Там уже всі порівняли. Хто мав сто десятин, хто п'ятдесят, хто двадцять, — у всіх відібрано. Було проведено землеустрій, дано було кожному трудовий наділ по гектару на душу, але не зважаючи, де чия була земля.
— Та й Антонові Рогізнякові, — розповідає дядько Микита, — щось не така земля припала, як він хотів, а його земля чогось у Медової опинилася.
Антін Рогізняк був давній приятель татів, вони ще парубкували разом. Пам'ятає Тарас — звали його "Аршин з шапкою". Цікаво!..
— Ото завівся він з Медовою за ту землю. Іду я раз на хутір до Андрія й чую — на весь хутір сварка зчинилася. Антін кулаками вимахує:
"3аждіть, заждіть, не танцюйте так! Ще прийде на вас!* А Медова:
"У мене є сини, то як попідростають, — я вам усім голови поскручую..."
Тато вражено хитає головою:
— Так бери гадюку та батогом! Одну й другого!
— Боже, що робиться! — зітхає мама. — Свої між собою колотяться...
Микита провадить далі:
— Кричить: "Геть буду з вас кишки випускати, де не зустріну"...
— Та й що тут дивуватися з голоти, як хазяї не можуть помиритися? Це щоб на хуторі таку сварку завели? Тьху! Ще й свати, родичі! — каже тато.
— А, нехай йому маму галакає! От, перевівся світ — журно додає мама.
Ні, не все, як було. Якесь нове життя Дрижипільщини вривається в Тарасову свідомість, він хоче те життя усвідомити, зрозуміти. То ж тут відбувається ота сама клясова боротьба, що лежить у основі всього нашого суспільного життя і що її мають оспівати мистці пожовтневої епохи. Скільки раз читав у газетах Тарас про наступ куркуля, про його опір соціялістичному будівництву. А цей дядько Микита якраз і є типовий куркуль, не такий, правда, як на плякатах показують — не товстопузий, не з кучмою волосся на голові і застромленою там соломинкою, не з обрізом, — а все ж, хитрий, не дурний і з жалями за своїми тридцятьма десятинами.
Тарас приглядався до дядька Микити.
IV.
Взагалі, Тарас до всього приглядається. До батька, до матері... Почуває страшну роздвоєність, неначе межи двох стільців сидить і не знає, який правдивий, на якого ж сісти.
Потроху, потроху розповідав він мамі, як жилося йому в світах. В такі хвилини мама була урочиста, строга, наче відбувалося таїнство. Тарас відчував її співпереживання з ним того всього, що розповідав він. Про холодні ночі в нетопленій і разу кімнаті, коли холод доходить до кісток...
— Там ти й простудився...
Про те, як крупу гречану лизав, бо не мав за що хліба купити...
— А, Боже мій! Чом же ти додому не їхав? Ту же хоч картоплі є доволі, — проривається мама.
— А, ви не розумієте! — сполохується Тарас і замовкає.
— Як тут чогось такі злидні весь час... Ану, такі часи настали, що нема де й копійки взяти. Не сплатиш одну подать, як уже й друга настигає. Та все якийсь клопіт... То за одне, то за друге тягають...
Тарас завмер, мов у стійці.
Перед ним сиділа мати, вчителька й керівниця його перших кроків життя, мати, у справедливість і правдивість якої він свято вірив. До сього часу її слово, тонке чуття правди й огида брехнею, її життьова мудрість, взята не з освіти, а природня — були мірилом у всіх випадках.
І перед ним сиділа куркулька, яка, за законом теорії клясової боротьби, що обіймає всі випадки життя людини — уперто, злісно державі ворожа. Газета щодня пише про опір, про наступ куркуля на соціялістичні елементи, про невтомного й заклятого ворога соціялізмові, якого треба придушити.
Яка нісенітниця!
Мати спокійно розказувала:
— А скільки ми пережурилися, як батька заарештували!
— Як? Цього ж я не знаю! — скинувся Тарас.
— Хтось у кіні поскидав портрети Леніна й ще якихось там, порвав на шматки й на них наробив свійського. Та й до батька. "Це ти!" А батько якраз цю ніч у млині був і дома не ночував. То забрали й два тижні не випускали...
— Коли ж це було?
— А перед Різдвом. Щоб вона краще згоріла, ця хата, скільки через неї напасті!
— А не віддають? — обережно запитав Тарас.
Він знав, що батько ще давно підніс клопотання, щоб хату йому вернули.
— Віддадуть! Як рак свисне!
— А ви й не правте, забудьте, — порадив Тарас.
— Легко сказати! А з чогось же треба жити. Одна картопля в хаті, а то, хоч скрутись, нема чим душу закропити.. Нема й копійки, а щодня дай... Щоб усі ці податки оплатити, то треба корову добру продати, або троє свиний, а як нема, то ніхто тебе не питає...
