Це жах! Ніколи ще Україна не була пошматована так, як тепер! Совєтська Україна, Райхскомісаріят Україна, Дистрикт Галичина, мадярське Закарпаття, румунська Буковина та ось ще й Трансістрія — Румунія по Бог, Київ румунський! От, розхапали! І то так воно буде?
Бюро перепусток, нарешті, починає працювати. Виходить німець, уже в мундурі, і черга починає розтягатися довгою гадюкою на вулиці. Всі, що сиділи, стояли й ходили купками, — знали, хто за ким, тільки дві манашки посварилися й почали вигукувати одна одній: "Ти — спекулянтка!" — "А ти — совєтська активістка!" — Втім, даремно ці секрети були обнародувані, німець дуже швидко відібрав усякі папірчики і нікого не впустив, а черга знов розсипалася на кусні. Що то винесе? Відмовить, чи поставить "пташку"? Той квітолюбець у шлейках не дуже то милосердний вигляд має, що йому, як комусь там треба на похорон батька?
Застане похорон чи не застане, а Гнат за перепусткою стоїть. Справді, це довга мука — із самого ранку канючити тут дозволу доїхати до Броварів, швидше зайшов би вже ногами. Але й надивишся, наслухаєшся!
Оцей чоловік із Вороніжу в одному новісінькому черевикові, а в другій подертій галоші, обв’язаній мотузкою, з рукою на перев'язі, — цей ще страшніший за полоненого, за оцього пухлого щасливця з Німеччини. Ці хоч живуть надією, що таки додому доберуться. Але чоловік із Вороніжу дому не має, перепустку він просить, а куди — й сам не знає.
Найстрашніше в ньому ~ цей черевик. Жовтий, елегантний. — Не встиг узутися, босий вибіг, в темряві вхопив тільки щось, аж потім роздивився, що то — черевик…— відказує він уже котрий раз. — Німці до хати вже не пустили, вигнали за місто. Всіх. Привезли сюди, тут вісім днів годували: десять грамів хліба і юшка раз на день. Багато вже наших померло. Тепер нічого не дають, то розбігаємося, хто куди може.
В чиїх же руках все таки Вороніж? Всякий уявляє собі: все місто таке, як теперішній Хрещатик. Переходив із рук у руки, бомбили й німці, й червоні. Це й Ростов такий, і Севастопіль. Чернігів згорів, Дніпропетровське наполовину згоріло. В чиїх же руках все таки Вороніж?
Питання зовсім не з мотивів "замилування в політиці". Це вже фронт знову наближається до Києва? Хтось чув від німця певну новину: Курськ і Вороніж уже в більшовиків.
— Це й з Києвом буде таке саме, як із Вороніжем?
Вороніж все ж ще далеко, але от… Полтаву бомбили червоні. Мало кого цікавлять розмови про другий фронт, про англійський десант. Але от… вже йшли частини з гарматами через Житомир на захід. Українців від двадцятьох до сорока років мобілізують німці на французький фронт… Німці програли війну!
І хоч тиха вулиця Леонтовича, а що то буде? Клекотить усе. Тут хоч і який далекий будеш від політики, то нема сили вискочити з її фуґи. Ні про що більше київська людина не думає, як про оці залізні кліщі міжнародніх подій, в центрі яких от недавно був, а тепер знову стає Київ.
— І ви тут?
— І я тут! — здивовано відказує Гнат.
Знайома стандартно-люб’язна улеслива посмішечка, складена з дрібних зморшечок виголеного обличчя. Щось знайоме, а далебі, Гнат не може пригадати. За цей час стільки перевернулося людей, аж у очах рябіє. Але сивий добродій вважає Гната абсолютно давнім знайомим, він питає:
— Як ви думаєте, чи дістанемо ми перепустку? Я оце хочу поїхати до Бесарабії, відшукати брата. Щасливий буде, хто тепер виїде з Києва. В мого брата — маєток, бабка наша була румунська поміщиця…
А-а! Це колишній Мар’янин сусіда з трьома ознаками, "Артіст украінскій", прізвище німецьке, мова московська, Але він має ще четверту? Щаслива людина, скрізь забезпечився. Крім того, хоче ще на зиму забезпечитися. В Києві зимою буде катастрофа. Палива ж ніхто не підвозить, донбасівські шахти залиті…
А якби й не залиті? До Києва потрапило б вугілля чи до Берліну?
Поламані шматки черги в цю мить знову шикуються в довгий хвіст, бо показався німець. Та ота грядка з квітами все псує. Вже хтось знов на неї ступив ногою, і німець, замість видавати винесені папірці, почав орудувати нагайкою. Аж людина з чотирма ознаками обурилася,
— Що за народ? Ніякої самопошани. Через них не дістанеш перепустки. Німці всю повагу втратили до нас, як побачили оце деморалізоване населення,
Гнат потакує. Нема хребта. Може й добре, що б’ють, може хребет виросте.
Німця розсердили. Тепер знову хтозна, скільки чекати, і хтозна, з яким результатом. Щоб скоротити час чекання й заодно вилити своє обурення, колишній Мар’янин сусід розповідає одну історію. Цю правдиву історію розповів йому офіцер, дуже культурна людина.
