Знову верталась я до думки, що, мабуть, я дефективна, в цьому й причина мого вічного неуспіху. Вже одне те, що не вмію прилюдно "брати слово". Це ж дефект! Або оце — чогось хочу — і досі не знаю, чого. Скрізь мене відкидають — то це л винна, що не вмію так, як треба їм.
І той самий рефрен. Не хочу жити! Коли б уже не прокинутись. Нащо я прокинулась? Прокинулась — вже стомлена! Не то що не хочу, не можу жити! Нащо воно, таке невдале створіння! Не вміє ніде зачепитися, зовні негарне, сіреньке. Нікому нецікаве. Навіть у тих рідких випадках дружби, як Турчинська чи Кіпніс, я для них лише — приправа до обіду. А для мене й то був повний обід. І усе частіше виходила я від Турчинської ще з більшим душевним голодом, ніж заходила. Нащо я живу?
Все-все скероване було на запевнення, що я — нікчемність.
Мають слушність смульсони з пріцкерами. Он інші вже романи понаписували, ті, що зо мною разом починали, а я й досі — лише початківець!
Як колись, у першій фазі моєї "одіозности", не заперечувала я нічого, чим мене обзивали. Стара діва? Так, я — стара діва. Примітивна? Так, я примітивна. Політично неписьменна? Я згодна. Я — нікчемність? Так, я нікчема.
Отак тонула я в своїх депресіях, що їх би вітром здмухнуло, якби доступне було яскравіше життя: ну, хоч би театр, як не подорож, нові люди... А мене раз-у-раз викидають на смітник. Парія.
Але ж так не можна жити! Думати й собі, що ти ніщо — неможливо жити! То що? Вішатись?
І тут була та межа в роботі душі, де, замість занепаду, починалось будування себе. За думками про свою нікчемність починалися такі:
Чого я мучуся? Руки, ноги, очі є? То я щаслива!
Нащо я живу? А нащо живе трава, нікому непотрібна? Нащось то її природа створила. Як живе, то нащось та живе вона. Оце ж і я така травина. Або друге порівнення: я — покручене з самого початку деревце, калікувате... Росло собі в своїй формі це деревце, а непрошені садівники почали втискати його в їхні штучні форми і витворилась отака калічка... Так мені й дожити віка в усвідомленні своєї травичности та калікуватости... Але може ця травичка має якісь цілющі властивості, що про них ніхто тепер не здогадується, і теж потрібна світові?
Іншими словами, почав наростати своєрідний панцер, охорона, що під нею всередині може витворюватися атмосфера, щоб дихати. Цю атмосферу ззовні нещадно знищила дійсність вкупі з моєю нездібністю пристосуватися.
За цим охоронним панцером я розширювала свій світ — оті несучасні теми, думи про них, знаходила живло їм у самоосвіті. Гаразд, я житиму в інших епохах, інших краях, житиму всім тим, що їм нікому непотрібне.
І в ізоляції я розширювала рамки світу на свій лад, — у минуле, у майбутнє, — скільки моя здібність і добутий вже багаж дозволяють.
Я вже знала, як виходити із свого "я" і ставати над ним. Дуже болить? А ти стань збоку, наче це не з тобою діється. І стоючи збоку, дивись із цікавістю на цю загнану й непотрібну. Ось вона кожною хвилиною існування мучиться. Це не я, а хтось інший усе так гостро переживає, я ці емоції бачу, але сама їх не переживаю, лише співчуваю. Чи тобі болить, коли ти бачиш страждання іншого? Ні, признайся, тобі лише того шкода...
Отак думки — ствердження своєї вартосте, ще перекладені цим дивним станом виходу з себе, давали мені силу. Я їх повторювала собі раз-у-раз, як мантру. Це було самонавіяння, самогіпноз. Бож треба було перти проти течії, іншого виходу мені не було. Та й сили треба було. Ніхто не вірить, що я щось можу, — я лише одна вірю.*
Я знала, відчувала — багато сил в мені. Але як їх витягнути наверх? І я казала собі — мушу свою долю кувати, хоч би що! Буду над своїми темами працювати. Не треба їм — треба мені. Питають мене тепер — що привело мене до доісторичних тем? Я відповідаю: радянська критика. Виперли з дійсности, якої я не відтворювала на їх копил, то я почала творити свій власний світ, свою дійсність.
З ким про це можна було говорити? Ні з ким. Неоніла Кордиш? Вона надто успішна. Вона — доброзичливий живий довідник, це так, але я для неї така сама невдаха, як і для всіх. Василина? Тепер ми вже не маємо про що говорити... Була я в неї оце на Обсерваторній...
То от що значить її: "Я влаштовуюсь!" Це вона, мабуть, тоді вже виходила заміж за свого рудого облізлого керсправа...
Так, Василина вийшла заміж! Прийшла я в неділю, не було куди мені дітися... — Може підемо подивитися на розкопи Десятинної церкви? Це ж тут недалеко! — Так рано, а застаю там лисого, з рудими вусиками, незначного плаского чоловічка, що поводиться так, ніби в себе вдома, а Василина при тому коверзує й примхливо маніжиться. Такою я її ще ніколи не бачила. Неприємно...
— Знайомся, це мій законний чоловік, ми записалися в заксі.
О, вже дійсно, як казала її сестра Олеся: "краще з святою водою, ніж із гнилим квасом!" Що її спонукало на цей вчинок? Вона ж мала такий великий вибір, — і оце таке собі доп'яла? І що? Змінила прізвище? — Тепер вона вже не Ставниста? І не шкода їй було позбуватися такого гарного прізвища?
Тієї неділі, скільки я її не тягнула, вона не побажала нікуди йти, бо чоловік її хоче відпочити.