— А земля? Чи вже нема, забрали?
— Ні, батько сам здав чотири десятини, бо вже не можна видолати, такі податки накладають.
— А все через ці хати. Якби їх не було, то які ж ми куркулі? — з прихованим докором казав Тарас, бо він часом сердився на них за це. — Наймитів не маємо, ні корови, ні коней, кілька десятин землі...
— Піди їм розкажи! — всміхнулася мама.
— А нащо татові було аж дві хаті? — не відчіплювався Тарас.
— Такий був час, що треба було мати... А от тепер без них і байдуже, тільки клопіт усе на голові чоловік має...
— Так, як дід. От, багатів, багатів, та й..*
— Та й умер, як старець...
Мама, проте, не втратила тонкого почуття смішного.
— Йде, бувало, дід через свое поле, а хлопчики-пастушки до нього кричать: "Діду буржую! Діду буржую! А шкода земельки, га?" "А не гоніть, бахурі, скотини на мою землю!.."
— Старий уже був дід...
— Ще й посидів у нетопленій лазні з цементовою підлогою. А за що? За те, що багато землі мав.
Тарас не знав і цього. То й дід скоштував дрижипіль-ської холодної?
— "3а що ви мене посадили?" — "А нащо ти стільки землі собі купував?" — "То хіба я землю собі купував? То я тюрму собі купував!"
— Дід і там не відмовив собі сказати до прикладу. З татом не можна так говорити, як із мамою, посміятися з чогось, над чимось задуматися, безсторонньо висловити свою думку, скажімо прямо, більшовицьку. Батько взагалі не любив про все це теперішнє говорити, він, як заходить про щось мова в хаті, сердито буркає:
— Бандити! Грабіжники! Тільки й знають — чуже переводити!
І брався до своєї сопілки.
Батько — ясно виявлений куркуль, чужий його світоглядові. Вони з Тарасом наче на різних берегах стоять і розділені прірвою. Бо ніколи Тарас не спорідниться із махровою батьковою куркулыциною. Добре, що батька общипали, може як переробиться його світогляд. Якби не був буржуєм, то не мучився б стільки Тарас. А тепер сиди й думай кожен раз, що написати в анкеті на запитання: "заняття батьків до революції?* Коршму мав?
Ну, добре, а тітка Христя? Сама вона, семеро дочок, троє синів, чоловік, — зранку до вечора запряжені в чорній мужицькій роботі. Не то що наймитів не мали, а самі на буряки до цукроварні ходять. Хто ж тітка Христя? Чому однаковий з його батьком світогляд має?
А баба Горпина? А дід Андронік? Це ж із таких складається Дрижиполе, всі їх відомі й забуті родичі.
— Ні, треба тікати! Дрібнобуржуазна стихія мене захльостує, — казав сам до себе.
Одного ранку дядько Микита прийшов чогось розгублений. Він посидів кілька хвилин мовчки й сказав:
— От, була мені тількищо оце зап'ята! І досі не можу розкумекати, до чого це він сказав...
— Хто?
— А отой комнезам Мачок, із тих злодіїв...
— А, то ледащо, — ствердив тато, ще не знаючи, що сказав Мачок.
Мак був членом президії незаможницького комітету в Дрижиполі, той самий Мак, що колись позбувся ока в чужій коморі.
— Зустрів він мене на полі, коло мого хутора, чогось там вештався... І завів розмову.
— Як хазяюєте? те та се...
Та от — кажу, — господарство за дванадцять лєт во-зросло трохи.
— А далі як думаєте?
— Так, як усі... Якось проживемо на своєму полі...
— Яке там своє? Тепер совєцьке... — відказує він.
— Ну, то що? Я ж таки голос маю...
— А як копи заберуть, то тоді що?
— Е, то то копи!
— А ми так зробимо, що вас у село перепхаємо, а самі тут сядемо...
Подивився я на нього та й думаю: "Що тобі, бандитюро, казати?"
— Вже ж усю землю відібрали, — вам ще мало? А він, мов насміхається:
— Ми хуторі ваші рознесемо й вас повикурюємо звідси. Що ви на це?
— Та й як?
— А так, що недовго вам тут панувати... Заждіть-но трохи... Це вже в протоколі у нас записане...
Повернувся і пішов. Ні, ще раз обернувся і крикнув:
— Шкода, що ми вас тоді в сімнадцятому році не пови-душували. Ми ще до вас...
І показав мені кулака.
— ... повиганяємо звідси, щоб вас і духу тут не було. Микита запитливо дивився на брата, так наче він радився, — женитися, чи ні, купувати коні, чи...
— Чи ж він правду каже?
— П'яний! — переконано відповів тато.
— П'яний то п яний, але що в тверезого на умі, те у п'яного на язиці.
(Продовження на наступній сторінці)