Щоб відзначити її перебування в Києві, ми влаштували вечірку в нашій 19-й кімнаті. Головним ініціятором був Шмигельський, накупив усякого гастрономічного. Я тоді була здивована одним "винаходом". Наталя вмочала в вино хліб і їла — щоб більше витворилося алькоголю. Справді, розглядаючи її, вдивляючись у побутовій обстанові — чарівна, недаром Шмигельський доходить до максимуму свого ласкавого підкупливого уміння. Така красуня, а він — такий поношений з безформен-ним носом, очі ховаються десь у глибині зморшок, як сміється, — він дивився з такою непереможною ніжністю, ласкавістю. І голос, і слова... Ні, я таки не знаю нікого такого, що міг би так передавати зеленими очима свою ласкавість...
Ночувала Наталя не в нас, а в Шмигельського.
Так починався роман, який закінчився шлюбом. Прийшов час, Антось виїхав до Харкова і став її законним чоловіком.* Та літо він ще був у Києві.
32
Про іншу вечірку я пам'ятаю теж через алькоголь. Було так, як у тій пісні: "А нас, братці, п'ять, будем пить-гулять, коло мене товариші все вірні сидять!" Це мене й Василину десь на провесні запросили наші ставищанські товариші. Максим Тхорівський і Степан Кашперський вчились у Кооперативному інституті. З ними був і Захарко Задорожній, ніби-то той, з ким мала
* Чи здивована я, що в теперішніх публікаціях чоловіком Н. Забіли — якийсь маляр Шавикін? (М. Анікіна, Ф. Уманцев "Український живописний портрет", стор. 72). Ані трохи.
Василина одружитися. З чого видно, що він — Василинин жених? Ніякого сліду роману, просто дружність.
Ми гойно споживали наїдки і напої, співали наші пісні, За-харко при цьому говорив мені "компліменти"... — Читав я ваше писання і не подобається мені, так наче на котурнах... — Тхорівський, виявляється, вже одружився з дочкою Сліпансько-го, відомого кооператора з Ненадихи, а Петро Огородник помер. От тобі й маєш! Це ж він таке приказував: "Земля над нами не порозумнішає..." Кашперський весь час припрошував до горілки й тістечок, а серед цього всього сумбуру Захарко торочив про якісь підсочки.
— Чи ви уявляєте собі, як можна ціле літо прекрасно жити в сосновому лісі і нічого не робити, тільки читати собі книжки та дихати сосновим повітрям? — питав він не то мене, не то Василину, такий дуже подібний на свою сестру Зіну. — Ще й заробимо...
— Де ж це таке щастя може бути?
— Та тут недалеко, під Києвом!
— За що ж це нам платитимуть?
— Та дуже просто, — переконливо малював картину Захарко. — За те, що ми збиратимемо живицю з сосни. Це ж нічого не треба робити. Тільки підсікти сокирою, підв'язати посудину, а живиця сама буде з сосни текти. А ти тільки сиди та читай книжку. Тільки забирай повну посудину, підв'язуй порожню...
Справу підсочок ми того вечора не вирішили тому, що було забагато або горілки, або тістечок. З тістечкової закуски витворився в роті і в шлунку такий огидний посмак, що вже немилі були і співи, і підсочки, і давні товариші.
Від Наталі Забіли набула я досвіду, як хлібом підсилити алькоголь, а тепер ще знаю, що не можна докупи мішати горілку й солодкі тістечка. Досі не знала, отака невторопа! А ще й з п'яницького роду.
Але коли пройшло це неприємне і забувся кінець вечірки, то я собі не раз уявляла таку картину: ми, я й Василина, сидимо десь у сосновому лісі біля шатра, поглядаємо на "кімнати з дерев", стовбури сосон ближчі й дальші, вгорі між сосновим гіллям просвітки сонця. Кинемо яке слово одна до одної і знов читаємо, а там десь Захарко порається біля сосон, цюкає, чути сюди удари, луна відбивається...
Коли скінчився академічний рік і ми поздавали іспити, то всі кудись роз'їхалися, а я з Василиною сидимо в Києві. Я себе бачу, як їду Володимирською вулицею до кінця, а тоді пішки беруся на блакитну гору. Там на горі — селекційна станція. Там між бабами сиджу й я на підлозі у великому гамазеї та й латаю циганською голкою мішки з цибулі та картоплі. Мішки лежать при стінах стосами, а перед нами — купами. Невеликі ті заробітки, а їхати та йти — далеко. Може з тиждень я там попрацювала. Зате ж як гарно за Києвом! Блакитні далі... Якби не ходила на цю роботу, то так би й не знала.
Цікаво, що перебило мені ходити на ці заробітки? Не пам'ятаю. Може я допомагала Василині перекладати, себто ділили порцію надвоє, щоб швидше здати? Ми, головним чином Василина, перекладали, а переклади звідкілясь брав Шмигельський і кудись здавав, як від себе. Це були твори Леніна, з російської на українську.
Зайшли якісь дивні стосунки у Антося з Василиною. Там щось було, але що — не знаю. Василина ж нічого ніколи не скаже! І хоч переклади ми робили й далі, а Антось часто забігав до нашої кімнати, але з якогось часу він відчував до неї огиду й то неприховану. Мені казав, що вона — б-р-р! Розумій, як хочеш.
