Так потроху входив у мою свідомість інший полюс літературного життя тогочасного Києва. Звичайно, я знала про Косинку й Осьмачку, бо не раз уже бувала на їхніх вечорах, влаштовуваних заходами Академії наук. Публіка на ці виступи летіла хмарами і то власне задля Косинки. Він мав особливий дар. Читав свої новелі так, як ніхто. Це був справжній духовний бенкет — чути, як Косинка читає свою ще ніде не друковану новелю. Я боялась пропустити хоч одне слово. Новелі були економно малі розміром і становили викінчену цілість. Косин-чине читання було вершком майстерности, чудо мистецького читання, магія. Я навіть думаю, що магія Косинчиного читання вища за магію його писання. І де він її взяв? Щось чула я, що брав лекції техніки мистецького читання у Ревуцького. В усякому разі, цей студент із зухвалою чуприною, із отим одним непокірним пасмом відразу ввійшов у літературу, як викінчений майстер. От тільки шкода, що він своє гарне прізвище — Стрілець — змінив на Косинку.
І ще одна риса. Коли харківський "стиль" — бундючної, пихатої самовозвеличувальної пози — був найвиразніше, навіть шаржовано, представлений Божком, то київський — Косинкою. Це — глумлива, саркастична усмішка, ще й зухвала. Мовляв, усе бачимо й знаємо, розуміємо, але залишається тільки глумитися з вашої глупоти та ідіотизму. "Папір усе терпить!"
Так ось звідки оті глуми й кпини, ось що стало зрозком для Косяченка з Жигалком!
Про Марію Галич із цього ж самого кола я знала, що вона — студентка ІНО на старшому курсі і що вона виступає разом із ними. І що навіть належить до літературної організації, яка зветься МАРС (Майстерня революційного слова). Марія Галич читала свої імпресіоністичні коротесенькі новелетки на пів сторінки в дусі стефаниківському. А вірніше, це були не новелі, а поезії в прозі, мініятюрки. Запам'яталась одна фраза: "І степ — сонце, і баба — сонце". У цьому ребусі може бути й вся новеля. В одному реченні.
Мені здавалося, що вона дуже несеться, а здавалося може тому, що вона була короткозора й голову тримала високо та дивилась у далечінь, а не перед себе. Опуклі сірі очі її були завжди замріяні, наче бачать якусь недосяжну тобі візію. Я навіть була з нею знайома, навіть якоюсь фразою була перекинулась. Питає в коридорі: — Чи не бачили ви Н.? — Бачила, отак прямо йдіть, — відказую я. — Просто? — поправляє Галич мою нехарапутну мову, так наче її поставлено на сторожі чистоти й джерельности нашої мови і вона не проминає найменшої нагоди її чистити. Треба сказати, що цим визначалась вся ця група.
Серед них і Борис Антоненко-Давидович, всім відомий майстер на дотепне й гостре слово, непристосуванець. Рафінований Валер'ян Підмогильний ще не випустив тоді "Міста", але перекладав із французької і вважався знавцем літературної мови. Бачила я на цих вечорах і дуже гарну пару: поета Євгена Плужника з дружиною Галиною. Ця пара викликала мій подив: які гарні обоє, дібрані, щасливі! Осьмачку на цих вечорах я бачила дуже рідко, лише на його власних виступах.
Всю цю групу, яка з МАРСу чомусь переназвалась на "Ланку", з деякого часу почали називати попутниками. Це означало, що вони не стоять на офіційній радянській плятформі "пожовт-невої ери", але карати їх нема за що. Звичайно, треба за ними зорити пильно.
І коли метри з "Аспанфуту" чи неоклясики просто не звертали уваги на цей початківський дріб'язок "жовтневої літератури", "Гарт" і "Плуг" креації Еллана-Пилипенка, то це сузір'я, "попутники", відверто висміювали, особливо ж Косинка.
Метри з "Аспанфуту" це: Гео Шкурупій, М. Бажай, Ю. Янов-ський, О. Слісаренко, М. Терещенко і, здається, В. Ярошенко. Я. Савченко так наче не належав до "Аспарфуту". Я цих двох зустрічала там і там, але вони були десь далеко на небі від мене.
Був ще ні до кого не приналежний С. Васильченко. Він начебто не діяв, був "десь", але всі про нього — з шанбою.
Я ніяк не могла позбутися ббязні людей, тому мені "Плуг" найбільше підходив. Хоч мене там і називали "ялівкою", хоч я ніколи не "брала слова", а завжди сиділа мовчки, все ж там було більш-менш братерське ставлення, не наштовхувалась я на нищівну зарозумілість. З поезіями в прозі "про шелест листя під ногами" я вже не наважувалась виступати, — безпомічне ж! Але одного разу я на щось таки здобулася. Це було оповідання про Машку Таращук (так я про себе його називала, бо взяла її за прототип). Сюжет такий, що сестра-жалібниця опинилась під час війни в покинутому місті, все горить, а тут стільки всяких принад навколо: розкриті крамниці, в них золото, мануфактура сувоями, кришталь, взуття... Словом, усе, що я бачила у вітринах "торгсіну". Героїня бореться із спокусою збагатитися і обов'язком сестри-жалібниці... Щось отаке-о.
