І невже це все дійсність, не кошмарне сновидіння стомленого мозку? Не одна їх хата, — кожна має побитого, пограбованого, стоптаного. Сусід-поліцай якусь жінку пустив, щоб не гнали на роботу, — зібрали на площі людей, побили до смерти того поліцая. А тут ще й літаки якісь літають та скидають листівки: "А що, Омелечку, получив земелечку?". Отже, ці настрої зафіксовані в анекдоті, що почув у Броварах таки Гнат. — "Селянин дістав двадцять п’ять різок і не встає. — Вставай! — Не встану! — Чому? — Дайте ще. Я вас двадцять три роки ждав." — І зовсім не дивно, що поїзди летять у повітря, що партизанка там…
Все це передумує Гнат, сидячи побіч німця, все це наче навмисне підібране, але Гнат нічого веселішого не почув і не побачив. Тільки таке можна побачити й почути. Німці не дають місця для жадної ілюзії, кожне бажання її створити (у своїй людській слабості ми все хочемо бачити кращим, ніж є), німці негайно розвіюють отакою дійсністю. Він закатував батька і він же робить ласку, що Гнат без перепустки може проскочити через кордон на живому тілі України.
На Дарницькому мосту їх машині довелося трохи почекати. Обоє, і колонізатор, і тубілець, бачать таку звичайну сценку! Таку звичайну, що не варто навіть до неї приглядатися. Там зібралося багато людей із перепустками, всі до міста, в кожного щось у клунку. Навколо них — озброєні німці. Почали бити палицями, щоб ішли на роботу, а свої клунки тут же на купу склали. Але не всі можуть іти на роботу. Он дід, несе пляшечку меду. Мед відібрали, а діда побили. Ось вагітна жінка. Її так побили, що вона, здається, тут розродиться. Крик! Плач! "Я ж несу дітям фунт масла, в мене діти голодні!" Цю помилували, не так побили, масло відібрали й через перекладачку пустили її з такими словами: "Скажіте спасіба, что жівой уходітє атсюда!" Найрозумніші були два чоловіки. Вони втікли. Хоч у них стріляли, проте, не влучили. Ще пощастило жінці з двома дітьми. Її пропустили й вона пошкандибала, обвішана клунками, з одною дитиною на руках, а друге ведучи за руку.
Нарешті, шлях відкритий. Може німецька легкова машина їхати без затримки. Звичайна, не варта навіть уваги, сценка зараз забувається. Це ж скрізь, щодня так. Це ж тут зимою чотириста жидів постріляли, коли вони вже не здолали працювати, пили тільки водичку. Ї х із жалю постріляли, щоб уже не мучилися. Поробили ними, скільки було їх сили, й знищили.
Отаке ж буде й з усіма нами. Чи вони думають нас понищити ще перше, ніж закінчать війну, щоб були вже вільні ті простори, які мають роздати заслуженим у війні солдатам? А ми й справді будемо даватися їм на поталу, звільняти їм "простір" ? Мусить же бути хтось, що й у цих умовах працює, а не допомагає їм очищати терен.
Тільки хто ж це? Оті "діячі", на яких нападає курячий страх, як тільки побачать щось не таке в обличчі німця? Он пропадають найцінніші скарби в руках у приватних людей, які може з голоду помруть, тоді шукай їх, от пропадає спадщина Амврозія Ждахи, а нікому нема до того діла. Пропонував їм відкрити Будинок Учених, щоб хоч трохи культурні київські сили захистити.
— "Треба трохи почекати! Зараз не час", — важно відповів йому державний муж, отой полохливий Мурзученко.
Гнат намагається пройнятися духом ще й Мурзученка. Ніяк не вловиш його, на кого він працює, 3 націоналістами був найближчий, він у них починав свою кар’єру маленьким службовичком, а тепер уже набирає рис "державного мужа". Дуже вірно німцям служить і боїться зробити крок самостійно. Чи це такий собі кар’єристик, чи за тією маскою прилизаного святенничка криється ще якась сила?
Про ту фігуру, що вискочила, як прищ, на київському тлі, Гнат би й не думав, та от від неї залежить Гнатів задум шукати ще якихось форм самоорганізованости.
Вони переганяють жінку, що згинається під клунками, саме в ту хвилину, як дитина спотикається й падає. Жінка нахиляється підвести дитину, а з-за пазухи в неї викочується пакуночок. І жінка не дитину підіймає, а пакунок, полохливо озирається на машину. Лиха доля ще й пожартувала, пакуночок розлітається дрібними листочками.
Гер Пабст з розгону спинив машину. Пальцем на листочки — що це вона несе? Жінка зблідла. Гер Пабст каже Гнатові прочитати і Гнат не вірить своїм очам. Він шукав форм організованости? То вона діється без нього.
І Гнат, пригадуючи, як то на нього кричали в полоні німці, таким самим криком накинувся на жінку. — Де взяла? Хто тобі це дав?
