Була ще там Єлизавета Старинкевич, худа, як жердина. Я тоді була певна, що вона — стара діва, аж на еміграції довідалася, що це — розведена жінка Володимира Державіна. Вона навіть видатний критик. Там цього не видно було. Вона теж належала до зідхальниць за віями Ільченка і весь час це дуже виявляла, запрошувала раз-у-раз на прогулянки між п'ятою й вечерею. Тоді кожне з кимось гуляло. Вдень же кожне бовта-лось у морі, а хто не хотів гамірливого галасу, то йшов далеко-далеко пустельними берегами. Такий був Ільченко. Я ж із Ста-ринкевич мали одну й ту ж хворобу — "камінну". На кокте-бельському пляжі можна було ґрабатися в обточених морем камінцях і знаходити там немало прозорих, як слізка, камінчиків різного кольору, та й інших кольорових, так що збиралась кольориста мозаїка, а деякі камінці з фантастичними, а то й реалістичними візерунками.
Спостерігаючи, як увивається жіноцтво біля Ільченка, я своїм звичаєм відходила в тінь. Досі я не знала цього письменника, нічого не читала, то й не знала, як з ним говорити. Через це продовжене безділля і самоту, на тлі всіх дружб та приятелю-вань, я поринала в свою нудьгу, вона насідалась щораз більше. Оце такі мої курорти! Як нема зміни вражінь, то нудно стає чотири-п'ять разів ходити до їдальні. Я потребувала вражінь, нового, свіжого, цікавих людей, — а сама була така сіра та нецікава, що цікаві мене не помічали. Чи вони ж хоч тут були?
Без жадного жалю кидала я це курортне царство безділля і навіть не жаль було мені моря. Наохотувалася. Виявилося, що цим самим поїздом вертається до Києва й Ільченко. Дивна річ, коли в курортно-залицяльній атмосфері я не знайшла вірного тону, звуку й відзвуку з Ільченком, то як тільки сіли у вагон, щось змінилося. Не той став Ільченко. Вільно потекла наша розмова, я не зчулася, як про свої виплекані на самоті "теорії" розговорилася. Ільченко розпитував про мої задуми, а я почула, що в Наркомздоров! говорять про щойно видрукуваний "Вірус". Запросив мене зайти до видавництва Дитяча література, де він працює редактором. З виразним натяком, що там такі автори, як я, бажані...
А може зріднила нас втома від Криму з його горами та морем? Коли почали мигати краєвиди України, вони видалися мені кращими за всі крими і кавкази, а дніпровий пляж у Києві з його білим пісочком миліший і притульніший за морські кок-тебельські курорти...
29
Всіх дуже вразило самогубство Вадима Охрименка. Що за причина — ніхто не знав. Був собі завжди приємно усміхнений Охрименко, нікому ніякого зла не робив, — і от на тобі, вже його нема. Найбільшим приятелем його був Рильський, вони вдвох випивали, — знову ж, не роблючи нікому зла. — І чомусь непотрібне стало Охрименкові життя. Якась таємниця.
Розповідали, в яких обставинах. Охрименко жив у "Роліті". Запросив він до себе того вечора Рильського, заграв "Реквієм", пішов у другу кімнату й застрілився.
В СССР навіть самогубство розцінюється, як контрреволюція. Хоч Охрименко був незаплямлений, ніколи ніяким репресіям не підпадав, але влада заборонила влаштувати громадський похорон, заборонила й промови на тому похороні. Ця заборона навіяла ще більшої таємниці на це самогубство. Якесь політичне? А може це був просто вихід із складного особистого закутня?
Нібито, на похороні було дві жінки, одна законна й відставна, а друга йшла за гробом і не відступала, з дитиною, за ним голосно плакала... І ще третя була на відстані... І хто б подумав, що Охрименко такий женолюб? Я щось ніяк не могла зв'язати того симпатичного Охрименка з троєженцем.
Під впливом таких реальних фактів, як Охрименко чи хоч би й оповіді Кіпніса про свої походеньки, скріплювалася моя "теорія", що груповий шлюб зовсім не відмер, а тільки пішов у підпілля...
ЗО
Я думала, що вже випливаю знов на літературні води. Два роки не ходжу до канцелярії, яку я щиро збридила. Потроху капають поїздки, як от від Інституту фолкльору та польської газети. Видрукувано кілька речей — журнали Молодий більшовик, Колгоспниця України, Радянська література... Намагаюсь опанувати спеціяльний жанр — доісторичну повість. Видрукувано кілька нарисів...
Кількома точками я опираюсь на дружбу. Можу зайти до Кіпнісів, можу поговорити з Неонілою Кордиш, можу зайти до Подольської чи зустрітися з Людмилою Ткаченко... З Гасею — щось не те, а що — ще не знаю. Все це, правда, було шкрябання по поверхні, а все ж...
