І цьому заскоченому поглядові Гаїна більше вірить, ніж нарочито наготовленим признаванням. Нема в ньому тепла-чуття, він бавиться мною! Душа його така, як написано в очах. Це тільки гра моєї уяви призвела мене до великої напруги. Недобрі в нього очі, пихасті, жовті, нема в них м’якости. Мабуть, плиткий і, може, ще одна банальність на життьовій дорозі.
В цей час, як Гаїна — ображена, знищена, — побачила цю незацікавленість і нудьгу, якась книжка впала їй в око серед гори зданих. "Утрачені ілюзії". Еге, ось назва сьогоднішньої події!
І не того жаль що знайшла вона мертвечину там, де шукала повноти, а саме жаль, що сьогодні — "утрачені ілюзії".
Синювато-зеленкуваті тіні морозної ночі хвилюють Гаїну, як хвилювала в шістнадцять років одна ніч...
... Вона пішла сама далеко в поле, вночі. Там десь позаду в гуртожитку педагогічної школи женихалися пари при смороді каганця, а Гаїну охопило те могутнє почуття, що відділяло її й віддляе від усіх оцих навколо. Не могла й хвилини залишатися, вийшла — й пішла-пішла. Місяць палахкотів на небі несамовито, сніги сипали фіялкові, бурштинові, рубінові, смарагдові іскри, а урочиста мовчазність чатувала все це жар-миготіння снігів.
І враз вилилася в душі певність: це ж моє таке рідне, таке знайоме! Так було там! — Де — "там"? — Не знаю, але там було саме так. І зовсім не треба було чарівника-морозу, щоб було так буйно самоцвітно сяйно. Я — звідти, а сюди втрапила через помилку…
І так побувавши "вдома", Гаїна сумно-щаслива по-верталась із іскристих снігів, від мільярдів аметистових мерехтінь у чадну тюрму каганцевої дійсности… З тією тугою, що з нею й народилася… за чимось, що втратила.
Сьогодні Гаїна іскор не бачить і туга її сьогодні інша. Жар, як доторкнутися рукою, крижано холодний.
35
А Микола був далеко-далеко, на Закавказзі. Крім Арієвого племени халібів, добувачів заліза з надр матері-землі, знайшов він там ще й Арієвих дочок. Аж тепер стали йому зрозумілі ті різні леґенди про грізних войовниць амазонок, дочок Арія й Афродити.
Вони зросли біля ріки Термодонту у Скитії, а як хочеш знати точніше, то цей Термодонт та місто їх Теміскіри лежить у тій самій місцевості на східньо-південному узбережжі Чорного моря, де панувала гетитська держава. Не диво, тут і повітря цим напоєне. Багато міст, як от Сінопа, вірили, що їх заснували амазонки, тому й берегли культ своїх героїнь та засновниць. Богиня війни панувала в тих містах, названа різно: Гепіт, Шаушка, Ма-Белонна… Ці міста були їй посвячені, в них процвітали храми, наповнені озброєними служительками її культу, цілим її військом. Що ж тут дивного, як і в самій столиці гетитської імперії цариця мала ті самі права, що й сам цар. Вона посідала власну печать і нею скріплювала, поряд із царем, офіційні листи до єгипетських та асирійських царів. У своїх дипломатичних листах ті царі відписували обов’язкові поклони цариці. Вона ж показана на печатках у обіймах богині-Сонця. Наглядний доказ охорони й любови.
Про ориґінальний спосіб життя амазонок не раз уже читав, але не вадить пригадати… Ага, звикли всю важку роботу виконувати самі: орати й сіяти виходили в поле у повному військовому спорядженні, не скидаючи охоронного пояса. Воювати вони були завжди ладні. Де ж пак! Дівчина не мала права вийти заміж, аж поки не заб’є хоч одного ворога. Через це деякі так неодружені й умирали, котрим не склалося воювати. Кажуть, що в троянській війні вони допомагали троянцям проти ахейців. Імена деяких із них відомі в переказах...
"Але нащо вони мені? — знову хапається за голову Микола. — В’їхали своїми кіньми в мою працю!"
Та як? — обурюється сама таки її величність, Дипломна Праця. — Таж Геродот залишив нам такий чудовий образок цих Арієвих дочок з берегів ріки Термодонту... У ті розбишацькі часи нічого дивного було попастися морським піратам, які ловили людей, щоб постачати ринки невільниками. Зловлені отак зненацька, горді й волелюбні амазонки перебили піратів, а самі, заблудивши на Чорному морі, пристали не до рідного берега, а в незнаній землі, на північному березі, біля Озівського моря, що тоді звалося Меотидою. Тут вони не розгубилися, а, наловивши скитських коней, сіли верхи й почали здобувати собі прожиток воєнним способом. Ото ж вони, — каже цей Геродотів переказ, — і були основоположницями отих савроматів, що жили за Доном. Пошлюбилися ці Аріеві дочки із скитськими родовитими юнаками, а це нове плем’я, що пішло від них, греки назвали "гінекократичними савроматами". Себто "савроматами, що ними управляють жінки".
