— Ще й, уяви собі, був там неабияким цабе, — кепкував Василь. — Інспектором книгозбірень усієї области, на всю губу начальство... Але волію перевіряти зошити у цій комірчині в Києві, ніж ті високі львівські посади та резиденції. Я ж сам попросився, щоб мене відрядили назад до Києва. І такий був щасливий, коли вже сів у поїзд!
От тобі й маєш! А Микола намірявся щось подібне зробити, думав туди їхати. І від чого ж це Василь так утікав?
Але Василь не поспішає з одвертостями. Він розказує все загальне, не раз чуване, добре відоме тут у Києві… Як приїхав він до Львова, то вже всі львівські крамниці були обчищені від товарів, виметені. Наша сарана розкупила й розхаґіала все, навіть нічні горшки. Це ті, що перші допалися, так постаралися.
— Ми тут чули, — не дивується Микола. — І бачили. По два авта усякого барахла попривозили деякі, високі птиці. А трохи менші, то просто возом притарагу-нилися з тим проклятим буржуазним добром...
— І при тому вони платили там нашими грішми, інакше кажучи, просто грабували, бож місцеві люди бачили вперше гроші й не знали, що в нас треба дати сотні карбованців за те, що там іде на злоті…
— А чи правда, що знаходилися ще й такі типи, які платили облігаціями, наче грішми? От, жлоби!
— Словом, як я приїхав до Львова, то в крамницях було вже так само, як і в нас, — порожні коробочки на полицях. Ще щось можна було купити на товкучці, люди продавали своє... Ось цей костюм, що на мені, на товкучці придбаний…
— Порядний! І там є товкучка?
— Відразу навчилися.
— А чи правда, що наші дами на вулицях і в театрах з’являлися у нічних сорочках? В нас стільки про це плещуть... Нібито, ті дами були певні, що вони — в-бальових сукнях...
— Еге, було таке, — притакнув Василь.
— Я щось не можу повірити. Хіба ж наші жінки не вміють до смаку вбиратися? Не бачили ніколи нічних сорочок? Чи ми не бачимо влітку на вулицях Києва елеґантних модниць?
Микола запитливо подивився на Василя.
— А ти думаєш, якась лєйтєнантша з Пензенской деревні, взагалі, знала, що існують якісь на світі нічні сорочки? — здвигнув плечима Василь. — Та певно, що такі випадки були, як отака Аксінья із своєї дєрєвні опинилась у Львові. Але от що... Львівські панюсі похопили це, роздули й перенесли огулом на всіх "східнячок".
— Східнячок? — не зрозумів Микола. — Цікаве слово!
— Ще такого не чув? Львівського походження. Там нас усіх східняками прозивають. Ой, ці львов’яни з їх язиками! А особливо жіночки! Часом поставлять тебе в таке становище, що на грані леза балянсуеш. Я одній інтелігентній жінці, — бібліотекарці! — порадив був вивчати російську мову. Мовляв, здасться. Як приїдете до Києва… А вона мені: "То це в вас там така Україна, що я в Києві мушу по-московському говорити? Такої України я й знати не хочу! Не люблю московської мови й ніхто ніколи не змусить мене "чтокать да какать"! Ох, дурепа, дурепа! Мій обов’язок був про те переказати, куди слід... Бож ти, мабуть, знаєш, що всякий, хто дістає перепустку за колишні кордони, має таке зобов’язання. І що? Гарна, розумна, інтелігентна жінка через пару необдуманих слів — ф-ф-і-і-ть? А якщо я цього не зроблю, то я — ф-ф-і-і-ть! Дурацьке становище. Не можна було зустрітися ні з ким через оце їхнє нестримне розпатякування. Якби я був ретельний у виконанні свого зобов’язання, то... тільки й чуєш: там підстрелили кореспондента газети "Совєтская Украйна", там без вісті пропав уповноважений культ-пропу… Потім знаходять труп… Весь час будь напоготові, постійно озирайся на всі боки, неси на собі забороло... Ні, у найбіднішій цій кімнатці я вільніший і щасливіший, ніж там серед килимів.
Микола киває головою. Зрозуміло тепер, тут і здогадуватися не треба. Ясно й так. А він збирався…
— Один тільки раз, уже на від’їзді, я був щирий у Львові. Милі й гарні люди, — які вони там гостинні! — влаштували мені прощальну вечірку. І я, відпроваджуючи додому ту оглашенну бібліотекарку вже маючи в кишені квитка на поїзд, не витримав. "Шкода мені, — сказав я їй, —шкода мені, що ми вас завоювали. Галичина, — такий чудовий нерушений заповідник України, а як ми побудемо тут з пару років, то й тут заведемо все оте наше свинство". Не знаю, що вона подумала на це. Здивовано так глянула й нічого не відказала. Порозумнішала за півроку.
І так само здивовано Микола глянув на Василя. Якісь нові нотки, що їх не знав у дольвівському Василеві, відчув він.
А все ж, хоч там і лезо бритви, а все ж цікаво було б побачити такий світ, де люди звикли казати, що думають, де не ховають своїх переконань за сімома запиналами.