"Він дістав наказа: вибити різками селян. Але в нього було дуже добре серце, — знаєте, такий сентиментальний, молодий чоловік, — він віддав наказа до виконання, а сам на час екзекуції навіть поїхав геть із села, не міг на те дивитися. І так його мучила совість, такий його жаль брав, що мало не плакав. Між ними є такі прекрасні, чисті, старого виховання, романтичні люди.
Цілий день він десь їздив, вернувся додому пізно, — а з думки не сходить. "Як то ті бідні селяни, як вони мучаться, як їм болить!" У нього ж від одної згадки про це стискається серце. Напевне стогнуть, бідні, кров із них біжить, не можуть підвестися. Може їм треба подати води? Може перев’язати? " М’якосердечний молодий чоловік навіть не заходить додому, поспішає просто до тієї хати, де відбувалася екзекуція, підкрався, припав до вікна, серце стукає… От почує крики, стогін.
Що таке? В хаті темно, а там розлягається сміх. Що таке? їх же били, — а вони регочуться. І так регочуться, аж стіни ходором ходять. Офіцер із романтичним добрим серцем прикипів, занімів… Та чого вони так? Може наказа не виконано?
Ні, вони регочуться, сміються один з одного, як хто тримався під час екзекуції, пригадують смішні пози й інші комічні моменти.
Офіцер тоді плюнув, сам на себе розсердився. А він так переживав. Та ну їх к чорту, як вони такі нікчемні, підлі душі! Ти його б'єш, а він: "заживе, як на собаці!"
— І справді, — кінчає оповідач, — народ, до якого нема ніякої поваги після цього.
Гнат міниться, блідне, червоніє. Він також має одну правдиву історію, не так про непереборну козацьку силу, як про вихованих, з доброю старою культурою, сентиментальних і романтичних німецьких юнаків.
— Є час. Хочете послухати?
"У одному містечку під Києвом жив колишній мировий суддя, репресований більшовиками. Як тільки прийшли німці, він із першого дня, як і багато українців, що вірили в український уряд, пішов працювати, став секретарем районової управи. Був і з ним такий епізод, що вхопили в кип’ячий мороз та двадцять п’ять кілометрів на відкритій вантажній машині без шапки возили на екзекуцію. Але я хочу розказати про другий.
Одного разу в неділю приходять до хати два дуже добре виховані юнаки — чемні, рожеві, з невинними блакитними очима… очевидно, з гарної родини. Вони дуже скромно попросили дозволу поснідати. Були такі чемні та скромні, що навіть не дозволили собі нічого вимагати, в них є усе своє. Під час їхнього снідання загадано всім чоловікам містечка й села зібратися на площі, і то так нагло, що старий чоловік навіть не їв нічого, побіг. Чемні молоді люди запропонували хатнім, що можуть віднести татові сніданок. Відразу видко стару, давню культуру із повагою до старших.
Вони пішли, а одночасно загадано було й жінкам та дітям зібратися на площу. Посередині площі, оточені загонами есесів, стояли вже вряд усі чоловіки містечка та села. Кожного десятого есеси відбирали, ставили окремо. Тато був якраз десятий. Цих відібраних мали зараз повісити. Мали зробити це українські поліцаї, але вони трусилися, руки в них тремтіли, один знепритомнів, другий почав плакати. Вони не вміли. Тоді ті двоє чемні, з невинними блакитними очима, добре виховані юнаки, спеціялісти вішання, відштовхнули незграбних, ні до чого нездібних українських поліцаїв і майстерно, фахово блискавично повішали відібраних десятих, в тім числі й старого чоловіка. А їх колеги оточили людей, жінок і дітей, щоб не розбігалися та дивилися, як вішають їх рідних. Там були крики до неба, ридання, божеволіли, сивіли."
— Подобається вам моя історія? Правдива, бо той старий чоловік, повішений сентиментально-романтичними юнаками, — мій батько, — так закінчив свою історію Гнат.
VIII.
Прожектори випустили з-під землі велетенські комети на чорний неозір над головою і всі ці комети зчепилися хвостами в одній точці. Потім вони розчеплювалися, бігали по небі, нишпорили, чогось шукали.
Заради цієї хвилини згадуватиме Мар’яна усе життя це мешкання-санаторію, в якій пощастило Мар'яні жити аж цілий місяць. Узавтра її не буде тут, узавтра вона вже не дивитиметься з цього балькону на неозори, простори, гармонії барв.
Нижче поверхом бенькетують німецькі генерали. Святкують вони вістку, що, нарешті, здобули німці Севастопіль, Хоч то вже самі руїни, але грізну фортецю здобуто.
Спочатку генералам трохи заважала фортеп’янна музика з поверху над ними. Тоді почула Мар’яна гавкучу команду-крик на сходах та сльозливу відповідь сусідки: "Я ж граю німецьких композиторів! Це ж — Бетговен!" Але генерали й німецького композитора заборонили грати. Музика вмовкла, зате внизу свистять на всі пташині голоси та ревуть щось на мотив "Стєнькі Разіна" — "Вольґа, Вольґа…"
(Продовження на наступній сторінці)