Головував тоді Щупак. Прочитала я, — почав він здалека заходити, від Винниченка. Мовляв, Винниченко умів добре будувати сюжет, але його психоложество нам, пролетарській літературі, не підходить, отож і я не повинна таким шляхом іти. Треба в своїй творчості щораз не забувати про клясову боротьбу, про завдання партії й уряду, викривати КЛАСОВОГО ворога.
Я була присоромлена, що прочитала таке "психоложеське" оповідання, але, правду сказати, й полещена, що мене порівняно з Винниченком.
І це, здається, був останній раз, що я читала в "Плузі" щось своє. Наше не в лад, то ми з своїм і назад! Ак я не намагалась щось таке втнути, щоб підходило прокрустам-критикам, нічого не виходило в мене. Творче фіяско! Для вправи пробувала я різні жанри, — скажімо, дотепно жартівливий, сатиричний чи намагалась оволодіти жанром розкриття таємниці, — ні, перо не пише. Виходить у мене тільки щиро. Про отих простеньких жінок і дівчат, пастушків різних, що хочуть щиро увійти в радянську дійсність.
27
А тут у кімнаті сталося нещастя. Василина труїлася.
Я була тоді не вдома, але приходжу з міста до кімнати, мені кажуть, що швидка допомога забрала Василину до шпиталю випомповувати отруту та виполіскувати з неї ту гидоту. Чого? Що? Чому? Як? Ніякої відповіді не можу знайти. Таж Василина, покинувши Театральний технікум, має повний козуб успіхів у ІНО. Відразу стала активним членом ГУКУСу (Гурток культури українського слова) і відразу визначилась, як тонкий знавець найделікатніших нюансів народньої мови. Ясно, виросла ж у Розкішній! За блискуче відчуття народньої мови відразу стала улюбленою слухачкою у професора Євгена Тимченка і вступила до його семінару. Дотепна, гарна, струнка, оточена цікавими товаришами, як от Андрій Більмач, Григорій Костюк, Михайло Зеров, історик Гавриленко... Дружить із Лесею Юровською, разом уже якусь роботу пишуть. В ГУКУСі почалися якісь переклади, і знов Василина — вибаглива смакоша неутертих українських виразів, таких потрібних для розвитку літературної мови та складніших духовних понять — стає в центрі, на першому місці... Я щиро раділа, що вона знайшла свою дорогу. — І от... труїлася?..
Якесь таємне й глибоке жало сиділо в Василині й точило її. Ніколи я не знала — яке. Мене й Василину в ІНО не відрізняли, її приймали за мене, а мене за неї, такі ми були однакові, з однаковим виразом, але я ніколи не питала, вона ніколи не казала, що там у неї таке болюче і чому вона вже котрий оце раз хоче вийти із життя.
Так наче третій. Про перший я знаю глухо, ще до педшколи, а другий раз вішалась у П'ятигорах, це мені сказала сестра її, Олеся. Олеся приїхала на виклик телеграмою і забрала її до себе в лісництво на деякий час.
Я ж до своїх неуспіхів ставилася інакше. Хоч на душі вихрив рій різнородних емоцій, тепер уже переважав пригнічений їх тон. Треба бути життєрадісним оптимістом на зразок... Корнійчука, а тут навпаки, налягає песимізм. І шукаєш причини. Чому? Мабуть, тому, що я така невдаха, така непоказна, не вмію зв'язати двох слів прилюдно. І письменниці з мене не виходить також... Словом, я займалася постійним "самокопирсанням" чи, як казали Коваленко з Щупаком, "психоложеством".
Я думала, що тільки одна я така песимістка. А чую раз один мовчазний студент літературно-лінгвістичного факультету, Литвинчук із вічно засмученими очима, якось кинув: "Чи всі повинні бути оптимістами? А чому не можна бути песимістом? Це таке саме рівноправне, як оптимізм". Ні, — кажуть, — пролетарському студентові це "не підходить".
Щоб знайти якусь опору, я вирішувала, що я — в екскурсії. Все, що бачу, — екскурсія, тому все цікаве. А моя особистість не дорівнює до вимог стандарту тому, що я з іншого світу. Тут я випадково. Чи безглуздо, чи є якась захована мета в мойому тут існуванні — невідомо. Мені треба вчитися і це все, що я маю робити.
Але й у ІНОвській науці я не дуже то відзначалась. Іспити складала, але ж не так, як Іван Теліга, прикладом, що його Зеров узяв до свого семінару. Лекції з мовознавства не захоплювали мене і я ледве збувала цей предмет. Тимченко з чорними нафіксатуареними вусами видавався мені смішним із своїм вічним запитом, коли яка студентка хотіла що сказати, "Панна чи пані?" Це було тим більше смішно, що вже всі в цім бордовім палаці науки, від професора до кривого сторожа, були "товариші". Його лекції якось відскакували від мене, не ввійшовши у вуха. Ще може приманювало... його зацікавлення етнографізмом та уважне прислухування до діялектичних відмін у висловах студентів.
(Продовження на наступній сторінці)