І оце всі мої люди. З ким я можу так інтимно говорити, як із своїми улюбленими думками? До них і тікала. І навіть назвала їх: ВНУТРІШНЄ СОНЦЕ.
36
Але був один чоловік, що зацікавився моїми "трипільськими" думками. Олександер Ільченко працював редактором у "Дитвидаві" і він, коли ми поверталися разом із Коктебеля, запрошував колись зайти до видавництва. Я мала від "Дитви-даву" спогад неприємний. Якось ходила туди на оголошення, що потрібно коректора, а мене не прийняли. Довідалися з анкети моє прізвище і відмовили. За причину подано було, що я не знаю правопису. Слово "наївний" у цьому видавництві пишеться через і з одною крапкою. То я не йшла й тепер на Ільченкове запрошення. Ще, може, остерігалась захопитися. Таких історій, як закохання в одружених, уникай сотою дорогою. Мучити себе? Та й знову зустрів мене Ільченко десь на Хрещатику, питає: — Чому ж це ви не зайшли й досі?
В цій атмосфері цькування, презирства, навмисного приниження, безперспективносте, викинутости, ані приступу до видавництв, — мене просто скупали рожеві проміння Ільченкової уваги. Коли, нарешті, я знайшла в собі силу зайти до його кабінету в "Дитвидаві", він зустрів мене з великою почестю, як визначного письменника.
Ільченко, побачивши мене в дверях, устав, просяяв, посадив у крісло, наговорив мені купу приємностей. — В Наркомздо-ровЧ "Вірус" читали, читали й критику. Казали: "Хай вона прийде до нашого партійного комітету, ми їй видамо довідку, що все написане у "Вірусі" — не наклеп, а чиста правда!" Питався про вас заступник наркома освіти. Вами цікавляться! Ходімо, я покажу наше видавництво, бібліотеку!..
Пішли ми, Ільченко розчиняє передо мною двері за дверима, знайомить із якимись людьми, оце ж і його дружина, бібліотекарка... Після того, Ільченко приступає до конкретнішої розмови. Він би хотів замовити мені якесь оповідання для дитячого збірника, про якусь цікаву професію. Я пропоную: — Про фах стенографістки. — Це гарно! Ще ніхто про це не писав. І ще може б ви написали щось до дитячої хрестоматії — дуже маленьке, але насичене... — Я пропоную: — 3 життя Лесі Українки. — Я й сама хотіла писати біографічну повість про Лесю Українку, мою улюблену, але не склалися обставини... Ще й третю якусь тему ми придумали...
Мене бентежила ця прихильність, двозначна й недвозначна. З одного боку, таки справді приємно з ним розмовляти на мої заповідні теми, ронити думки, яких ніхто не хоче вислухати. А з другого — таки справді гарні очі, ті довгі вії, щось у очах тих заманливе. Як це розуміти? Невже справді?.. Ні, краще нічого, не бути злодійкою... (Так я кружляла думкою тоді, незвична бачити увагу до моєї сіренької особи. Тепер я бачу в іншому світлі. Ільченко просто хотів піддати мені духу.)
А тут, як на те, прийшла ще й поклонниця, Єлизавета Ста-ринкевич. Чогось з'явився й керівник справами видавництва, Розін. Старинкевич здивувалася: "в кожному видавництві — свій Розін"... От такої саме атмосфери треба було мені, з легким жартом, з усміхом, увагою, де не косяться на тебе, де ти між ними — рівня...
Заходила я ще кілька разів до в-ва Дитяча література. Кожен раз Ільченко розсипав передо мною люб'язності. "Крилате письмо" було прийняте до друку, вже й гонорар одержала, а чи друкувалося, — не знаю. Прийняте було й оповіданнячко про Лесю Українку до дитячої хрестоматії, але чи та хрестоматія вийшла, — не знаю. Це вже був 1941 рік і все обірвала війна.
Третє оповідання Ільченко скритикував, і я навіть забула, що то було.
37
Остання річ, що я носила до київських редакцій, була новеля "Пахощі польових квітів".
Виникла вона так, як і новеля "Сосна чекає чуда". Я сиділа в сутінках біля вікна і дивилася на замережені квітами морозу шиби. От, розписав свої фантазії! Сиділа в тій тупій депресії, що в неї я тепер так часто поринала. І дивно! Депресія обернулася в радість! Раптом мені запахло жарким літнім днем. Виникла картина: я — серед золотого збіжжя й блакиті сяйного літнього дня, іду серед колосистих ланів із товаришем, з Кошо-венком. В сутінках, не запалюючи електрики, я все те, що привиділось, записала і вже не хотіла псувати чудового. Світла не влучала. Ранком без змін переписала нічні каракульки. Наче щось непогане?
Це вже не вперше мені. Тиск на вугілля робить із тонн вугілля маленький сяїстий алмаз. Після найтяжчого тиску депресії приходить радість творчости. Так раптом.
Усе життя маю я звичку перевіряти на комусь, чи щось путнє я написала. Якщо навіть не почую зауваг, то й це мені допомагає відірватися від написаного й критичним оком самій поглянути. Кому ж прочитати? Вже ж не Льоні. Вона на все моє пирхає і вважає нічого не вартим. А тут прийшла Голянина Надя з Ірпіня. Якраз добра слухачка. Цікаво, як ця 16-літня школярка із сірими знаїбчими очима сприйме? Саме такого "свіжого вуха" мені треба. Прочитала я їй, а вона, "шмаркачка", сказала, що оповідання нічого собі, тільки треба викреслити про мороз і шиби в квітах, що ними я починаю. Я її послухала,
— і досі не знаю, чи добре зробила. Тож цей контраст між зимовими шибами і сонячним літнім днем серед збіжжя і був причиною появи новелі. А я це викинула.
