Тарас присягався, що їхня господиня — живе вад ч^сів дорюрикових, що вона злісно ухилилася від Володими-рового хрещення і в Дніпро не пішла разом з усіма віруючими християнами, хоч тут воно й поблизу. Ярослав Мудрий її зустрічав тут у своїх князівських пущах і мав її, безперечно, за архаїчний анахронізм, бо не вніс уже її найсвятіших законів і приписів до " Руської правди". Так, наприклад, у "Руській правді", основаній на звичаях свого часу, він зіґнорував її аґрономічний захід боротьби з градом, хоч сам не раз бачив, як вона виносить мерщій кочерги й лопати та спиняє град навроченням...
Нечистої сили кругом неї юрмилося, шейкалося, вешталося роями і вона на кожному кроці відганяла й розганяла її нашіптуваннями, закляттями, вроками, а то просто мітлою та віником.
А що крою одежі вона уперто, принципово не міняє з часів смердів, то це факт.
— Ну, не клепай! Он і Ярославни ходили в таких виложистих, круглих комірах і в таких жупанах, та й гетьманші... — заступилася Килина.
— За це не скажу... — поступився Тарас. — Може ті пані були народниці-демократки?
— Еге, може ще скажеш — члени комуністичної партії?
— У всякім разі, наша смердиха щось занадто нас експлуатує, — жалібно сказала Неля.
— Куди радянська влада дивиться? Вношу пропозицію позбавити її права голосу!
Вони на неї сердилися.
Мітичних підсочок, от уже кілька днів вони тут, ніде не чути й не видно. Адміністрація лісництва не підхопила ентузіязму робочої маси й, здвигаючи плечима, роз'яснила що ні сном, ні духом не винна в розповсюдженні таких чуток. Де Килина їх чула?
Килина не признавалася.
Розтанули в блакитному повітрі мрії про аркадське життя у лісі, ніби в санаторію, з приємними розвагами. Смердиха-господиня, яка пустила їх ночувати в клуню, зміркувала на третій день, що нічого їм байдики бити, хай беруться до роботи. Тарасові дала в руки сокиру, щоб рубав дрова, а дівчатам по сапі й послала на просіку підгортати картоплю.
— Знаєте що! — відкрила якось увечері Килина велику істину. — Наша господиня — експлуататорка і куркулька, використовує батрацьку працю задармо. Ми сьогодні цілий день, як каторжні, працювали, а вона каже: "Наша одна дівка до обіду сполола б усе, а ви вдвох за день і третини не зробили!"
—Дасть якоїсь юшки посьорбати й хоче, щоб ми працювали як коні! — тоненько поскаржилася Неля.
Бідні дівчата, виснажені за зиму недоїданням і школою, виглядали таки справді,' як здохлиці. Вони, відзвичаєні від фізичної праці, зголоднілі й зморені, мріяли про молоко, а їм давали... по склянці кисляку. Як тут не заговорити революційній свідомості?
— А ви знаєте, — таємничо сказав раз Тарас. — Вона — відьма! Мені сьогодні таке видіння було. Рубаю я дрова, забувся за все, аж бачу — наша господиня верхи на помелі їде й кругом неї танцює, аж роїться, нечиста сила. А навкруги блакитний ліс, зелене небо й...
— Еге-ге, Тарасе! То тобі, брате, галюцинація була, — озвалася Килина з свого кутка. — В тебе недокрів'я розвивається...
І сама себе перебила:
— Е, біс його бери! — Килина десь у пітьмі напевно рішучо стріпнула своїм рівним, коротким волоссям. — А їйбо, йдіть до мене в батраки, я вас вволю молоком напою. Рушаймо взавтра до Рогізної!
— Або на торфові розробки, — запропонував із свого кутка Тарас.
Здобування пролетарської ідеології відбувалося ударним темпом. Спізнавши долю й світогляд сільсько-господарського батрака, вони вже відчували, що їм нічого тут робити. Аркадія, заправлена "акридами й диким медом" із кисляком, видалася зблизька не такою вже дуже привабливою, вона потребувала масла, вареників із вишнями у сметані і жирного борщу із свининою.
Кар'єра сільсько-господарських батраків, проте, закінчилася швидше, ніж вони гадали.
Одного вечора посідали вони вечеряти на ґанку. Якраз заходило сонце, мукали корови, сосни палали золотом... Прилинали якісь холодні хвилі з лісової гущавини, що обступила садибу. Звідкілясь линула тужлива й щаслива мелодія Полісся. Дуже гарно було. Вже й сутінки закрадалися, а вони вс^е сиділи та вечеряли, — розповідали, сміялися... Так дуже гарно було...
Тут їх заскочила господиня. Вона, ні сіло, ні пало, почала їх всіляко лаяти. Спочатку ніхто з них не розумів, за що. Чи за те, що задармо в клуні живуть, чи за те, що погано працюють, чи за те, що вдвох одного полюбовника мають, чи за те... що вечеряють на дворі по заході сонця? Видимо-невидимо нечистої сили збирають вони коло її хати, на ніч вся в хату полетить.
Вона недвозначно проганяла їх із двору і то негайно. Щоб і духу їх тут не було узавтра вранці!
