Буває ж таке, що не пускає тебе щось робити ніби конче потрібне, для свого ж добра, — щоб не було потім гіркого осаду. Оцей гіркий осад, що зостався від сценарних курсів, піднявся з глибини душі. Ще раз таке переживати? Ні.
Одначе я не є "стопроцентний позитивний герой", я змалку маю за собою ваду: як вівця-бирка виконувати те, що навіюють. "Роби те!" — Я роблю. А потім, навіяння мине — я цапки! Щось подібне сталось і цим разом.
Я написала листа до Корнійчука, як до голови Спілки письменників. Зміст такий: не розумію, чого мене весь час цькують. До друку не допускають. Чи багато в нас українських літературних сил, що мені не дають працювати в літературі? Чого це якісь випадкові людці мають там місце, а я не маю? — В листі не було прохання, було обурення за потоптання моїх природних прав.
Написала й віднесла, дала в руки особистій секретарці Корнійчука, стенографістці депутата Верховної Ради від Христи-нівки. З цією особою, Олею, я була на курсах стенографії і вона ще не забюрократилася. Мені було легше з нею говорити, ніж із іншими в цім апараті. За пару днів я вже позбулася впливу ззовні і лаяла себе, нащо я так зробила. Пішла до цієї Олі і сказала, що я свого листа забираю та треба розуміти так, що я його ніколи не давала. Оля погодилася: це краще. Лист повернувся. Вона напевно читала його, але чи подавала Корнійчукові — не знаю.
Це цікаво, чому мене так одвертало від того поклону? Просто щось силою відтягало. Якось я так думала: хоч я — ніщо, але без уклонів. Я поділяю долю сотень мільйонів мас і це для письменника почесніше, ніж бути межи упривілейова-ними. Я не зробила ніякого злочину і не маю за що червоніти та просити прощення. Лестити, ані "грати ролю чарівної" ("работать под обаятельную", рос. мовою краще виходить), — не вмію. А без лестощів — з чим я піду?
Одним словом — ні! Усе єство — ні! З цими міркуваннями і без міркувань, а з невисловленими почуттями — ні! І хоч я намагалась присилувати себе (під впливом намов Турчинської, Качури ще й Варвари Чередниченко) — кінцево таки ні. Не люблю я начальства і стараюсь обійти його якнайдальшою дорогою. У Спілці ж ген-ген як далеко зайшла оця кастова, начальницько-підлегла субординація.
І як це добре! Якби я пішла просити, добиватися "прийому" в Корнійчука, то на все життя залишився б гидкий осад на душі. А так — чисто.
Ні, таки є близько мене Опіка, що не допустила до цього поклону. Як побачила, що я збилась із свого шляху, дала себе відчути. Кілька лише років згодом цей сплав "Микитенко-Кор-нійчук" (наймаркантніші дві фігури диктатора-старшого наймита того часу) став основним персонажем у 4-му томі роману "Діти Чумацького шляху". А якби я просила щось для облег-шення остракізму, що впав на мене — чи змогла б підняти цю тему?..
34
А тут ще один епізод згадується. Літом, у приймальні Спілки письменників, у тій кімнаті, куди всякий може заходити, але з неї в залю президії — тільки через секретарку, тільки вибрані. Заходить Володимир Сосюра, сідає біля мене, починає розмову. Це вперше він зо мною говорить. Я вже звикла, що мене міряють здивованим поглядом тут, то оце людяне Сосюрине звертання мене аж заскочило. Він каже, що впізнає мене по очах. Далі розмова переходить на інші теми. Сосюра скаржиться на Петра Панча. Чи диво це? Ні, Сосюра завжди, з ким говорить, то скаржиться, — кожному на все. На цека партії, а в цека партії — на своїх ворогів у Спілці. Всі знають, що Сосюра
— "анфан терібль", божевільний, і що він може все собі дозволяти. Про нього, як і про Осьмачку, ходять усякі пікантні історії. Особливо, про сварки з Муркою...
Тепер скаржиться він мені на повний голос, що Панч відкинув його поему. — Подумайте! Не хоче друкувати в Радянській літературі! Чому? Бо я цю поему присвятив моїй бабусі, а вона була монопольщиця, нетрудовий елемент, а тому
— мій твір клясово ворожий, ідеологічно невитриманий! Мовляв, це дрібнобуржуазна бабка, а пролетарська література не може толерантно ставитися до клясово ворожого елементу. Ви тільки подумайте! Це ж моя бабуся, вона ж мене виховала, я ж від неї навчився перших слів, вона мені співала пісні, казки розказувала, вона передала мені все найкраще, що я маю, а я повинен її ненавидіти!
Обурений Сосюра виливав свої жалі на Панча, а я співчувала, бо й мені Панч повернув "сердцещіпатєльний романс". А Сосюра йде далі!