Носила я це оповідання до Літературної газети, там сиділи Мартич і Адельгейм. Відкинули. Понесла до редакції Радянська Україна. Там сиділи всякі фарбери і збанацькі. Повернули через два дні з резолюцією: "Анемічне".
Це й був кінець моєї письменницької "кар'єри" в "радянській дійсності".
38
Одного прозорого літнього поранку приходить Кіпніс, а це велика рідкість. Він почав із комплімента самому собі. — Ти повинна оцінити, що я так далеко теребкався на твою гору.
— Ясно, що я оцінила. — А як так, то ходімо на природу! — Ходімо!
Я запропонувала Аскольдову Могилу, бо це близько й моє улюблене місце, але Кіпніс має свій плян. Потягнув на Лук'я-нівське жидівське кладовище, там у нього поховані рідні, то треба їх відвідати.
З того всього, що ми по дорозі говорили, мені запам'яталися вислови, які я зрозуміла аж потім. Він уже знав, що от скоро почнеться війна з Німеччиною. Але я не знала і він не сказав, що означають ці натяки: "Людина трудиться усе життя, виліплює собі вулик, звиває собі гніздо, — а приходить бандит, усе те руйнує, дочку твою убиває..." Я, ідучи за трибом своїх тодішніх думок, відказала, що це ж саме робить людина із вуликом пчіл: вони трудяться, а людина забирає. Але до Кіпніса не дійшло. На тему про хижацьку природу людини з ним нема що говорити.
На жидівському кладовищі ми походили, бачили немало побитих шкел на фотографіях, вставлених у пам'ятники. Кіпніс кожен раз вигукував: "Ах, ґітлєровци!" Так наче не побачиш те саме на сусідньому православному кладовищі. Але сьогодні в Кіпніса думки йшли весь час у цьому напрямі. Вертаючись, знов він каже, ні з того, ні з сього: "Чого це за все, що робиться, винні жиди? Нема соли — винні жиди. Нема сала — винні жиди!"
Я тоді не розуміла, до чого він це каже, це була нова в нас тема. А то, видно, пробивався страх перед місцевим населенням... Ні, він уже знав, що от-от війна, — але мені не сказав. Нічого він не сказав і з того приводу, що сестра моя Льона оце вчора поїхала в будинок відпочинку до Геленджика. Пощастило, бач, хтось відмовився, то передали подорожню їй...
Як звичайно, Кіпніс запросив до себе на обід своєю "формулою": — Нічого, нічого, одна зайва тарілка в родині нічого не значить... — Ото ж тоді й зустріли ми Любченка, — та й знов на ту саму тему проговорився Кіпніс. (Ця розмова вже згадана вище).
Та щось почала я помічати, що Кіпніс не такий, як був. Оце прийшла була до них — тут же при мені з годину розмовляв він із жидівським письменником Лур'є ідиш мовою, а потім узявся читати газету, мовляв, заважаєш. Другим разом щось їхня служниця, Фрося, сказала про чутки за війну, а потім Кіпніс навчав її в другій кімнаті, думаючи, що я не чую: — Не треба говорити зайвого при чужих.
Це вже моє останнє пристановище. Тепер і сюди не хочеться заходити.
39
Не піду я й до Неоніли Кордиш, бо три рази заходила і невдало. Один раз наймичка сказала почекати в сусідній кімнаті, поки Нілочка вийдуть. Другим разом Неоніла була вдягнена й поспішала до приятельки. А втретє — дзвонила кілька разів і ніхто не вийшов, хоч світилося. Не хочуть мене.
Віктор Платонович теж змінився, став якийсь офіційний, а не той грайливий жартун, що сам перший ангажується в розмову. Коли я заходила до Інституту археології, говорила з Неонілою, а він випадково виходив на коридор і, хоч-не-хоч, зачеплювався за нашу двійку, то варто було спостерігати, як він весь час задкував, відступав від нас, так що вся наша група через деякий час опинялася при стіні...
Василина Ставниста, колись моя найкраща товаришка, що з нею я найбільш почувалась, як із собою, — душевно була вже ген-ген далеко. З нею відбувалися такі метаморфози, що я не встигала їх переварити. Після того, як її підступно викинули з Інституту мовознавства, поки вона їздила на Далекий Схід, вже не було їй туди ходу. Скільки не добивалася, скільки не ходила "на прийом" до "інстанцій", нічого їй не помогло. І так наші шляхи знов зійшлися. Мене побили й викинули з літератури, позбавили змоги друкуватися, а її збили з науково-дослідної кар'єри. Я вже кінчала стенографічні курси, а вона тоді почала.
Далі почали наші шляхи знову розходитися. (Як не смішно, а перший повів її зміни замаркувався її жовтою сукнею. Прийшла я раз до неї і вразив мене визивний колір цієї яскравої канаркового кольору з чорними розводами сукні. Чомусь ця сукня на ній, відчулась мені, як чуже щось, моєму духові неприйнятне... Я зненавиділа канцелярію і збридила саму хлібо-дайну стенографію, а Василина "пішла вгору". Від одного високого начальника переходила до другого, ще вищого, як особиста секретарка, права рука. Аж оце опинилась вона на дуже важливій посаді секретарки наркомату Заготівель. З її розмов було видно, що Василина вельми задоволена й горда з своєї нової кар'єри, — сильно вже вона хвалилася своїми успіхами. А мені було боляче це слухати, — бо як низько треба впасти, щоб забути про свої здібності в мовознавстві. Вона ж так тонко знає українську народню мову, так уміє витягнути з неї скарби для найделікатніших нюансів! То тепер її самохвальба канцелярськими тріюмфами різала мене, як ножем. Не та Василина, що я люблю! Це якась інша особа!
