На комісію? Мар’яна трохи відідхнула. Там вона подзвонить… Куди? До кого? Гнат уже не працює.
Коли це було? Мар’яна бачила на вулиці Києва кадр із біблійної історії. Жиди возили тачками каміння з руїн. Гірші за арештантів, ганчір’я з них так і падало, вони самі так і падали. На спинах — шостикутні зірки, крейдою виписані. Такі чорні й здичавілі обличчя, що й не впізнаєш на них нічого людського, — а може то які твої знайомі?
Другий кадр тієї ж картини: група обдертих чоловіків і жінок, на спинах номери виписані, попереду, по боках, іззаду — поліцаї.
А третій кадр — паки з шампанським, любовно обгорнутим у солом’яні кульки, звантажують біля готелю "Київ". На дверях цього готелю написано: "Українцям і росіянам вхід заборонено". Перехожий читає вголос, запитує: "І собакам?"
Та тоді все те було поза, а тепер ось вона й цей гурт вирваних із природнього оточення, тепер оточений озброєними гестапівцями, — четвертий кадр тієї самої картини. Ще сьогодні вона в цілому, чистому, а узавтра як? Куди ж їх женуть?
А женуть їх бульваром Шевченка, вибачайте, Айхгорнштрассе. Куди може це бути? На Безаківську… Та на Безаківській ніякого вербувального пункту нема, він на Львівській. О, Боже! Це ж на вокзал, відразу замкнуть у вагони й уже звідти ніяка сила тебе не вирве!
Мар’яні стало шкода самої себе, своїх гордовитих мрій про її велику місію, шкода стало своєї непочатої роботи, до якої готує себе усе життя, якої не давали змоги робити червоні, а тепер другі гицлі… Ішла й сльози беззвучно котилися їй на виду.
Як часто почувала вона себе непотрібною. Але тепер їй ясно стало, на що вона потрібна. Бо вороги наші тільки того й хочуть, — звести нас до бидла і то увесь час голодного, щоб ніяких інших думок, як про заспокоєння голоду, не ворушилося в нас. Вони хотять нами, гіршим ґатунком худоби, керувати батогом.
Так ні ж! Ми повинні, ми хочемо працювати тільки на себе, стояти на сторожі наших надбань, нашої слави! Яка не є Мар’яна недосконала, вона свою маленьку силу віддасть на сяйво рідне. А Німеччини вашої не хочемо!
Так, так! Кричи, бийся об камінь, — ніхто тебе й не почує. І всіх вас зараз вштовхнуть, ще й нагайкою підстьобнуть, у товарняк.
Пригнали зловлених саме впору. Голова величезної змії-валки з наловленої людности по селах і містах України була ген далеко на коліях, хвіст аж біля входу до вокзалу. Долучили ще й цих.
Хто це придумав таке? Ще й оркестра грає від’їжджаючим. Але що вони грають! Похоронні марші. Від цієї музики дівчата розливаються-плачуть, репортерка, що узавтра напише нотатку до газети, як то щаслива і вдячна молодь радісно їде працювати на перемогу Німеччини, — вона ридма плаче.
Помалу всмоктує в себе станція змію-валку. Поліцаї ділять ясирних на групи, кожна група має чекати окремо. Поміж наловленим скотом ходить німець. Репортерка й про нього напише, що до Києва прибув опікун від’їжджаючих на роботу, Заукель, що він обіцяє якнайкраще поводження й опіку над робітниками в райху, — а він ходить і б’є палицею свій скот.
Частина вже в вагонах, це хлопці, що зголосилися були до поліційної служби, аби не до Німеччини. Замовк похоронний марш — заспівали вони. Замовкнути! Он ходить опікун! Але хлопці хоч поспівають з горя, що так попалися, вони не чують окрику. Тоді сам опікун, розлючений непослухом, прискочив і почав лупити палицею по спинах, по головах. Звичайно, замовкли.
Сусідня з Мар'яною групою — дівчата-школярки по 13-14 років. Ї х брали до сільсько-господарських робіт на Херсонщину. Матері й не знають, що вони ніколи може й не побачаться.
Легкі вечірні сутінки спадають на колії, на вагони, оркестра вже відіграла всі похоронні, які знала, марші, хто прийшов прощатися, тих прогнали, — а транспорт ще не готовий. Наловили сьогодні більше, ніж є вагонів. Вже й холодок ходить поза спиною в Мар’яни, а в неї ж нічого нема, нема кусня хліба, жакета…
І пригадала собі Мар’яна Васанту та її полон, і пригадала, що в неї вдома є легка пухова ковдра, і пригадала, що одна інтелігентних батьків дівчина з середньою освітою пішла до німця-фірмача за покоївку. Він мав звичку щодня лапати п’ятернею на шафі і коли на руці в нього хоч трохи залишалося пилу, розмахувався п’ятернею й бив дівчину по лиці. Пригадала це Мар’яна і затялася: "Однаково, утічу! Хай пристрелять, а буду тікати! "
Заблищали вже численні переплутані колії-рейки під електричними сонцеграями, а вони й ще чогось чекають. Можна було б і тут тікати, та надто вже на очах. А втім… Якби ж то не ці прожектори, що наче навмисне повилуплювали свої баньки на цей нещасний живий товар, німецькі трофеї.
