Це в мене, ще з Ставищах зароджена, почала кріпнути "теорія триєдиного кохання". Оскільки в одній людині не зібрано всього того, що потрібно душі для повного ідеалу, то він розбився на три. І так: або нікого в думках і тоді є почуття вищої волі й легкости, — стан, що в ньому я себе найбільше люблю, — або троє разом. Ось тепер. Я не губила візії Романа Чера-нівського, хоч він і писав, що абсолютно мене не пам'ятає і хоч він тепер десь далеко в Казахстані, — але навіть його лист, його почерк, його оте щире "ні" наповнювало мене раєм. Наче лише мрія — але то для мене дійсність. Така, що ніщо не ущерблює її повноти. А що таке Антось? Чому я так тягнуся до нього? Через ту його ласкавість у зелених очах, невже? А одночасно — безперестанне почуття оборони в самій собі проти такої залежности від потягу, бо ця людина — зло. Хвалити Бога (мого опікуна?) Антось не спиняв своєї ловеласної уваги на мені і нічого злого він не вчинив мені, але я інстинктовно знала, що Шмигельський — зло. І знала, що мене притягає зло. І що треба в душі з цим притяганням боротися. І от тепер Андрій Шепель. Гарний і дружній, але не було того раю, екстази і п'янкости черанівської, темперамент не кликав — так собі, юнацька забавка. Про нього думала, а як з'являвся, то знаходилась якась причина, що я відкидалася.
Та це все йшло стороною. Головні мої захоплення і пристрасті йшли по лінії літературного життя в Києві. Саме.ж тоді розгоралася літературна дискусія, відбувалися літературні вечори, на них я бігла разом з Василиною та іншими, хоч би на яку далеку Лук'янівку. Це ж був найцікавіший час, вже після — ніколи такого не було.
29
Щупак переказав через Шмигельського, щоб я прийшла до редакції, там мене чекає посада. Газета Пролетарська правда перейшла на українську мову, Качура й Шмигельський там уже працювали і я час-до-часу мала від Качури принагідну роботу. Він завідував відділом "Сільське життя", до нього приходило багато дописів. їх не друкували, але якось використовували. Моя робота була: витягти екстракт з допису в кілька рядків (не більш, як чотири) і таких 10-15 витягів друкувалось у одному букеті. Нелегко було це, але досить довго з'являлася в рубриці "Сільське життя" така добірка з витиснених "перлів" за підписом "Догна". За це платили мені по кільканадцять карбованців. А тут — штатна посада!
Здавалось би: що може бути кращого? Працювати в редакції, мати забезпечений заробіток, становище, запевнене майбутнє... Он Оля Воїнова ревно хапається за будь-що, розносить удосвіта газети, он хлопці відгортають сніг на коліях, а я ж не маю стипендії, нічого мені з дому не присилають, — і що я собі думаю?
Я довго отягалася, відкладала — та й так і не пішла на те запрошення. Чому? Щось мене не пускало. Мені здавалося, що як стану я газетяркою, то змушена буду думати не те, що хочу, а те, що каже директива, що я втрачу своє лице, що я перейму стандартний газетний вислів. А я хотіла плекати своє, щоб побачити, що то вийде з нього. В редакції я не розвинуся, як письменниця, зроблюся сірою промокачкою. (Я ж себе знаю!) Вже тому, що я дуже піддаюся впливам і безвольно виконую накази... Оберігаючи свою самостійність, я мушу бути далеко від обов'язку слухати й виконувати наказ та директиву. Чи може я не вірила, що справлюся? Тепер я думаю, що якби пішла в штат, то скоро виявилась би непридатною, або мене швидко знудило б від газетярського трафаретного, суконного, сахаринового патосу і обов'язку день-у-день його практикувати.
Це вже вдруге я не хапалася видимої вигоди й не використала сприятливої сьогодні коньюктури, може й на шкоду мені, чорт з ними! Десь там лежала Петрова рекомендація в комсомол, я вже й забула про неї, ніколи й не жалувала, що не скористала. Тоді мені ще не приходила в голову думка про невидного опікуна, який весь час направляє мої вчинки і скеровує рухи, щоб я йшла не випадковою дорогою, а для мене визначеною. Я тільки приписувала собі здібність нехтувати явними вигодами, ладна прийняти разом із цим і прикру вики-дачку з суспільного життя та ролю парії... Заради чого? Заради якогось неясного принципу: не схибити.
Але в цілому взорі біографії це виявилось необхідним для дальшої дороги. Цей мотив буде постійним рефреном далі.
Хоч я й не прийшла на Щупакове запрошення, але час-від-часу до редакції заходила, дуже ніяковіючи та знічуючись, намагаючись своє тут відбути і чимдуж утікти. Що кожна редакція — одночасно й клюб для літераторів, я бачила, але так я зле себе почувала, не вміючи в тон експромтом жартувати, що немиле було мені й кількахвилинне перебування у цьому капищі жерців слова.