Особливо вдарило мене, наче сопух, коли я зайшла на її "арену слави", в приймальню наркома. Я вжахнулася! За столом, заставленим канцелярськими аксесуарами, сиділа не Василина, а якась маска. Ця маска, замість її лиця, складалась в якусь похабну гримасу з кутами рота розлізлими донизу, що мала служити за усмішку. Передо мною вмить промигнули фази Василининого усміху. Широко-радісна. Скептично-глузлива. Винна. А тепер — похабна! На голові не її буйне, непокірне, рівне з великою хвилею волосся, а дурні дрібні кучерики-пер-манент, що відразу вульгаризували її оригінальну красу. Я ж пам'ятаю ще, як один маляр вчепився був до неї і навратився намалювати її неповторний овал, оці великі трохи скісні очі, оцю невловну суміш слов'янського й тюркського. Десь це все поділося під трафаретним перманентом!
І вона вже не Василина, а Валя, Валєнтіна Іґнатьєвна. І вона вже говорить ось при мені до своїх підлеглих російською мовою. І прізвище її вже не Ставниста, а якесь таке пласке кацапське, що я й забула його тепер... Ах, так, вона ж вийшла була заміж за якогось керсправа, і, офіційно розписавшись, прийняла його прізвище, а своє чудове відкинула. Правда, скоро, майже слідом за одруженням, вони й розійшлися...
І що з такою особою говорити? Як говорити? Щоб на мої щирі оповіді про ізольованість і непотрібність, депресію і шукання ґрунту, де б опертися ногою, коли тонеш, — щоб на це почути: "Ти загниваєш і розкладаєш інших", чи: "Я влаштовуюсь!"? Пару разів мала я від неї стенографічну працю, але це не зліпило розриву. Я її просто уникала. Від неї йшла еманація, що мене відвертала. Це було так ясно, що навіть засліплена своїми успіхами Василина почала питати: — Чого ти від мене бокуєш? Хто тобі що на мене наговорив?
А говорили. Тільки я не хотіла цьому вірити. Говорила одна знайома стенографістка, Зелінська, що Василину ненавидять їй підлеглі секретарки й друкарки. За щось називали її змією й гадюкою та недвозначно натякали на її шури-мури з наркомом, одруженим чоловіком. В цьому й секрет її всесильности у наркоматі. Навіть начальники відділів її бояться й годять... — Я цьому не хотіла вірити.
(І от скажіть, що моя сестричка Льона не має олії в голові! Багато раніш, ніж Василинина авреоля в моїй душі померкла, Олена скептично мені казала: "Ти так віриш у свою Василину, а вона зовсім не така, як ти її уявляєш. Вона тебе не поважає, а ти на неї молишся..." Льона мала тверезий розум і вірну орієнтацію із зав'язаними очима, а я справді була заворожена видивом колишньої Василини.)
Перед самою війною, тоді, як ще цаз валилися трони, завалився трон і Василининого наркома. Його було заарештовано, а її — зганьблено. Назвали в пресі фавориткою наркома (іншими словами — коханкою), звинуватили в самодурстві, в недбальстві до обов'язків, спізненні на роботу... Був навіть над нею суд і засуджено було її на шість місяців примусової праці в тому ж самому місці, де її обмурано. Мала працювати, але не діставати платні. Але Василина й так жила вже в новому домі для упривілейованих, — з ванною, паровим опаленням. Ото тоді вона зустрілась зо мною й розповідала, що як наскочив рейд перевірочної комісії, то вона перед тим до другої години ночі стенографувала нараду, тому й спізнилася на працю...
Була вона в закордонному фіялковому пальті і зовсім не подобала на засуджену. Запрошувала до себе покупатися ("Це така розкіш, як прийдеш додому втомлена й влізеш у гарячу ванну..."). Хоч я мала змогу купатися тільки в переповненій, із чергами на "шайку", міській лазні, — не спокусило мене це запрошення зайти в її новобудову.
Останній раз перед війною я бачила її здалека — і не захотілось мені здибатися. Повернула в протилежний бік вулиці. Вона зробила це саме.
Так то перевелась моя Василина. Вже ніколи не співали ми пісень. А більше не було з ким. Аж до сьогодні.
Агата Турчинська теж була один час у неласці, не хотіли її друкувати, а навіть "пришивали" їй, що вона — попівна. О, це вже таки велика пляма на біографії! Але Гася з цього сміялася. Вона чванилася своїми анкетними даними: бідняцька родина в Куликові піді Львовом, батько — русофіл, втеча за царським військом до Києва, втрата родини, безпритульність, дитячий будинок... При своїй великій життєрадості вона й цю немилість редакцій переносила жартома, тільки ми з нею тоді мали більше спільних переживань. Вона була доскоцька-допитацька і швидше все знала, тоді й мені дещо розказувала, так що була вона тоді головним джерелом новин, що діялося в колективі письменників. Вона ж давала мені поради, як здобувати літературну роботу, що її так багато завелося у Спілці. Тільки вона щось там діставала, я — ні.
Можливо й це мало значіння: скільки я її знала, вона щиро й свято була переконана, що Україна без Росії бути не може, що ми повинні бути "навєкі вмєстє". Це вона твердо засвоїла від свого батька і не раз у наших розмовах про долю України висловлювала.
Особливо ж піднялися її шанси, як вона добула перепустку до Галичини з метою розшукати свого брата, Івана. Пошуки її увінчались успіхом: вона знайшла його у Львові за допомогою перекупок. Він був львівський злодій. Не раз уже сидів у в'язниці, там його били, відбили легені... — Ось бачите, — гордовито всім казала Турчинська, — в радянськім суспільстві я стала письменницею, а брат мій у капіталістичній державі зробився злодієм!..
Взяла Агата брата до себе, у своє львівське мешкання. Він побув — і втік. Знову крав. Знову шукала. Нарешті, пішла до львівського обласного прокурора і просила, щоб сотворили над братом правосудця. Брат був суджений і приговорений до трудово-поправних таборів десь на Херсонщині.