54
Як нудно, як нудно! Від нудьги Гаїна гине! Примусила себе сидіти вдома й писати якийсь марудний нарис про свинарку з орденом. Про таку епохальну високоідейну справу: свині її народили багато поросят і за те вона дякує товаришеві Сталінові. Зрештою, і такі в нас є: мріють про орден і люльку Сталіна. Гаїна не кривить душею. Але так нудно!
Вже знову гарчать на неї ці критикончики-балабончики. Гаїна того й у думці не мала, що є між ними Алік, критик із таким самим ім’ям, що й у її "Білій хустині". А тепер вони особливо зацікавилися цим її оповіданням. Чула вже... Зіна казала, що в найближчому числі "Радянської критики" буде гостра стаття на це оповідання. І щоб якось захиститися, треба цю свинарку репіжити. Колгоспна тематика. А ось відколи маринується в журналі "Юна гвардія" її новелька "Пахощі сте-пового зілля", з числа на число відкладається, а й досі не друкують. Певно, від Мікадовича нема санкції. То ж кажуть, що цей князь української літературної сатрапії затверджує особисто зміст усіх журналів… А також запрошення на бенкети.
Якби ц е надрукували, то може б і те.
Дивно, але так виглядає, що Гаїна випливає на ширші води. Починають її друкувати, навіть ось статті на себе діждалася. Хай лайливої, але… але не те мертве мовчання, наче вона не існує. Дивно, проте на спині четвертої хвилі випливає вона.
Це має Гаїна таку теорію. Бачить вона хвилю за хвилею, що зносить цілі верстви, шари суспільні змиває. Перша хвиля — початки революції — забрала й "скинула в Чорне море" поміщиків, імперське чиновництво, велику буржуазію, фабрикантів і купецтво. Друга хвиля пішла на хуторян, на дрібних землевласників і на ремісників-кустарів. Серед них змела й Гаїниного діда, і його хутір із стома десятинами землі. Правда, дід і так би помер, від старости. У своїй хаті, а не на цементі "холодної". Може це потрібно було революції, але за законами марксизму є ще якийсь містичний зв’язок між тим дідом, який хіба цукерку на Різдво подарував, та Гаїною, яка усе своє життя — чистий пролетар. Коли яка власність була в її життю? Коли з чиєїсь праці жила? В шістнадцять років прийшла до Києва вчитися пішки. Ця друга хвиля відкинула Гаїну на далеку відстань, хоч не зімняла.
Але третя хвиля, що перейшла землею українською, — вирила прірви, змила найширші селянські маси, залишила вимерлі села й вікопомну кривду цій щедрій землі. Ця третя хвиля покрила Гаїну, кинула об ребра скель із гострозубими назвами-пащеками: "буржуазний націоналізм", "рупор дрібної буржуазії", "куркульська агітаторка" та іншими рогатими страховиськами. Чи такі в неї сили, щоб опертися? Упала й лежала непритомна.
Та за тими хвилями прокотилася й четверта, вже на тих, що доконували попередні спустошення. На членів партії та тих, що тако-сяко зачепилися за наш радянський корабель. Через Гаїну ця четверта хвиля пройшла горою і не зачепила, бо що ж таке Гаїна Сай? Безталанна невдаха, Синя Панчоха, невиразна тінь, викинута за борт. Інші недобитки третьої хвилі поставали хоч сторожами, двірниками та шахтарями, а вона просто ніщо. Парія. Тільки одна вона в усьому світі сповнена певности, що праця із словом — її святе право. І більш ніхто. Але хай! Хай увесь світ думає інакше, Гаїна буде своє право здійснювати. Які не є малі сили, — боротись за нього. Пробиватись крізь каменистий ґрунт і рости.
Тепер вона потрапила в цікаву позицію. То ж звідусіль її виганяли ті, що сьогодні самі поставали "ворогами народу". Але не всі виганяли. Є такі, що з першою можливістю прочинили їй двері. "Приносьте щось, надрукуємо. Тих, що вас били, вже нема". От, і журнал "Колгоспниця України" замовив нарис. Гаїна випливає на четвертій хвилі у життя!
Тільки нудно їй писати на замовлення. Нецікаво! Не вміє! Лише те, що само собою виливається, не питає, — можна, чи зась, — те запалює вогник творчости, креше іскру, жере час.
Так нудно Гаїні, що навіть туга знітилася. Тільки жаль до Пагуби. Сперечається з ним у думках. Чого він нарочито її принижує? Гаїна йшла йому назустріч, а він надувся й не глянув! Хіба це можна забути?
А коли б так із приємністю для себе міркувати, то Вродливий може те саме відчуває, що й Гаїна. Та його надутість може маскує глибину, і сум, і тугу, що й у ній? І може те чекання, коли нема тільки одної людини в залі…
І це все, що на її долю припадає, — вірити своїй уяві?
55
Микола гадав, що вже назавжди позбувся багатоголової медузи, горгони й мегери, — а вона його таки знайшла!
Приходить він оце додому, а на порозі біля дверей сидить цяця. Голос її той обридливий, горловий, безапеляційний! Все, що вона каже, вже давно вирішене, тільки виконувати.
(Продовження на наступній сторінці)