— Ми ж повинні шанувати своїх батьків і предків, дідів і бабусь. Ви подивіться на жидів. Чи хоч один із них прокляв свого батька? Чи діда? Ні, вся їх буржуазія вже тепер "рабо-чіє"... Чого це жиди не нацьковують себе одні на одних? Чому вони не витворюють поміж себе "клясової боротьби"? Я не чув такого. Вони всі один за одного горою, а нас нацьковують своїх же братів і бабусь ненавидіти, клясову боротьбу для нас вигадали. Он дивіться! Бачите там коло дверей отого бородатого? Бачите, як наставив вухо? Він же вчора був якийсь бакалейщик, а сьогодні хтось із них... (павза) влаштував свого дядю сюди...
На дверях дійсно стояв рослий, відгодований, з довгою плеканою, як у рабина, бородою, швайцар. А де дівся Іван Степанович, той довголітній сторож Дому літератури, той дідусь, що з батьківською теплотою ставився до кожного письменника, що вже при вході шепне, як щось є дуже важливе? Цей "дядя-бакалейщик" дійсно "наставив вухо" в наш бік, а Сосюра на весь голос просторікує: — То його поставили сюди "свої", щоб він за нами шпигував та на нас доносив, — а нам кажуть ненавидіти наших дядь і бабусь...
Я не знала, як сприймати це. Чи остерігатися того швайцара з бородою, з його "наставленим вухом", чи Сосюри. Він же прекрасно знав, що це могли бути й мої такі думки — про штучно зфабриковану й роздмухану "клясову боротьбу" в суцільному українському народі — бо я ж непролетарського походження, одіозна куркулька... То чого ж він так голосно й прилюдно? Чи "божевільному все можна"? Він оце зо мною говорить, а взавтра піде до відділу преси цека партії і там буде скаржитися... на що?
А я могла б і ще більше сказати, ще далі: чого це, як тільки що українське, то вже й "буржуазний націоналізм"? А де ж у нас є буржуазія? Якщо є, то не українська, а якраз саме та, що перефарбувалася в "рабочіх". Оте містечкове міщанство, що так гарненько присмокталося до радянських обставин до української літератури, щоб мати тут "кусочек хлєба, вагон масла". Якщо мої двоюрідні сестри не хочуть панщини в колгоспах, то вони вже й буржуазія?
Могла б... Тільки я те більше відчувала, ніж думала.
Але ця сцена з Сосюрою запам'яталася.
Бачивши таку прихильність, я запитала Сосюру, чи могла б я зайти до нього додому. Ось не друкують, а я маю кілька оповідань і хотіла б знати його думку про них...
Сосюра не заперечував. Я невзабарі зайшла до його мешкання в "Роліті". Але це вже був інший Сосюра. Я відразу побачила, що треба чимдуж іти геть, що я тут небажана, оповідання мої — ще більше. Настала скованість, неприємна павза, кк би тут вийти...
Чого ж він привселюдно таке варнякав? Мабуть, данина божевіллю...
35
А це з'явилась у Києві Варвара Чередниченко, та, що чимало років прожила в Північній Осетії замужем за якимсь видатним членом осетинського уряду. Що сталося з її чоловіком і заміжжям, вона мені не казала, але розповідала про осетинські старовинні родові звичаї, що мені потім придалося в "Золотому плузі".
Вона поводилася незалежно, ігноруючи заведену в Спілці субординацію, вільно заходила до залі президії, відновлювала і закріплювала колишні плужанські товариські зв'язки: Панч, Головко... Вона користала з того, що біографія її була пролетарська (дочка робітника) і ідеологія незакаламучена жадними невитриманими збоченнями з генеральної лінії партії, твори її були дидактично-виховні, для дітей, дуже нудні.
Мені вона за давньою, ще харківською, традицією протегувала, навчала, що робити, до кого йти, куди нести твори, — але вона раніш прочитає. Це мене дратувало, бо я ж знала вже, що ходу мені ніде нема, скрізь двері щільно замкнені, а її мистецький смак, — ото те дидактичне мірило, — не дай ти, Господи Боже! Теж мені протекторка знайшлася!
Хоч як прихильно ставилася до мене Варвара, а це було не те, що мені треба. Про те, що мені найдорожче, не почнеш же ти з нею говорити. Не зрозуміє, вилає, переверне, почне повчати, якою я маю бути...
А мені ж тоді так треба було з кимось тямущим говорити, щоб розібратись у свому душевному нуртуванню!
Я тоді доходила до низин самознецінення. Оце такий пшик із моїх прагнень і жадоби рости до верших своїх можливостей!? Нічого з мене не вийшло, бур'янець при дорозі, що його всяке, хто йде, топче, не дає рости. Раніш я ще думала: чого вони мене нищать, душать, я ж — дорогоцінний сосуд, що його треба берегти, плекати, в мені ж бренить повно творчих сил, а вони до мене, як до грубого черепка. Не хочу жити! Умерти хочу!
Тепер уже всі дивились на мене очима того, хто написав "На задворках жизни". І я справді була на задвірках, — ні поїхати десь, ні брати участь у чомусь цікавому. Не допускають, є кращі, талановитіші... Ця свідомість витискала мене з усього зовнішнього, заганяла у мій внутрішній, хоч який маленький, світ.
(Продовження на наступній сторінці)