Відколи вмер Володя, треба ж було їй кимось турбуватися. Аж тепер жалувала вона, що не має дітей, тоді ж казала: "Мені більше буде". Аж тепер оцінила вона лицарську поставу Володі і зазнала, як то самій жінці, коли знаходиться багато охочих образити, бо нема захисника.
Мої взаємини з Гасею йшли до гіршого. Вона вже не раз побувала в Галичині, вірші її друкувалися, а я вже вдруге умудрилася стати "одіозною постаттю", цим разом — "наклепницею на радянську дійсність". То до мене Гася ставилася, як до вічної невдахи, якій залишається протегувати, сказати десь на захист слово з доброти свого серця, — але з якою церемонитися не дуже то слід. Ні, я, мабуть, занадто несправедлива до неї. В повноті своєї особистості вона не помічала, що образливо поводиться: в читальні Будинку вчених вдає, що не бачить мене, довго читає газети. А нарешті побачила... Милостиво поманила пальчиком: "Прийди, подивишся, який я собі набрала матерія л на нове пальто..." А я ж так потребувала з нею говорити! Це — дрібниці, але які дошкульні в приятельстві, особливо при моїй вразливості й звідусюди викинутості. Моє відштовхування від такого зверхницько-підлеглого "товаришування" Агата витолковувала, як заздрість. Чому там було заздрити?
Агата Турчинська ніколи не була тією товаришкою, яку я шукаю все життя, — щоб можна було на дорогі мені теми говорити, ті, що я розв'язувала й на всі боки обертала в голові та хотіла ще з кимось на голос. Скільки ми з нею не приятелювали, це була поверхня, не вглиблена в ґрунт. Лише професійно-літераторське без інтимно-ідейного. Моє чутливе ставлення до питань етики й моралі ("Як можна злом творити добро?") до неї не доходило, а викликало поучання: "Треба боротись за себе!" Мої розшуки предків були їй чужі, ця тема в її очах була несучасна. її девіз — іти нога в ногу з вимогами сьогоднішнього дня і добиватися успішности, — були мені, наче я з іншої плянети.
І нарешті, ми за щось посварилися, за щось дрібне, обмінялися сердитими листами. Вже й тут кінець.
З Варварою Чередниченко теж уже "розхейдиш" (це — жашківське слово). Я винна. Вона ж так мило до мене поставилася, як приїхала до Києва з Осетії! Оселилася вона в дачній місцевості Клавдієво, запросила мене до себе й нагодувала смачним обідом. Але що я була дуже виголоджена і мій шлунок не звик до таких навантажень, то там же мені й зашкодило, просто затруїлася, перехворіла, як ніколи. Тим часом, Варвара зорієнтувалася, що я зсуваюся все нижче й нижче в кастовій драбині, і почала мені "протегувати", мене повчати. Я їй дала тоді своє оповідання "Симпатія" (недруковане), то вона порадила дати кінцівку, що закохані-товариші вивчають разом "Історію ВКП(б)". Вона була член партії. Це її повчання дуже дратувало мене. А потім і таке друзівство розійшлося.
Я винна. Вона тоді справедливо назвала мене череп'яною душею. Річ у тому, що вона захворіла, опинилась у шпиталі, просила, щоб її хто відвідав. А я не відвідала. Чому? Не було часу? Ні, тоді моя воля була вбита депресією. Це ж треба було зробити зусилля, подумати про те, що хоч грудочку масла їй принести, — а на цю розкіш нема капіталу. Масла в хаті ми ніколи не мали, бо його треба було купувати на чорному ринку. Але й досі мучить мене, що я не одвідала тоді Варвару. Я таки череп'яна душа. Як не мала за що купити гостинця, то так треба було відвідати. Після цього наші взаємини розпались. Все, правда, перервала війна. Варвара евакуювалася одна з перших.
40
Так рідшали люди на моєму обрії. Куди не гляну — самота, де не зайду — хочеться утікати, бо тебе тут не хочуть, ти тут зайва. Всі опори, що на них ще недавно спиралася, підгнили.
Єдине місце, де добре, — бібліотека. Там я знаходила в книжках ту інтимність, що її не було з людьми.
По дорозі до неї часом надиблеш щось цікаве. От ішла я біля колон університету й прочитала, що в колонній залі відзначають діяльність академіка Агатангела Кримського, вступ вільний. Я й зайшла. Побачила на сцені дуже вже старенького дідуся. Він часто повторював: "Я вже старий, то мені вже однаково" і при цьому розказав, хто написав "Ще не вмерла Україна". А це ж була жахлива контрреволюція в стінах університету та ще й при повній залі молоді. З іншої розповіді я запам'ятала про початки літературної мови. Розповідав, як їхній гурток творив терміни на абстрактні поняття, яких ще не було, а потрібно. От, наприклад, слово "темно" було, але "темрява", "пітьма", "темінь" — це ті варіянти, що їхній гурток пропонував. Деякі слова тепер уже так прижилися, що ми їх не відчуваємо, як ковані, ("певність") а деякі забулися, їх життя не прийняло і вони загинули...
Цікаво надзвичайно! Жива історія!
Але такі перлинки траплялися дуже рідко.
І постійна дума: що далі? Знов вертатися до канцелярії? Вже на носі сорок років... Сорок років — нема на коли відкладати, а я й досі нічого не зробила. Коли ж я виконаю свою місію?