І от оцей самий Антось учинив мені з Василиною підлість. Переклади ми зробили, а грошей не бачили. Шмигельський їх не дав нам. А ми ж цілу весну й півліта гнули над ними спину! Не віддати зароблених грошей — це ж пограбувати! Недаром я завжди відчувала у Шмигельському нечистоту, зло, яке може кожної хвилини вийти із сховку наверх.
Якби ж ми хоч знали, звідки він їх брав, ті переклади! Ото й тільки, що ми, особливо Василина, набили руку в перекладах. Василина плекала особливий смак у доборі нюансів української мови та витягала зі свого підсвідомого багажу безліч на-родніх виразів, придатних передати найтонші звиви думки. Я мала ще раз нагоду чудуватися з її обдарованости. Воістину, Василина була моя найбільша любов, не зважаючи ні на що. Я в ній любила те, чого не було в мені: відзіґорність, швидкість, дотеп.
Ото тоді Шмигельський і виїхав до Харкова. А ми вирішили, що треба таки приєднатися до Захаркового "пекельного пляну" (висловлюючись по-нашому ставищанському). Він же торочив, що ми можемо скласти бригаду, за сезон заробимо купу грошей. Він буде підсікувати, а ми збиратимемо в бочки те, що натече з сосон.
Захарко поїхав раніше. Він нам сказав, що це треба їхати пароплавом до Лютежа, а там уже будуть і ліси з підсочками. Але біда! За що ж я куплю квитка на пароплав, як не маю грошей?
І гроші знайшлися. Саме, знайшлися! За день до виїзду йду я біля парків, де так пахнуть маслини, повз пам'ятник Хмельницькому і розв'язую цю проблему. Хто б це міг мені позичити? Коли дивлюсь униз — на хіднику лежить зелений папірець, п'ять карбованців, наче їх хтось для мене поклав. Навколо — ні душі, нема того, що згубив.
П'ять карбованців тоді була велика сума.
Я завжди тримаю в пам'яті цей дивний випадок, це чудо. Тепер, коли набралося багато таких феноменів, я думаю, що то не був випадок, а вияв присутности опікуна. (Він? Вона? Воно? Хто? Що?). Воно весь час присутнє біля мене, скеровує мої дії і утворює ситуації, те, що зветься долею, а насправді доцільно обдуманий візерунок моєї біографії. Для чого? Тоді я вже думала про місію, але яку? Я знала, що хочу й мушу стати письменницею, але гай-гай! Як же далеко була дійсність від мрії-місії! Ще ж нічого не створила, "ялівка", нічого не маю сказати пролетарського, як не силкуюся.
Словом, доля пустила мене на заробітки в чернігівські ліси. Я й Василина попливли пароплавом угору по Десні, спочатку дивились на чудесну сильветку Києва здаля, а потім впірнули в чар річкової тиші після міста, дихали річковим озоном, дивились на береги, білі піски, очерети, лози, що пропливали повз нас. А як уже смеркло й нічого не видно, то як же чудесно спати на пароплаві, під плюскіт ріки! Дурні люди не знають, що найкращий курорт — оцей маленький пароплавчик, який не поспішаючи несе нас кудись у невідоме...
Нас висадили удосвіта до сходу сонця на якомусь пустельному піщаному березі і сказали, що це й є Лютеж, той самий, куди ми взяли квитки. Ніякого Лютежу тут нема, самий ліс нагорі. Не знаємо, що робити. А ми ж набрали з собою всього, особливо книжок, що маємо читати під соснами. Тя-ягнемо свої корзинки вище від берега, нагору, там отаборюємось і досипляємо на свіжому повітрі, як і обіцяв Захарко. Навколо — дрімучий сосновий ліс, унизу — спокійна вода Десни, ми з Василиною, хоч і сонні, — повні безжурносте, раді. Я — дуже, бо завжди любила оці непевні, неясні дорожні пригоди, коли не знаєш, що тебе ось-ось чекає. Може навіть трохи й страшновато, але ж ніде ніякої людини!
Як сонце підбилося, ми з корзинками на плечах рушили в дорогу. Я вже почала філософувати про те, що хотіла б бути коровою, бути весь час на такому повітрі серед зелені і відчувати все так, як корова, без людських тонкощів... Але корзинки під гору муляють, ні Лютежа, ані Захарка не видко. Ох, і далися ж нам у знаки ті книжки! А Лютеж був за останніми соснами, загублений серед лісів. Знайшли й Захарка. Тут же всього кілька хат.
Але... Ніхто ніколи про жадні підсочки в цьому селі не чув. Господиня, де зачепився Захарко, змилувалась і нас також пустила в комору, де він уже отаковився. Але з великим підозрінням. На її думку, то був парубок і його дві коханки, а такої розпусти вона в своєму обійсті не допустить. Підозріння її трохи розвіялися, як Захарко поцюкав ще день-два дрова та й ганебно зник, навіть нам не сказав... Навіть сокири не взяв... Більше ніколи в житті ми його не бачили, ні я, ні Василина. Певно, з сорому не показався...
А ми зосталися "на заробітках". Щоб ми не пересиділи її комори, господиня послала нас підгортати картоплю в просіці, серед лісу. За це ще й харчі нам давала.
То ж ми їй напідгортали!
(Продовження на наступній сторінці)