Але хіба він не вгадав ще давно, що виросте й не м'яка буде його життьова путь — треба звикати до твердого тапчана змалку. Так робили грецькі стоїки, обмежували свої потреби до мінімуму.
От на цьому твердому тапчані без бараниці лежав він цілими днями, пропускаючи лише на перший поріг свідо-мости щось зовні. Десь далеко бренів золотий сум, як лю-тежський ліс, пронизаний сонцем, але на поріг свідомости Тарас не хотів його пускати.
Лише як приходила татова сестра, тітка Христя, сідала десь на стільчику й починала свою немудру розмову з мамою, — він позбувався своєї заціпенілосте, мов купався. Власне, в суть розмови й не вслухався, бо з дитинства знав її. Хатні клопоти, город, " гарних людей було в церкві*, "хліб не вдався". Тітка звітувала за той день-два, що не приходила, сумлінно, з відповідними інтонаціями — добродушними й вдавано сердитими. А Тарас хотів уловити, — чому така запашна ця її втихомирююча, цілюща розмова?
Монолог тітки Христі завжди був сумбурний, поплутаний. Він наполовину складався з коротких півфраз, незначущих слів.
— Сідайте з нами обідати! — каже тато.
— Я їсти то нє, а водички вип'ю.
— Це якби чарка, то й з'їлося б...
— Нима, нима! ПозЬикали до чарки, — сміхотливо бурчить вона, показуючи щербатого зуба. — Нихай-но! колись принесу, як звару. Оце була на городі, — геть чисто баклажани щось позривало. Як ще такі котро зеленіші, то бай-дужеі а червоних нима й званія... А я оце чогось заслабла, та кажу дівчатам: "Геть про мене, що хочте тут робіт, а я ляжу на печі, та й буду лежати..." То чогось, їйбо, не можна влежати, такої все роботи... Ішла оце сюди веле-повеле... А ти, Насте, кажу, пішла б до... Може б там якої фантини набрала... Бо, їйбо, нема чогось чим голову закутати. "Та й чого я там буду? Не бачила!" — Ну, ну! Не можна так! А. безголов'я з таким чоловіком!.. А сама думаю: "Може й впрем? В добрий час сказати, а в лихий помовчата..." То ж воно зпотанову так ведеться...
Тітчина розмова з усякими "та й отаке-о", "я вам кажу*... — дзюрчить так, що середина може бути кінцем, а кінець початком. З розмови було ясно: людина не має задніх думок, сухости розрахунку, — вона викладає все дочиста, а ви там уже собі розбирайте що до чого...
Тарасове вухо тільки реєструє ці особливості тітчиного лексикону, а коли б його запитали, про що йде мова — не переказав би.
Але слухати її було для нього — немов би відпочивати від своєї прострації.
Нехай там собі хто що хоче каже, він у тітці бачить різьблений образ української сільської жінки. Це — сільська проста баба, яких мільйони на нашій землі. До них звикли ставитися зневажливо,"— "якасъ сільська баба!" О! Мудрість, мир і простота сільської, щирої, безкорисної, доброї бабиі Скільки чарів тепла й радости приносиш ти в цім злобнім і користолюбнім світі!
II.
Галя виросла, стала вже стрункою, дорослою дівчиною. Федько також витягнувся. Хистом, ростом і віком найбільш за всіх підходив до ролі піонервожатого в школі, але його усунули вчителі, бо був з нетрудової сім'ї. Федько це дуже тяжко переживав.
Галя працювала кур'єром у суді й так, як колись Тарас, як колись Оксана, до першої години пропадала на посиденьках разом із іншими поклонниками дрижипільських місячних ночей.
Тарас не звик бачити їх такими великими й були вони наче трохи чужі йому, мусів з ними наново знайомитися.
І тато змінився. Постарівся" насупився наче. Зникла вже десь гармонія. Скрипка висіла на стіні без діла, але в тата з'явилася нова пристрасть. А може вернулася стара, з дитячих літ?
Він удосвіта вставав і стругав, видовбував з бузини сопілки. Потім походить, походить — береться одну за одною пробувати на звук.
Через ці сопілки часто заходили смішні сварки між татом і мамою. Мама вважала, що тепер не такий час, щоб бавитися із таким "чортзна чим".
— О, вже знов за дудки взявся! Може вони в нього похрипли, пробує кожну...
А тато сердито чмихав і мов не чуючи, провадив своє.
— Іди собі, йди від мене, бо вже мені чогось аж недобре від твоїх дудок...
— Чого там дзявкаєш! Роби собі своє, як робиш... — згорда обізветься тато й пробує далі кожну, "чи не похриплим..
Чиста, наївна мельодія виходить зпід його пальців. Всі ті звичайні, "родинні" пісеньки, Що їх чув Тарас від старших за чаркою, що співав сам, — виходили з сопілки якісь ви-тонченіші, ушляхетнені. З майстерністю обточував їх тато, надаючи одній пісні безмежної мрійности, неозорности синюватого степу... У тім степу бачиш діда, опертого на ґирлиґу, чуєш пахощі тирси, татарського зілля й материнки.