Може леґенду розказав нам Геродот про родовід савроматів за Доном, але Микола не може її оминути. Бож ці савромати за Доном, звичаями й мовою малощо відмінні від скитів, — у другому столітті до нашої ери посідали вже ті землі на Дніпрі, де ще недавно були скити.
Ну, це вже виходить за межі його теми, а все ж цікаво… Чи й вони доклали свою частку у це таке відоме й так мало знане явище, як Микола Мадій?
36
Як це жахливо — сидіти в цій промерзлій кімнаті, коли там у книгозбірні так затишно, тепло й змістовно. Довгі тіні від абажурів бродять по великій залі, крок тоне в м’якості доріжок, почуваєш себе у могутній громаді думки, кожної хвилини можеш мати ту книжку, яка тобі до смаку. Всі словники, енциклопедії, довідники — до твоїх послуг, тільки простягни руку.
Проте сьогодні треба сидіти вдома. Правду сказати, сьогодні Гаїна з більшою охотою читала б "Граф Монте-Крісто" Дюма, ніж оце ліпити своє… Може й справді? Нащо репіжити свої недолугі писанини, коли бездонна криниця літератури усе твоє життя може постачати живлющу воду? Але ні, так мусить бути! Навіть вигнана — мусиш рости. Як не власна композиція, то переклад, хай! Як не треба їм, — треба мені.
Отже, знов та дивна впертість. І ось вона з цією неухильною впертістю сидить у хаті, ламає голову, як убгати в форму багатоликі образи недавніх трагічних років на селі. Нема-нема, та й навертається на думку… Може воно ніколи й не побачить світу, але це її не спиняє.
Література ж, власне, надзвичайно цікаве грище. Скільки сміливців безперестанно вибігають на поле змагання, кожне біжить своїм бігом — і ніхто із зма-гунів не знає, чи коли дістане нагороду. Може, ніколи, а може, — через сто років після фізичної смерти. Але вже хто запустився, — і не думає виходити з поля гри. І в цій грі нема конкуренції, бо кожне має свою неповторність, а в цілому твориться кольориста панорама… Течії, стилі, жанри, напрямки… Диспути з веселими насміхами публічно й почуття великої дружньої родини робітників слова в приваті.
Тепер, правда, веселе змагання перетворилося на побоїще: каторгу й кулю для блискучих, атмосферу нищівної зневаги до таких, як Гаїна. Зіна цю атмосферу якось обходить, упрошується, а от Гаїна — як тільки побачить тінь відпихання, зараз знічується, сама відходить. Тому вона хоче уперто працювати так, наче нема їх, тих, що перетворили перегони на різню. Це — теж спосіб змагання із терором над тобою. Невтомно шліфуватися, наче нема їх… Якось же треба знешкодити ті чорні клуби диму, що несуться на тебе й душать, оцей мертвущий клімат…
Хоч веселе грище й перетворилося на побоїще, красно письменство не перестало бути для Гаїни притягальною силою, магнітом.
Сиди й працюй! — з цього такий рефрен.
А душа роздерта навпіл. Гаїна вже певна, що в тій душі, якої вона ні на мить не забуває, нема — "на рівних засадах". Коли б і там було таке напруження, то воно шукало б виходу. Ні, Пагуба навіть не хоче її знати. На кожному кроці виявляє нестерпну байдужість.
Проте ж не спускає з ока. Завжди знає, де сидить його жертва, — не звертає уваги, а знає. Раптом, в несподівану хвилину, повертає голову й занадто відверто, щоб не сказати гнівно, лиховісно допитує про щось. І чого від Гаїни хоче?
А вона? "Утрачені ілюзії" і потреба любови. Дві не-сполучні стихії… І як вони уміщаються в Гаїні? Почуття неповноцінности й смішности в цій чупирадляній шапці — і свого великого права на щастя. Певність — і невіра.
Невіра:
Час уже звикати до цих гірких трунків і бути готового їх перетравлювати. Та чи зразу все випити, чи потроху, по краплиночці ковтати? Нащо нудити світом і зустрічати ще й ще одну весну, лякатися її скресання? Чи на краще б розлетітися й бути у всьому, а окремій не бути? Бо таке життя однаково, що й нежиття. А тому, найвище благо — читати "Граф Монте-Крісто", ту літературу, що вилучить із дійсности. "Граф Монте-Крісто"... Так багато чекає від цієї книжки. Та може, коли почнеш її читати, — розчаруєшся?..
Певність:
Сиди в хаті й працюй! Ось, що найвище благо.
37
Надійка написала, що виходить заміж! Щасти, Боже! Восени це був би для Миколи болючий удар. Тепер — сам із себе здивований. Спокійно й байдуже прийняв цю вістку. Так мало статися. Микола благословляє, бажає щастя… І ще що? Жалує, що не може приїхати на весілля, — був би за дружбу. Бо що ж між ними було, як не юнацька дружба?
38
(Продовження на наступній сторінці)