Зіна тепер тільки й може до Гаїни, що звисока протекційно запитувати: "Чи ти вже перебудувалася? Ні? То треба перебудуватися".
Це вже й вона "відмежовується"?
А про дружбу з Пагубою Гаїна не сміє й думати. Яка безмірно щаслива була б вона, коли б дружба! Коли б Гаїна все зустрічала той тепло-золотий, без недоброї тіні погляд! Але цього не повинно бути в її думках. Ще повірить у таку можливість — і тоді що? Розбитись об камінь дійсности?
Скільки вже разів без слів вони сварилися! І кожен раз так: після великого зближення настає холод. Після найвідданіших признавань він починає гоноритися, не помічати, ніби сердитися. Гаїна стає дибки — ще більше не помічати. Тоді Вродливий намагається її вернути. Коли Гаїна бачить його з іншими, з тією носатою, що розпустила по плечах гриву, — починає відчувати гострі кольочки у серці. Тоді питає його, — і знову починаються вершини, де є рай. Коли Вродливий бачить Гаїну у розмові з яким тутешнім знайомим, — він допитується. Починає бути немилостивим, гонористим. І тоді Гаїні треба його вертати. Але вчора, здається, дійшли вони згоди. Чи надовго? Чи не зустріне знов його немилосердний, страшний Гаїні погляд? Чи не буде він знову демонстративно не бачити її?
Це ще питання: чи треба, щоб почалася розмова? Може це найкраще в цьому мовчазному романі, що говорять самі очі. Гаїна, принаймні, може вірити в велику повагу й шану до неї. І в дружбу, і в закоханість.
43
Оце зайшов до них Микола, а натрапив на родинну сварку. З півгодини слухав, поки добрав, що до чого.
Ну, добре, Тарас каже, що Україна з найдавніших давен — широкий коридор. Переходять через неї, починаючи з тих невідомих на ім’я, що всіяли українську землю могилами із скорченими кістяками, посиланими червоною-вохрою, а на фаховому жарґоні, — "скорчеників". Орда за ордою, ватага за ватагою сунуть, нищать усе, що на дорозі трапляється, частково осідають, змішуються з місцевим населенням, потахають і зникають у субстраті. Тому ми — конґльомерат різних народів і крови, що ще в процесі переброджування…
Це так Тарас.
Але його Аріядна тримається цілком інших поглядів.
Як це так? Прийшли й пішли, прийшли й пішли, — одні за одними, з історичними іменами і без них. Як це так? Ні, Аріядна вважає Україну не коридором, а центром. Один кінець дуги опирається на східній бік Піренеїв, а другий на Байкал і кордони Китаю. Таку грандіозну картину вивершила собі Аріядна й ладна боронити її зубами, на кожному молодому зубі по сотні ваговитих аргументів.
А в тому арсеналі доказів найважчий і найнепереможніший, —— слухає уважно Микола, — це доба оріньяку, еге, перший етап пізнього палеоліту. Це там на заході оріньяком звуть, — поправляє себе Аріядна, — а в нас краще б назвати її добою мамута. Вона в нас на Україні тривала дуже довго. Там на заході мамути швидше вимерли, мисливці на мамута схрестилися з іншими племенами, напливними з північної Африки, а в нас ще довго-довго, тисячоліттями водився мамут…
— Та яке це має значення? — наважується вставити Микола. Справді, не второпаєш…
— Як — яке? Таж у мисливців на мамута витворився своєрідний побут. Який, питаєте? Мусіли сидіти на місці, ставати осілими. Не тільки могли, а й мусіли, бо мамута із собою не потягнеш же. Там і осідали, де вполювали.
Робили собі півземлянки, із огнищем, із першими рисами осілого життя. А навколо цього виростали й уявлення про світ, про себе. Зроджувалися вірування. Ото там біля огнища народилася незнищенна віра в матір-береги-ню. Охоронниця огнища й роду, вона стала прообразом усіх дів, артемід, кибел, табіт і баб. Хіба ж ви не знаете, що цей образ поширений на велетенському просторі від Піренеїв до Байкалу? Отой одностайний образ "палеолітичної Венери"?
— Правда!
Та досі Микола не зв’язував цих двох образів — мамута й "палеолітичної Венери", отієї нагої дорідної тітки, що схилила голову й схрестила на грудях руки.
— То що з того?
— А те, — висунула Аріядна свій другий важкий аргумент, — те, що як ця цікава доба мамута на Україні тривала найдовше, то це тут у нас склався той мітологічно-світоглядовий спліт уявлень, який потім став першоджерелом та прообразом наступних. З України й рознесли на захід та схід, до Піренеїв і до Байкалу, свої байки, казки та міти люди оріньяку...
— З України? — перепитує Микола. — А на заході його не було?
Чи не переборщує ця Аріядна?