— Це — дойна, пояснював тато своєму слухачеві, Тарасові. — Чабанська.
Друга — також мрійна, але нагадувала чомусь Лютеж, Нелю і той особливий золотий сум, як сонце, заплутане поміж дрімучим сосновим похмурим лісом. Чи одержала вона його листа? І нащо він його послав? Якби тепер, — не послав би вже...
— Це — поліська, — казав мов до себе, батько, бо вони ще не звикли так удвох розмовляти собі, мов двоє дорослих. Тарас ще не одвик ніби боятися батька, а батько не звик, щоб хто серйозно ставився до його мистецтва.
І враз із тужливої повстає безжурна, задьориста, легковажна мелодія. За чаркою в баби Горпини ця пісня виходить якась розгойдана, тягуча. Тепер — струнка й легка.
— Це — чумацька, — каже батько, ніби Тарас не знає. Цих чумацьких пісень, ніби одної мелодії, але то гультяйських, то повитих сумом, було в нього безліч.
— Діди наші всі були чумаками. Дід мій, разом із Кон-дрою Олевським ходили все життя по сіль до Криму. І дід твій покійний чумакував замолоду.
Тарас не раз чував це від самого діда Яринея. Тато говорить, мов сам собі пригадує, а може, щоб Тарас не забував цього.
Мов із чарівної палички, витягав пісні — чумацькі, весільні, вуличні... До кожної щось скупо додавав. Він у ці хвилини позбувався своєї похнюпленої мовчазности й обі-злености, особливо тоді, як мережив метелицю. Вона оживала йому перед очима така, як була в дитинстві.
— Тепер уже це вивелося. А як я ще малим був... Позбираються на вулиці хлопці, дівчата, вистрояться в два ряди й танцюють одні до одних... — каже він і неслухняна насмішка пробивається, як давно колись, на виду.
Але варто було нагадати чимось про теперішнє, сучасне, як він згортався, затвердав і бовкав:
— Злодії! Грабіжники!
Мовчки натягав шапку на вуха, насуплювався й чмихав.
Власне, тато "грався" з сопілками, як казала мама, тому, що не було йому до чого рук прикласти. Книгарні вже давно не було, захиріла вона, коли він пішов на війну. Як революція настала — вже не було нічого. Поле, по-давньому, віддавав з половини, в хаті, що купили перед війною була тепер пекарня, а по другім боці — кіно. її вже давно націоналізував Дмитро Степанський. То що татові було робити?
Був у нього приятель, Оверко-п'яничка, вони вдвох десь ходили по якихось "оказіях". "Оказії" часто й удома траплялися, — баба Горпина з тіткою Христею, чи дядько Ан-дронік приносили пляшку "первака" й тато обзивався до мами:
— Давай-но там чогось закусити!
На столі з'являлися картопля, огірки, цибуля, — минулися колишні вжитки й достатки. Але річ була не в тім, що стояло на столі. Річ у тім, що за столом сиділи гарні люди, що не переривалася ніякими подіями, ніякими світовими завірюхами, міцна нитка, яка в'язала це покоління із старшим, що так само колись збиралося до гурту, переплітало свою бесіду прислів'ями, приказками, спогадами про рід, що розгалужувався на півсела, — дідів, бабів, тіток, дядьків, — і все закріплялося піснями.
— Заграйте-но, Меркурію! — просила товаришка татових юнацьких літ, баба Горпина, по-старосвітському вив'язана в зелену тернову квітчасту хустку, з незчисленними складками над чолом. — Отієї, що на місці не всидиш, як почуєш.
— О, він до цього торгу й пішки! — скептично відповідала за тата мама.
А за мить знову критикувала:
— Ця пісня вже на Смітнику валяється, кожна баба її курдибакає, — презирливо казала вона, щохвилини ладна осудити татові захоплення.
Тарасові все це було таке звичайне, знайоме. Здається, ніби ніколи не переступав він порога свого дому. Незначність, якась водоплинність розмов присипляла його, як колись. І він думав:
"Треба тікати! Дрібнобуржуазна стихія захльостує мене!
Тимчасом, він ще й з хати ні разу не виходив, був кволий.
Так само вранці, як колись, — ще снідали, заскакував Микита, татів брат. Він жив на тому самому хуторі, недалеко Дрижиполя, що йому збудував дід. Але вже мав тільки три гектари землі. Всі тридцять десятин, як і решту дідових дев'яносто, забрала революція ще за дідового життя. Дід помер, як і народився, — з мурґочкою, в злиднях. Другий брат, Андрій, жив на старому дідовому осідку, на Троянах.
Дядько Микита був такий самий солоденький, уклінний і до всіх ласкавенький. Він уже звик до нового становища й жив собі потихесеньку-помалесеньку, любив "по-пан-ському" закинути якесь слівце.
Приходив, розказував про новини на хуторі.
(Продовження на наступній сторінці)