І от заходжу я раз до Качури із своєю "Догною", а там у кімнаті веселий сміх, гомеричний регіт. І хто ж тут є? Ну, Качура, то Качура, ну, Яків Савченко і Володимир Ярошенко, та ще якийсь початківець, протеже Качури, Іван Ле, — нехай! Але між ними є й Борис Антоненко-Давидович, у центрі цього веселого настрою співробітників редакції. Він читає вірші початківців, що пудами надходили до редакції і що торбами їх приносили сільські поети. Антоненко-Давидович сидить на такому відділі і тепер усі дружно та ідилічно регочуть, насолоджуючись дотепними коментарями Антоненка-Давидовича. Сіль цього у тому: як колись рвалася українська молодь на Січ козакувати, так тепер вона рветься у "літературну Січ". Потім він надрукував чудесного нариса "Літературне козакування", — оце все, що я почула, потрапивши під такий тріп до редакції.
Я також насміялася там. Хоч були вони вищі рангом за мене на літературній драбині, але мені не дали відчути мою незначність. Я впірнула в розкішну мистецьку атмосферу, що її мені так нестерпно бракувало. От якого інтелектуального середовища я хочу, ось за чим тужу!
І згадала я, що це ж ці самі персонажі були колись у ворожій позиції, на барикадах у 16-й авдиторії університету. Качура викидав Антоненка-Давидовича з авдиторії за те, що той прийшов боронити університет. А тепер такі дружні! Сидять у одній кімнаті, кожний за своїм столом.
Іван Ле також за окремим столом сидів, але він був якийсь відрубний. Серед цих усіх він тільки один був член комуністичної партії й представляв собою офіційний курс. Говорили, що він робітничого походження, а справжнє прізвище його Мойся. Справді, був він необтесаний, але не як робітник, а як дядько-мугиряка, з повільним способом розмови та інтонації, з широким пласким лицем, дуже "полтавським". Він тримався осторонь від цих, може тому, що всі вони були "з підмоченою" біографією. Антоненко-Давидович — колишній укапіст, а тепер безпартійний. Ярошенко й Савченко — "попутники", а він же чистокровна пролетарська брунька, не обтяжена ніякими минулими плямами. Один тільки Качура умів з ним ладити та навіть із відтінком протегування. Якже, він уже визнаний письменник, а Ле — тільки початківець, одне якесь там оповідання видрукуване, та й то лише тому, що він — член партії.
ЗО
Різноманітний вахляр київських літераторів доповнився ще одною організацією під назвою "Західна Україна", що побутово звалася серед письменників "Уярмлені брати". До неї належали Дмитро Загул, Василь Атаманюк, що перейшов із "Плуга", Марфієвич, Кічура, Козоріс, Агата Турчинська...
З "Гарту" виділилась комсомольська літературна організація і назвала себе "Молодняк". До неї належали Микола Шеремет, Сергій Воскрекасенко, І. Семиволос, М. Шпак, Ю. Костюк, Леонід Смілянський, Клоччя, Петро Колесник... і хто? Борис Коваленко! Він уже став комсомольцем і в цій групі — боєви-ком-критиком.
Та ще приїжджали письменники з Харкова із своїми вечо-рами-доповідями. Всі ці групи зударялися на рясних літературних вечорах, кожна обстоюючи свої творчі позиції: формалісти, футуристи, пролетарсько-марксистські вимагачі клясової боротьби в літературі та смертельні вороги "мистецтва для мистецтва". Завзято й хижо сварилися перед публікою, переважно студентами, "перебирали брудну білизну" (так вони самі казали), а потім премило і предружно гуртом верталися із дотепами та сміхами про диспут, що потрясав стіни півгодини тому. Запеклі вороги на сцені — і побратими слова по дорозі додому.
З деякого часу почала пробиватися назверх головна тема голосної літературної дискусії 1925 року, "Европа чи Просвіта?". Почалася вона у Харкові і вважається, що почав її Хвильовий, а в Києві підтримав Зеров — проти С. Пилипенка. Але в дійсності початком дискусії був лист Григорія Яковенка, ображеного, що його десь там не надрукували. Найтиповішим речником плужанського масовізму вважався секретар журналу Плуг, Биковець. Пилипенко написав статтю "Куди лізете, сопливі" в захист плужан і це дало притоку Хвильовому обрушитися на просвіту-плужанство, синонім биковеччини, як на плекання масовізму, неуцтва, та вимагати високого позему літератури, її досконалости. Київський Зеров уже давно на всіх своїх лекціях перед тисячною авдиторією кликав "до джерел", раз-у-раз підкреслював, що письменник повинен уміти читати шедеври світової літератури в оригіналі. Тепер він з усією своєю блискучою ерудицією приєднався до Хвильового і так Хвильовий та Зеров опинилися по одній стороні барикад у цій "війні".
Отак приблизно зрозуміла я цю дискусію.
В Києві дискусія пересунулася з конкретної на академічну площину: "мистецтво для мистецтва" чи утилітарна партійна література?
(Продовження на наступній сторінці)