Нехай ніхто не сміється. Якби я гостро не відчувала внутрішнього наказу і певности, що мені місія призначена, то не мала б я снаги йти проти течії. Я була сильна тим, що я ніде не схибила, що мій спосіб писання (в очах критиків "повзучий емпіризм") був для мене єдино вірним, інакше я не вміла і не хотіла писати, нецікаво було. То не мала за що каятися. Ніякого викривлення дійсности я не допустилася, бо така вона й була. Як я не підходжу такій сучасності, то так і буде, працюватиму сама. Для себе. Над собою. Випливав наверх мій ще юнацький ляйтмотив, може навіть наріжний камінь мого світогляду: самовдосконалення. Справа не в режимах і не в ідеоло-гіях-суспільних ладах, а в людях. Як люди будуть досконалі, то всякий СОЦІАЛЬНИЙ устрій буде справедливий. Треба рости, поліпшуватися. Всім.
Але яка ж моя місія, що я маю виконати? Я так і не знала.
Прокидалася вранці з кислим почуттям безперспективносте, п'явкою гризоти, суму... Нічого, нічого нема вже для мене в майбутньому. І з депресією — нудьга, нудьга, нудьга! Дві товаришки впродовж багатьох років.
Від цих "товаришок" рятували мене нові товариші й товаришки — думки. Ні з ким же було ділити моє найбільше горе: я не можу писати, щось мене зав'язало. А знаю ж, що великі сили й багатства в мені. Не було з ким розмовляти й вирішувати постійні проблеми, то часом я записувала той плин думок, що йшов через мозок, а здебільшого думала. Оце йду з бібліотеки додому освітленими електрикою лісистими вулицями, з фантастичними взорами на хідниках та й заповнюю час, щоб не нудно було йти.
Коли вріже гострий ніж якоїсь події (а я ж вразлива, кому дряпина, то мені рана) і нема кому пожалітися, — я себе умовляю, що я ж сама себе до цього змалку готувала.
Так, я вразлива. І захоплення кимось — це також вразливість. От вразить мене якийсь незвичайний чоловік на тлі сіризни, — і думаю про нього, спостерігаю, шукаю; що ж мене вразило? А що я зроду маніякальна, то й виливається цей інтерес у одержимість, мушу її тоді видалювати з себе писанням...
Або: не раз забирала думка, чого це Гася так легко з людьми знаходить спільну мову, має про що говорити, а я — той слимак, що колись, ще в Ставищах, вибрала собі за літературний псевдонім? Сама вимоглива, кожна дрібниця ранить, а як щось зранить, то відразу відходжу, не нав'язуюся з собою. Може в цім секрет? І кінець-кінцем — нікого до душі...
Чи може тому, що правду казав Яковенко: "То ви самі нецікаві!" А чому нецікава? Негарна. Не маю, в що вдягтися. Зневажаю косметику, щоб штучно зробитися "гарненькою". Не маю кокетства. Хто ж я? Що я? Калічка-дерево. Захиріло, викривлене, — і хоче таки рости.
І тут — уперта думка. То буду сама. Як я така невгодна цим людям, що серед них судила мені доля бути, то буду сама. Буду знаходити собі своє внутрішнє життя, щоб у душі цвіло... Ось ця гра думки, ось це химерне плетиво на хіднику, що я на нього ступаю, ось заглядаю в калюжки після дощу й бачу ще один світ, кращий за той, що дійсний... Ось зимове повітря, що раптом у січні дихне весняним духом... Ось весна, нежить, а крізь нього про микається безпредметне щастя, якась "закоханість", ейфорія... Пробиваються ці пахучі настрої, питаю сама себе: чого ти пригнічена? Цей день, ця хвилина — твоя, радій! А що буде взавтра, — нехай воно само за себе журиться...
Думки, як відомо, пливуть через мозок хмарами, купами, переплетено. От виберу собі якусь гілочку і общипую, якусь ниточку — і йду за нею.
... Гася сказала, що я заздрю їй. А що таке заздрість? Чи це не "негатив" почуття справедливосте? Чи не цілком законна реакція на явища несправедливосте? Але як я ходжу попід розкішними вітринами і знаю, що ті речі не для мене, то чи заздрю я? Ні, я вже відмовилась від того сама. Я знаю, що всім того нема, а я живу разом із мільйонами і поділяю долю мільйонів. Що їм, те й мені. Таким чином, я входжу в орбіту іншої справедливосте...
Нова ниточка: а почуття озлобленосте? Негарне. Але воно є. Косяченко був озлоблений, я озлоблена. А як інакше? Коли тобі перегризають горло стебуни-хижаки, то бути їм за це вдячною чи що? Примиритися? Ні, скільки є сили, не датися. А це означає — працювати над собою.
А це — нова гілочка. "Жертва для світлого майбутнього". А чого вони самі не жертвують, позабирали собі вигоди? Не самі себе віддають у жертву, а насильно примушують маси голодувати і мерзнути вік для якогось невідомого майбутнього. Яка зла штучка! Цинізм! Нечесно!
І так наговорившись із своїми товаришами й товаришками, думками, приходжу додому просвітлена, збудована наново, заряджена новою енергією, зовні похмура, а всередині з жаринами радосте. З депресії народжувалося якесь нове світовідчування. Байдужість до зовнішніх невдач, презирство до успіхів.
41
В цім іспиті пам'яті я намагаюся відтворити життя київського колективу українських письменників так, як мені було видно з мого задвірку. Може моє, згадане тут, дрібненьке, але таке, чого нема в інших. Тепер попробую поглянути сумарно, як він перероджувався.
Виник він, як вільне професійне об'єднання, рівні з рівними, без чинів, без бюрократичної шкаралупи на колективі. Кожен міг прийти й почуватися вдома, мати собі товариство на свій смак. Літературні організації жили собі своїм життям у своїх плесах, одні голосніші, одні скромніші, але без особливих подій.
