти прекрасно бачили, на кого поглядає його гостре око, і закричали всі разом:

— Звичайно, Юра!

— Ну, що ж! Можна приступати до роботи,— мовив весело лікар.

— Ой, просто страшно. І цікаво, і страшно,— прошепотіла Мар'янка.

Лікар глянув на неї, усміхнувся, підкрутив угору лівий вус і сказав:

— Щоразу, коли вам усім здаватиметься, що все гаразд, і ви будете цілком спокійні, Мар'янка казатиме: "Ой, коли б чого не трапилось!" — і нагадає вам про всі можливі перешкоди, і ви всі разом знову й знову все обміркуєте. Щовечора, коли закінчите щоденну роботу, Мар'янка питатиме: "Ой, а чи все в порядку?" — і сама все перевірить. Гаразд, дівчинко?

1 Мар'янка, почервонівши, мовила:

— А я вже боялася, що ви все цікаве роздасте і мені німого не залишиться. Обіцяю вам, дорогий докторе, завжди казати "ой" і все самій перевіряти, щоб бути спокійною.

Псі були просто в захопленні від своїх обов'язків, і все їм здавалося цікавим і легким, як подорожньому, що тільки-но вирушив у далеку, невідому мандрівку.

Діти щиро попрощалися з лікарем і пішли, обнявшись так, що зайняли цілу вулицю.

Лікар дивився на них у вікно і задоволено підкручував свої гострі вуса.

* * *

По весні тане сніг і починає прокидатися земля після зимового сну. Вона зітхає й шепоче тихо: "Скопайте мене, засійте. Я багата, родюча, я зберегла живущі соки для насіння, я нагодую всіх, всіх, тільки пильнуйте, шануйте мене. Я просто, немудро говорю, тільки слухайте мене".

Так земля говорила щороку, щовесни, і розумні люди прислухалися до її мови, переказували з покоління в покоління, і чим далі, тим більше розуміли її нечутний ласкавий шепіт, і чим далі, тим більше дарувала земля людям за те, що шанували її. Люди записували її слова, і вчені писали товсті книги, і тепер уже навіть маленькі хлопчики могли вивчити її мову.

У великій книзі мови матері-землі, яку показав хлопцям лікар, на першій сторінці було написано: "Земля — це дружба".

Хлопці прочитали і замислились. їм це сподобалося, бо вони любили і землю, і дружбу, але вони ще не зовсім це зрозуміли.

Вони, обидва хлопці, яким припало стежити за друзями та ворогами і вивчати для цього мову природи, вирішили рано-ранесенько, тільки-но зійде сонце, вийти на поле, поглянути на ту землю, де хотіли вони з товаришами посіяти чарівні зерна.

Земля парувала, вона раділа весні, ранкові, роботі, адже набридло їй, такій роботящій, стільки спати, без діла лежати. Хлопці прислухалися до її зітхання і теж почули ті слова, які земля казала щороку. Вони, щасливі, дивилися на поле, і раптом до них долинула весела дзвінка пісня.

То маленький жайворонок літав у небі, падав стрімголов на землю, ніби цілував її, і знову підносився у височінь. О! Тепер хлопці вже могли розібрати, що він співає. А він співав:

— Доброго ранку! Добридень! Здрастуй, рідна земле! Я прилетів до тебе з весною!

А земля казала:

— Здрастуй, моя мила маленька пташко! Я пам'ятаю тебе. Адже це тебе боялися всі комахи, які заважали рости моїй пшениці, моїм житам. Багато ти їх, шкідливих, знищив! То нерозумні думають, що ти собі літаєш і співаєш безтурботно, а скільки тобі клопоту, скільки роботи, малесенький сірий жайворонку!

Не турбуйся, я не один, нас багато, а за нами й інші пташки летять— Тільки б діти не нищили наших гнізд і не лякали наших малят.

Хлопці лише недавно почали розуміти пташину мову, а самі відповісти на неї ще не вміли і дуже пожаліли, а то б вони запевнили жайворонка, що ніхто з дітей не робитиме пташкам шкоди.

— От уже наш друг об'явився,— засміявся Івасик.