Вдосвіта вийшли вигнанці з Лютежа, так і не довідавшись, в чім була їх провина. Після довгих і всебічних аналізів та дебатів вони одностайно зійшлися на думці: за те розгнівалася на них господиня, що їли на дворі після заходу сонця. Переступили законодавство неписаної "Пра-руської правди*.
V.
Він завжди жив у атмосфері самотности. Це був звичайний стан Тарасової душі навіть тоді, коли був серед товариства. Дуже й дуже рідко виходив з цього окреслення, в великі свята щирого й нефальшивого звучання душ.
Але то, звичайно, була плідна самотність, повна внутрішнім життям, — чужа присутність там заважала.
Теперішня самотність тут, на підозрілої чистоти простиралі, в районовій лікарні — була жахлива.
Тарас почував себе забутим, закинутим, нікому непотрібним. Нема коло нього нікого. Сам. Нелі й Килини також нема.
Вони тоді втрьох прийшли з Лютежа найматися на найближчі торфяні розробки. І вже були всі троє найнялися, та треба було перейти медичний огляд. Лікарі забракували Нелю за кволий фізичний стан і її не прийняли.
Це остаточно вплинуло на Килину.
— Кат його бери, їдьмо, Нелю, до мене! Хоч молока нап'єшся "від пуза". То, що я з батьком погиркалася... та не хотіла їхати. Але нічого, хай вибачає... та тішиться.
В Килини, щоб вона не робила, виходило так, наче іншого, кращого не можна нічого й вигадати, а те, що вона вигадала — геніяльне. Підсочки? Геніяльно! Глузувати, іронізувати з "підсочок" почала тепер лише вона одна, а вже після неї можна було й ще комусь докинути слово. Додому? Неля й не сміла опиратися, бо це було геніяльно. Втім, обережна Килина навіть не казала справжньої причини свого нехтування батьківським домом.
Зостався Тарас сам. Тепер він робітник, руки в нього за три дні вже погрубішали, взялися виразками, робота була важка, а треба було виганяти норму. Але Тарас не відставав від інших, він працював із смаком морального вдоволення. Вже краще буде сам, так легше буде від Нелі відгородитися, від тої підступної дружби, що кінчається поразкою кохання.
Та не довго працював він. Рівно через два тижні, як розстався із дівчатами, він, по роботі скупавшись, відчув повну безсилість, жар, знеохоту, важкі руки й ноги, — одним словом, недуга за день зборола його. На медичному пункті виявили в нього задавнений плеврит із додачею ще чогось недоброго.
І от він лежить тут, нікому непотрібний, ніхто на нього не звертає уваги. Лежиш собі, вмираєш — ну, і вмирай! І нікому в цілому світі непотрібний. Навіть і собі.
Знесилений безпросвітнім голодуванням, з анемічним світовідчуванням, він лежить на ліжку, на жовтому простиралі, якого для нього, здається, навіть не міняли після попереднього хворого, і дивиться на підозрілі цяточки.
Він почував не тільки фізичний занепад, але й духовий — отаку байдужність до всього, небажання ворухнутися, — несилу. Наче все заволоклося якимось сірим невиразним туманом.
Почуття всі притупилися. Було байдуже, — їсти, чи не їсти, ставлять термометр, чи не ставлять. Байдуже, що все лікування й дієта тут у лікарні полягали в перевірці температури та пляшці молока на цілий день.
Так... Як це він втрапив сюди, в районну лікарню?
Із торфяних розробок його привезено сюди на якомусь драбиняку. Може це його остання дорога? Він не відчуває ні радости, ні печалі.
Він думав про себе, як про когось іншого. І не було жалко. Скільки насіння сіється, а скільки то з нього могутніх дубів виростає... Він — те насіння, що зійшло й зразу захиріло. Ну, й що ж, шкода йому тих безвісно захирілих насінний, коли вони — щось таке, що не він? Ні! І що за могутній дуб міг би вирости з нього, як він не вміє сам собі ладу дати? Хотів словом завоювати собі право на життя, а слово його звуку не дає.
Він не співзвучний епосі.
Це несподіване відкриття було для Тараса справжнім смертним вироком, може навіть більшим струсом, ніж недуга, ніж Нелині недавні признавання. Бо нічого більшого в житті не хотілося йому, як бути співзвучним жовтневій революції, боротися за обіцяний нею кращий соціяльний устрій, працювати каменярем на побудові його.
І от кожен знає, як це робиться, а він не знає. У нього не виходить. Всі інші знаходять собі якесь місце в житті, а він... на два тижні став робітником — і вже звалився.
А й коли б не звалився... По правді сказати, — хотів би він із теперішньої своєї життьової практики взяти сюжет, написати щось, хай би Липовецький видрукував, — на сором свій, Тарас нічого цікавого навколо себе не бачив, не знаходив. Одноманітне, нецікаве, убоге й важке життя, неофіційні заздрощі, нарікання, офіційно багато тріскучих газетних фраз" — та й годі. Знову Борис песимістом назве.
Ну, а про інше, своє писати, — кому, якому Липовець-кому цікаво?
(Продовження на наступній сторінці)