І наче в Мар’яни око чарівниці: тільки вона про них подумала, а вони згасли. Раптом усе згасло, зробилося темно й невидимо, не стало ні поліцаїв, ні юрби, одна тільки ти сама з собою і пітьма. Мар’яна не стямилася спочатку, почула тільки якесь лопотання, якісь верески, крики, мов собаче гавкання, "Гальт! Гальт! " і стрілянину. Але й вона також уже бігла, а куди, то й сама не знала. Бігла.
Опинилася в якомусь рові, слово чести, вона навіть знає, де це. Ще пару кроків і буде поворот на Борщагівську вулицю, це ж уже Шулявка! Тут же недалеко й парк політехнікуму… Мамо рідна! Над якою ж небезпекою-безоднею висіла вона, аж тепер тільки втямила!
І все ж Мар’яна не може собі відмовити, висунула голову: як "там"? Світла-прожектори знову світять, наче й не гасли ніколи, а "там", на плятформі лежать безладно розкидані клунки скриньки, одежа... І ні живої душі.
III.
З легкової німецької машини, поруч німецького офіцера, світ видається зовсім не таким, як ти звик його знати. Всі оті туземці з цих м’яких пружинних подушок, що приємно погойдують в русі машини, всі оті тубільці, що їх переганяє авто, що згинаються під своїми клунками, всі вони — така ж частина ляндшафту, як і он та череда корів, що пасуться, що продукт їх піде на переробку до масловиробні і з’явиться потім на столі круглим швейцарським сиром, маслом у пергаменовому папері.
Але світ, взагалі, став не такий. Гнат Загнибіда здивовано усвідомлює, що поки не побував у Броварах, то не помічав зміни світу. Втягнувся в цей бедлам і сам став його елементом. А Бровари, ці Бровари сьогоднішні, приголомшили його, дійсність в порівнанні з уявним образом звичних Броварів встала у всій своїй строкатості та невблаганності. Але це ж діється всюди, це ж такі вісті з усіх кінців приходять, тільки не бачив їх у зв’язанім комплексі.
От щойно він пройнявся на мить самопочуттям колонізатора, сусіда в машині. А в Броварах, у батьківській хаті, — найповніше переживань тубільця, і в цих переживаннях Гнат просто скупався.
Вже зовнішній вигляд Броварів навіяв перший настрій. Все чомусь розгороджене, паркани рознесені, парк вирубаний, у кіні, колись переробленому з церкви, — німецька стайня, коні там. Німецькі солдати хазяюють у кожній хаті, як у себе вдома. От приходять і лізуть самі до шафи. їм треба склянок, тарілок, офіцери їхні влаштовують бенкет, то нема посуду. Ніхто не певен, чи якому німцеві не сподобається його власна хата і чи не загадають такому господареві негайно викинутися. Це може бути вчитель, лікар. О, то саме тому! Така хата більше відповідає смакам культурних німців. Двоповерхової школи вони не хочуть, там усі вікна вибиті, вітер свище. А вибили вони ж самі, ще зимою. Нащо? Щоб скласти туди поранених полонених.
Гнат усе це слухає й пригадує собі щедрі, пудові подарунки гера Пабста. Ото саме цей гер Пабст багатіє тут. Жидів побили, залишили тільки кравців і ті їм шиють, переробляють усе з жидівського. А скільки вони пруть усього пудами до Німеччини! Все ж у їхніх руках.
Гнат не витримує й питає Тані, як може вона мати роман із німцем. — Який роман? — дивується Таня. — А чого ж цей Дітріх у хаті вічно висне? — А ти знаєш, що на Різдво було? До нас прийшов мадярський офіцер, музика з фаху. Ми сиділи, весело розмовляли, як вдирається цей Дітріх. Побачив мадяра, вхопив за шию, почав душити… Вигнав його. Мадярський офіцер не сміє бути там, де є німецький солдат. Тато розсердився і другого дня замкнув двері. Дітріх у двері, в вікна стукав, кричав, що виламає двері, — тато не пустив. А в найбільші морози, на Водохреща, приїхали німці до управи, вкинули тата без шапки роздягненого в незакриту автомашину, повезли десь за двадцять п’ять кілометрів, не знати за що побили й напівживого привезли назад. Ото з того часу тато й хворіє. А Дітріх собі й далі висне та погрожує, що як я не буду його, то він мене забере до Німеччини. Оце тобі такий роман. Не знаю, чи тато довго ще протягне.
Власне, щоб побачитися з татом, який, мабуть, помре, і добився Гнат з таким трудом додому. Але він же не знав, що тут діялося на Різдво й на Водохреща. Бідна Таня мусить рівновагу в своїх руках тримати, захищати якось і батька, й себе, і всю родину.
(Продовження на наступній сторінці)