— Чому ні? Та ж і назва "оріньяк" надана цій добі по місцю першого відкриття. Але дедалі ясніше стає дослідникам, що центром, звідкіля розсувалися на схід і захід ті племена, була таки Україна. Між Доном і Дніпром… Із столицею в Мізині на Десні… І я навіть певна, — ну, попереджаю, це моя власна теорія, — що індоєвропейський спосіб мислення, перші слова й перші закони мовотворення, почалися вже в тій оріньяцькій добі. Тут, у нас, в часи довгого осілого побутування. Все ж, з якийсь десяток тисяч років треба було, щоб заклалася основа, така міцна, що вилонила із себе одинадцять прерізних мовних гілок...
Тут Тарас уже не витримав.
— Все таки ти, Аріядно, дуже далеко заїхала у своїх фантазіях! — обережно поправляє він. — Може б так із палеоліту переставитися на мезоліт? Все таки безпечніше, — на десять тисяч років пізніше… А втім, — несподівано додає Тарас, — і я такої думки, що розгалуження індоєвропейських мов почалося не в бронзовій добі, а десь далеко раніше.
Але Аріядна не збивається із своєї візії. Вона бачить, що відтоді вже, від доби мамута, Україна не переставала бути центром, весь час постачала нові формації, свіжі сили, що розходилися на схід, захід і південь.
— Одна з них пішла на південь-схід, — дивлючись на уявну мапу, вирікає вона, — і стала предком гетитської гілки мов. Що лишилося, — видало з себе предків мовлян вірменської, індоіранської й гелленської гілок. Те, що лишилося, можна назвати вже європейською гілкою. Одна за одною відходили латинські, кельтські мовляни. Згодом і германська група відкинулася з пра-джерела, а залишилися балто-слов’яни. Відкинулися балти, а слов’яни залишилися в посіданні предковічної території. То як, чи це — не в центрі індоєвропейських мов? — запитливо подивилася, нарешті, на своїх слухачів Аріядна. — А українська… Чи вона не в центрі слов’янських мов? Всі інші слов’янські позмішувані з тими сусідськими, що їм найближчі...
Картина, справді, ґрандіозна. Микола раптом почуває, що він на високій горі і п’є там гірський озон, далеко-далеко бачить. Оце ж усі вони, від Гімалаїв до Піренеїв, від Брітанії до Індії — одна велика родина. Якби так узяти кольорово-образно-графічно, а час збити докупи, щоб сто років у одну хвилину відбулися, то виходило б так, як рідина вимішується. При цьому вона змішується з іншими кольорами та витворює різні нові відтінки, взори й барви. Миколі вже уявляється така центрофуґа. Але ні, у центрофузі все крутиться біля центру, а тут вісь розпалась, рідина розтеклась по мапі Евразії...
Картина, справді, грандіозна. Але Микола має ще якусь, свою, ні Тарасову, ні Аріяднину думку. Він обережно питає:
— Чому це люди покидають те місце, де витворили свою оригінальну неповторну народність? Чому після тисяч років проживання на своїй землі люди раптом зриваються з місця із жінками, дітьми та скарбом і переселяються? Чи є яке на це пояснення? Люди ж люблять свою батьківщину й добровільно ніхто ніколи її не кидає.
Аріядна, що до неї звернене було це питання, тільки знизала плечима.
— І тому… — розкриває свою думку Микола далі.
— Може, центр, що ви себе ним оголошуєте, був не в вашому Мізині? Може, він був десь у іншій частині нашої старенької Землі? Може там тепер океан, і "центр" спочиває десь на морському дні? А може й навпаки: де був едем, там тепер безводна пустеля, і то звідти посунуло "велике переселення народів"? Україні поталанило, — коли хто чув про якусь іригаційну систему на нашій землі? Он, у Середній Азії без іригації неможливо, а в нас...
На це Аріядна нетерпляче сказала:
— Ах, мене зовсім не обходить "десь"! Я говорю про Україну й кажу, що довгий час співжиття громад мисливців на мамута, з матір’ю-покровою на чолі, — підклад, що на ньому зросла сьогоднішня етнічна цілість України. Може це на перший погляд видається фантастичним, як мені коле очі Тарас, але це з оріньяку й до сьогодні на цій землі живе й квітне невгасний культ: культ Матері.
— Але чому саме з оріньяку?
— А що, ні? Вже тоді Україна була заселена материнськоми родовими громадами, то з того часу й лік починаймо…
Тут уже й Тарас ствердливо потакує головою. Він, здається, потерпів цілковиту поразку від завзятої Аріядни. Ще одна амазонка! Про одну колись чув Микола в цій хаті. І тепер зайшов із таємною надією щось про неї почути.
Та він не хоче себе зраджувати. Тому він дипломатично зазирає у журнали, розкидані на столі, але там не знаходить того, що його цікавить.
— Ага! — ще дипломатичніше згадує він. — Я й забув! Ось приніс той журнал, що позичив був.
Це з оповіданням Гаїни Сай.
— А що, варто було читати? — питає Аріядна.
— Варто.
(Продовження на наступній сторінці)