Прошуміла літературна дискусія, зацвіло від безлічі блискучих літературних вечорів. Це — найцікавіший час за все моє перебування близько літературного життя. Вільно схрещувалися різні погляди, тоді я побачила, які багаті сади української літератури. А як весело й невимушено всі ці дискусії, диспути й суперечки відбувалися! Що не ім'я, то особистість, неподібна ні на яку іншу. Це була найщасливіша для мене, як літератора, найбагатша доба. Було де вчитися, було повно, було надзвичайно цікаво. Дяка долі, що хоч трохи я цього захопила. Маю уявлення, що таке вільна література.
Потім вдерлися в цей сад непрохані садівники... Садівники? Рубачі! Почали зникати українські письменники один за одним. З об'єднання "Західна Україна" залишилось тільки двоє: Л. Дми-терко і А. Турчинська. Не стало Б. Антоненка-Давидовича, Я. Савченка, В. Ярошенка, Г. Шкурупія, Ф. Якубовського, всіх неоклясиків. Зникли й Ю. Будяк, В. Підмогильний, В. Тенета, Г. Яковенко, С. Жигалко, Є. Плужник, Г. Косинка... Всіх не пере-числю, бо багато, та й це ж не історія української літератури.
За ними зникли й правовірні: Б. Коваленко, С. Щупак, П. Колесник, Є. Шабльовський... Наставала порожнеча.
А в цей же час колектив письменників беруть у рабство "пайками".
В такій порожнечі почали "садівники" насаджувати свої щепи, набирати "призовників до літератури". Перший призов закінчився пшиком. Дуже скоро із "стаханівців і ударників у літературі" не залишилося й одного, хіба, Сьома Ґордєєв з рахітичною головою.
Ото тоді й почав наповнюватися колектив українських письменників ренегатами своєї нації, "укрДінскімі пісатєлямі", що й мови української не вважали за потрібне знати, під лідерством І. Стебуна. З Дому літератури зробився Заготскот, а з Загот-скоту виплодився Департамент казенної літератури, очолений монархом, маленьким сталінчиком — старшим наймитом, О. Корнійчуком. Частенько хитається ґрунт під ногами у Я. Качури, але він завжди якось втримується. В цій монархії незалежно поводяться і "мають свою думку" Л. Смілянський, С. Воскрекасенко, О. Кундзіч, а може й М. Шеремет... Вони все ж таки не "попутники", а вилупились із комсомольського "Молодняка", їм доручили "Кабінет молодого автора", куди стіка-лися твори початківців і де відбувалася трохи розумніша селекція молоденьких щеп, що мають рости на викорчуваному полі. Були ще різні курси для початківців. Цих найновіших я вже нікого не знаю, не бачила. Мені вже тоді виїли очі Стебунові виплодки, а сам Стебун входив у Дім літератури, як поміщик у власний маєток. Особливо викликала асоціяцію з поміщиком його єнотова шуба.
Ну, і як же цей колектив назвати безклясовим суспільством? Лише кілька років минуло з часу заснування його — і став він уже кастовим. У ньому колишні однакові розшарувалися: на одному полюсі утворилися магараджі, а на протилежному — парії. А між цими полюсами — ріжні Градації кастовости.
Крім цього, сам цей Департамент літератури, обтушкований найрізноманітнішими привілеями, став відокремленою кастою від вселюдного оточення.
І ще крім того, він у мініятюрі відтворює процес переродження всієї структури совєтського суспільства. От, що вийшло з "науково передбаченого за законами марксистського вчення" обіцяного майбутньому "безклясового суспільства".
42
В Київських крамницях з'явилося чудо: ніколи небачені биті кури, елегантно загорнуті в целофан. Чудове масло, хоч ціле кіло бери! Найделікатніша шинка з Дарницької беконної фабрики. Що ж це, вже настає СОЦІАЛІЗМ?
Дуже скоро зчудовані цим дивом кияни довідалися правду: це — наслідок угоди Рібентропа з Молотовим. Сталін зобов'язався постачати Гітлера продуктами і Дарницька та інші фабрики завзято запрацювали. Перли в Німеччину вагонами ці самі продукти. Тільки німці вимагали першоклясної продукції і якесь найменше відхилення від кондиції завертали. Отож тоді все це розкішне добро, що його десятками років не бачив київський політично несвідомий обиватель, потрапляло до київських соробкопів та гастрономів. Дай, Боже, щоб німці побільше вибраковували! Але яка ж то кількість харчів пливе до Німеччини, коли браку стільки, що всі київські крамниці завалені! А ми тут голодуємо!
Дуже часто, йдучи вулицею, можна прочитати оголошення, що там і там буде доповідь про міжнародне становище. Вхід вільний. Е, це вже ми чуємо десятки років підряд, готують нас до можливости раптової війни з капіталістичним світом. Ми вже звикли до "бойової поготівлі" і до пісеньки Дєм'яна Бєд-ного:
Нас побіть, побіть хотслі, Нас побіть питаліся, А ми тоже не сідєлі, Тоже дожідаліся...
Ця пісенька з модної стала ідеологічно невитриманою, бо Радянський Союз стоїть на сторожі миру і це вже наклеп на радянську дійсність, ніби то Радянський Союз тільки й чекає, щоб когось також побити. Словом, не зверталося ніякої уваги на ці доповіді, я казала: "Е, війна буде вже після нас!" І крім того: "Ні одної п'яді своєї землі не віддамо, воювати будемо на ворожій території..."
Міжнародний стан мене зовсім не тривожив, — війна буде після нас. А ось що я маю тепер робити з собою, коли така глуха стіна виросла передо мною? Руху вперед нема. Не вийшло з мене письменника. Моєї методи — без тенденції, із збереженням об'єктивности, щирість на повний голос, оця моя найбільша богиня, що я їй служу, — моєї методи ніхто не хоче.