— Біжімо швидше, всім скажемо, що ми сьогодні почули! — сказав Панасик.

І неї діти з їхньої ланки зраділи разом з ними.

А на поля вже виїздили люди. Гуркотіли трактори, тягнучи за собою гострі плуги. Попереду вів трактор молодий парубок у зеленій гімнастерці. Ой, любо-мило було дивитися, як він працює! Тільки повернув кермо, а за ним чорна смуга зораної землі так і побігла. Перекидаються грудки, пара під них іде. "Оце добре, оце весело, набридло мені без руху лежати",— примовляє земля.

А з другого кінця поля повела трактор дівчина, а там ще дядько бородатий, і всі трактори загуркотіли, заторохтіли. Здалека можна було подумати, що то вони всі сваряться між собою, а то просто в них були такі басовиті голоси, і трактори ними направляли плуги. А плуги тільки: "Дж-ж-же, дж-ж-же, глибше, глибше",— і більше нічого не казали, врізаючись у землю. Та землі було тільки краще від того: чим глибше зорють її, тим більше соків збереже вона для насіння.

Діти вимірювали свою ділянку, щоб поділити її на три рійні частини, коли мимо проїхав перший тракторист.

Л звідки ви будете, люди добрі? — закричав він приятелям.— І чиїх батьків, матерів ви діти, що самі тут окремо від усіх землю копирсаєте? Чого мене не кличете, щоб я вам землю зорав? Адже я для всієї громади орю.

— Здорові були, щасти вам у роботі,— відповіла перша Тетянка, а за нею і всі діти.

— У нас тут така справа, що ми самі все мусимо зробити...— почав Сашко.

— Самі? — здивувався тракторист.— Скільки вже я живу на світі (а жив він справді більше, ніж кожне з дітей, але не більше, ніж двоє їх разом), ще ніколи не бачив, щоб на землі окремо від громади працювали. Навіщо ж тоді люди машини вигадали, щоб ви землю лопатами копали? Та краще за мій трактор ніхто в світі цього не зробить!

Тоді виступив наперед Юрко.

'*'; Ми розуміємо,— сказав він,— що в нас, звичайно, без машин вийде гірше, ніж у вас, але як же нам бути? Ми ж мусимо самі працювати.

Перед дітьми нараз постало складне питання. Лікар їм нічого, здається, про це не казав, і порадитися з ним не можна було, бо він виїхав на кілька днів з міста.

Але ж вони всі пам'ятали: треба все робити якнайкраще.

— Дивні люди! — засміявся тракторист.— Хіба всім мало роботи буде? Дивіться — от зараз на полі лише ми, трактористи, працюємо, а потім і жатимуть і в'язатимуть усі, хто тільки є. А скільки нам і зараз можна допомогти: і води принести, і до коваля збігати, і тут замінити. Та я ще навчу вас. А як же на землі працювати і з людьми не дружити?

І тут Тетянка сказала впевнено:

— Дорогий трактористе! Уся наша ланка дуже вас просить, щоб ви зорали й нашу ділянку. І не думайте, що це ми від усіх відокремитися хочемо.

— Ми просто провадимо чарівні наукові досліди,— не стерпіла й перебила Оксанка.— І поки що це велика таємниця,— вона додала це так таємниче й хитро, що тракторист засміявся, і всі були цілком заспокоєні, що не порушили жодної з умов. їм допомагатиме друг та ще й дуже веселий до того.

Оксанці кортіло розповісти йому все докладно, але Мар'янка глянула на неї і зробила такі страшні очі, що вона враз прикусила язичка.

А тракторист сказав таки чистісіньку правду: "На землі робити — з людьми дружити".

Скоро вже всі на великому полі знали, що ланка школярів провадить якийсь таємничий дослід, і ніби прийняли їх до свого гурту, а діти вже старалися допомогти у всьому, де тільки могли.

За плугами по землі проїхала гострозуба борона, розбиваючи грудки, вона вгризалася в них своїми зубами і бурчала на плуг: "Понагортав тут, понагортав, а мені треба, щоб земля пухкенька, м'якенька була. А як же до зерна тоді водиця добереться?"

(Продовження на наступній сторінці)