Але все ж... Я була щира, жагучо хотіла цю щирість віддати, — і кожен раз наштовхувалась на замкнені ворота, собі на умі, камінь, замість хліба. Емоційність і вразливість, — найбільші частини моєї психічної структури, — приносили мені невимовні страждання. В наслідок — відхід від тих, що від них відчула образу нещирости, а за цим — жорстока самотність, голод за людиною. Цей голод переслідував мене все життя, але тоді — особливо. Ось я знайшла мій запис із 29.ІУ.40-го року. "Огидно почалось, плачем кінчається. Огидно — так чого ходити до цих хитрих брехолюбів? Нікого не можу прийняти. Оцей хрест — самоту — не можу прийняти. Ні, не можу, як не можу прийняти лжі, обману, хитрощів. Мені треба... Я тепер надто збентежена, щоб усе те вилити, що пригинає до землі душу..."
Причиною такої бурхливої реакції було відкриття, що Кіпніс щось від мене утаює. А цими переживаннями, голодом за щирістю, переповнені всі мої тодішні щоденники. Не маючи куди цю щирість вилити, я витворяла таке!.. Ото, їдучи в поїзді (в студентські часи) почала про себе все розповідати якомусь невідомому сусідові-подорожньому. Не знаю, що він подумав тоді про мене. І так усе життя було. Після моєї щирости я ще з більшим голодом залишалася.
А щирості мені треба було, щоб розв'язувати питання, які в мені все життя гніздяться. Хижак і жертва. Експлуатація людини людиною. Кляси — чи вони перевелися? Чому це селянство — жертва, а місто — хижак? А я — не хижак? Щоб жити, я мушу нищити інші істоти. В природі так влаштовано, що одне мусить їсти другого. Отже — природа неморальна?
В безконечних варіяціях варилися ці думки в голові (і досі варяться!). Але в тім то й заковика, що ці дорогі мені думки, інтимне моє, не були нікому цікаві. Ті мої дві-три точки опертя — поверховість...
Оце саме під час розвою цих думок і настроїв упав на мене черговий удар, перевернула й закрутила нова напасть.
Прийшла я до Дому літератури на одні збори, якісь загальні. Сиділа в куточку, як завжди, дивлючись на нове міщанство, що порозсідалось на передніх рядах, — оті дами-дружини письменників у срібних лисах, боа та Горжетках. Дуня Перво-майська, Голованівська, Мокрієва, Шереметиха, Даша Малишко... Вони між собою шушукаються, а Лота Варшавер, пардон, Корнійчук, відокремилася, сидить самотна й кисла, з невеселими очима. Ніхто до неї не заговорить, ні вона до когось. Кажуть, що вона — режисер чи літредактор у дитячому театрі, то чого такою казанською сиротою сидить?
Бідна Лота! Колись тоненька, гарненька у своїх тюрбанах студентка, вона виглядає тепер, як кислооке кошеня, що його ніхто не доглядає. Хоч сидить вона у своїх дорогих хутрах, хоч має окреме авто з шофером, вона не виглядає щасливою. Справді, кажуть (ну, звичайно, це почуте в хаті у Кіпніса), кажуть, що Олександер Євдокимович проживає багато часу в Москві, там у нього є друга сім'я, — жінка і двоє дітей. Чи не може собі дозволити це найбагатша людина в СССР?
Розказують дружини письменників (Кундзічева, Смілянська), як вона тримається на різних курортах. Все товариство зустрічається в їдальні за столами, а Лота не понижується до того, щоб зійти в їдальню, вона загадує обслузі принести їй обід до окремого апартаменту. Вона й на прогулянках і на пляжі ні з ким із цих кастово нижчих жінок не говорить. Яке сумне, яке мізерне життя мільйонерки!
Ці мої вболівання за долю Лоти снуються під акомпанья-мент Корнійчукової доповіді. Він, уміло підбираючи свою "ґем-бу" (про яку влучно висловився В. П. Петров), соловієм співає, який то повинен бути радянський письменник. Вірний і відданий помічник партії, він повинен писати правду і тільки правду! А в нас є такі письменники, що перекручують радянську дійсність, не пишуть правди... Еге, я й не здогадуюсь, до кого то п'ється!
Аж ось виступає критик-ідеолог Ілля Стебун, редактор журналу Літературна критика, у вишиваній українській сорочці, з розперезаними манерами, і кидає в переповнену залю те, що не договорив Корнійчук.
— У нас трапляються непрощенні провали на ідеологічному фронті, зразком чого може служити журнал Радянська література ч. З, 1940 рік. Там знаходимо повість відомої куркульської письменниці, Докії Гуменної, повну наклепів на радянську дійсність. Ми повинні чуйно пильнувати чистоту пролетарської ідеології в нашій радянській літературі і давати рішучу та негайну відсіч усяким вилазкам клясового ворога, якими б невинними формами вони до нас не показувалися. Я читав цю, з дозволу сказати, повість і не бачу, чим керувалися редактори, що пустили до друку це графоманське твориво. Ми повинні оточити презирством і зневагою таких авторів, що не хочуть чи нездібні влитися в потужне русло радянської, справді партійної, літератури...
(Продовження на наступній сторінці)