Він так люто кричав, що дитина почала верещати, а жінка все ще мовчить. — Хто дав? Звідки несеш? Це певно ті двоє тобі передали, що утікли? — кричав ще лютіше Гнат. І що більше він кричав, то переконаніше виправдувалася жінка. — Так він же сказав мені, що це харчі для дітей! Масло! — Котрий? — Отой, що побіг ліворуч... — Гнат сумлінно переказував усі відповіді німцеві і навіть прочитав, що написано в листівці. Що робити з вражою бабою? Брати її на авто й здати при виїзді з мосту? Не годиться возити брудних обдертих тубільців, Гнат кривиться…
Отже, дурну бабу, що злакомилася на масло для дітей, пускають, а Гнат несподівано зробився героєм, вірним прислужником німецького орла. Гер Пабст навіть забрав його в коло своїх приятелів і відрекомендував, як найкращого свого друга, що прекрасно зміг би мати якусь посаду…
Одну листівку Гнат все ж якось затиснув і заховав у кишені. Значить, є якийсь зв’язок і треба не спати…
IV.
Осяяна численними успіхами, сама до себе чарівно всміхаючись, ішла Галина вулицею й раптом чомусь їй спала на думку Валя Ступина. Давно її не видко ніде. Може де виїхала? Така жалюгідна приходила останній раз, така голодна. Без роботи. Галина має добре серце, шкода її стало. Нагодувала, просила заглядати. Може вона з гордости більш не показується? Треба її відвідати. І навіть ось у цю хвилину, має якраз вільний час.
Галина не раз обіцяла зайти до Валі, але ще ніколи не була в неї. Химерна вона. Ніколи не знаєш, чи розкотиться веселим сміхом, чи вибухне жовчною іронією. А втім, вона дуже самотня. Такою жалюгідною, як останній раз, Галина ніколи її ще й не бачила.
— Зайду! — сказала сама до себе.
Вона вже мимоволі вибирала навіть, що можна говорити Валі, а що ні.
Не варт їй розказувати, що, нарешті, знайшла Галина людину на свій смак. Ще позаздрить. Але хай що хотять про німців кажуть, — їйбогу, він дуже милий, цей фон дер Ванкен. Як делікатно приносить він свої подаруночки. Принесе, покладе, й забуде. Розгортаєш, а там десяток яєць, півкіла масла. А що він культурна дуже людина, то з ним завжди знайдеться про що розмовляти. Це навіть Валі цікаво буде послухати, його товариші, лікарі, здивовані високою моральністю нашої молоді, як це виявляє медогляд завербованих. Вони приготувалися, після тих всіх розмов про деморалізацію в більшовиків, до богзна-чого, а наша молодь без порівнання моральніша, ніж французька та й німецька.
Галина з того горда. Ще невідмінно розкаже, як вражені німці талановитістю наших людей у німецькій промисловості. Ї хні стоять ціле життя на одній операції, а наш за два місяці може весь процес освоїти й уже показує високі норми. Фон дер Ванкен пояснює це тим, що це все діти кохання, а не шлюбів з економічних розрахунків. Тільки що дуже малокультурні ці українці…
Непомітно місточок Галининих думок перекидається на той берег, з якого вона вже каже про українців "вони". Так, певно, вона вже перейшла в фольксдойчі. Її бабка з дому баронів… Дядя в Ляйпціґу свою фабрику має… І от мало-мало не проговорилася уявно перед Валею, — цього ж не треба говорити. Інша річ, у Рейнгардтів, то свої люди, вони вже так само дістали документи.
Галина приблизно так підготувалася, перебрала, що говориться, а що ні, і підступила до тих дверей, де, здається, живе Валя. Ще в останню хвилину спав їй на думку брат, — єдиний клопіт на безбережному полі успіхів. Запропонували йому за ріст, білявість і блакитні очі піти до поліції, як не хоче на роботу до Німеччини (це ще поки вони не були фольксдойчами). Брат згодився. А вони, замість поліції, забрали його до німецьких есесів, Галина дуже боїться за нього. Ї х же, цих найкращих юнаків, напувають і посилають розстрілювати жидів, вішати саботажників. Якби не фон дер Ванкен, Галина ніколи й не знала б цього. Шкода, молодий хлопець, він там морально пропаде. Так би хотілося з Валею поділитися цією журбою, але…
Відчинив Галині чоловік. Сусід, мабуть. — Заходьте!
— Чи дома Валя? — Прошу, прошу!
Чоловік люб'язно пропускає Галину вперед, показує дорогу, Галина заходить. В кімнаті чомусь повно людей. Спочатку Галина бачить на канапі дві жінки, потім молодого чоловіка. Якась бабуся. І за столом… два гестапівці. Вони навіть не звернули уваги на новоприбулу, продовжують собі свою роботу. Вони переглядають книжки й папери на етажерці.
— Я не сюди прийшла? — запитливо озирнулася довкола Галина.
— Безумовно, сюди! — люб'язно відповів той, що відчиняв їй. — Чи можна знати ваше прізвище?
— Полтавченко…
— А чи можете ви сказати, в якій справі ви до Валі?
— Я?.. Я без справи… одвідати… — бліднучи, пролепетала Галина.
— Ага! То прошу сідати ось тут.
— Як нема її, то чого ж я буду сідати? — Галина рішучо не має ніякої охоти тут зоставатися. Вона рушає до дверей, але чоловік гостинно перегородив їй дорогу.
— Почекайте, вона може прийде. Вона ж умовилася з вами?
(Продовження на наступній сторінці)