Головне ж, я зовсім не належала до тих, що тепер хваляться своєю ворожістю в ті часи до радянської влади. Вони могли на своїх посадах служити системі, ненавидячи її. (Якщо не брешуть тепер.) По своїй щирості я не могла грати дві ролі: назовні й для себе. Так неможливо жити, мусиш у душі також приймати те, що назовні вважаєш доконечним. Мусиш знайти щось добре
— і я знаходила, от хоч би...
Я вірила, що всі ці болючі експерименти на народі, все зло
— перекручення, реванш закоренілого міщанства, яке спритно опанувало ситуацію, підробилось під радянське, а насправді все те саме лишилося, таке саме. Вигнали капіталізм у двері, він влетів у вікно. Нема ніякого соціялізму-комунізму, тільки є державний капіталізм. А все це через те, що людина — захланний хижак... Я вірила в майбутню людину, яка переборе хижацькі інстинкти, я вважала моїм завданням зафіксувати світлі й похмурі риси нашої доби, щоб нащадки знали, з яким трудом дійшло до кращого майбутнього. Коли все, що діється навколо, справедливе, то чого боятися показати тіні?
Так я уявляла собі моє хотіння працювати для свого народу в тих умовах, що в них вродилася.
І тому не мала я ніякого страху. Якщо попаду до в'язниці, то з чистим сумлінням. За своє бажання працювати словом і голову віддам. Цей нестрах був завжди зо мною. От, скільки я сама мандрувала по Україні, — чомусь не боялася. Я почувала навколо себе панцер непроникливости. Що інше могла я мати, як не цей невидний панцер? Я ж не мала з ким подорожувати. А не мандрувати — значить замуровано сидіти в чотирьох стінах і ніяких вражінь не придбати. Закисати і снидіти. То я "мусіла" не боятися.
От, бачу себе вдосвіта у човні на переправі. Якийсь чоловік перевозить мене на другий бік річки, ніде нікого нема, я та він, та світанковий туман. Одне, що я відчувала, це страшенний холод у моїй благенькій одежині. А що, як цей чоловік схоче мене скривдити? Ніде ж ані душечки, світанок. Але я якось знала, що ні. Ще одною охоронною грамотою було в мене те, що я — письменниця. Скажеш, хто ти — і це завжди викликало повагу, незмінно.
Але все таки, що я маю тепер робити? В прибиральниці? У кравецьку фабрику? Стенографія пожирає всі сили й руйнує психіку. Як практикуєш її, — вже тоді не до праці над собою. А як перервеш, мало вправляєш, то відразу — випарюється швидкість. Стенограф, як піяніст, мусить щодня вправлятись...
І ті самі думки: для чого? Щоб їсти. їсти, щоб жити. Для чого? Той самий топчак.
І якби не те, що я живу з Оленою в одній хаті, то чого ж? Я вже загартована в злиднях, знаю, як то: є один карбованець — дивись, щоб його, останнього, не потратити. Жорстокий скрут і підголодове довгочасне існування в Києві навчили мене не боятися ніяких обмежень, навчило вдовольнятися тим, що іншому видається неможливим.
Давить депресія? Причина її — недостача поживи для ума, постійний голод вразливої душі на вражіння. Отож вона, депресія моя, переплелася й зіллялась із завзяттям. Завзяття з образи, що якась випадкова шашель має певне право до українського слова, а я, парость українського дерева, що найглибшими коріннями вріс у землю, — ні. Завзяття від тієї свідомості, що я виконую заповіт мого батька. Він же так любив письменство і ніколи не осудить мене за мою маніякальність. Він також проривався в мистецтво, та не було змоги. Завзяття і впертість. Епітет "баляст" викликав протилежну реакцію: ви мене виганяєте, а я таки буду працювати, без вас. Так, як зумію.
Але Льона! Знайти кімнату, щоб жити окремо — зайва мрія! А жити разом і не заробляти, — вийде так, що я в неї на утриманні, нахлібниця? Поки були оті ріденькі літературні заробітки, то ще... Не можу ж я бути залежною від неї! Завжди бути отруєною цією думкою, — то яке вже тут ширяння власної індивідуальности?
Це були мої найтривожніші думки. Всі точки опори валяться одна за одною, а натомість виросла висока й глуха стіна ізоляції та остракізму.
Як же я могла з цією стіною справитися? І от одного літнього дня всі мої нерозв'язані вузли самі порозв'язувалися. 21 червня 1941 року.
Отже: вийшла молода істота на широкий лан, повна сил і завзяття, бажання й запалу до праці. Скільки б вона переробила, якби не відігнали її, не покалічили непрохані "садівники", шкідники! Скільки ж пішло її сил на зойки, відчаї, занепади й депресії та на змагання знайти вихід із чорного мішка!
І десь узялися в цій самій істоті сили опертися. З відчаю зродилося нове. Істоту помалу, але неухильно опановувало якесь невіддоме їй досі світовідчування.
Центр його — байдужість до своїх ран, невдач і викину-тости. Презирство до вигод, що їх прагнуть усі інші. Я їх не маю — мені й не треба! Важливіше — внутрішнє. І оте внутрішнє Сонце можна будувати в самій собі. Що це — стоїцизм?
Осереддя нового світовідчування — безтурботність. Чого я маю турбуватися тим, що має бути взавтра? Прийде воно — тоді й буде само за себе думати. Що це — епікуреїзм?
Чого це наше покоління повинно жертвувати собою для щастя якогось невідомого нам майбутнього? Наші предки жили собі своїм життям для себе й не думали про нас. Не турбувались нашим щастям. А якби й турбувались, — що помогло б? Тож минулого нема, бо воно вже минуле, майбутнього нема, бо воно буде зовсім не таке, як ми його уявляємо. Майбутнє — "царство небесне", недосяжне навіть уяві. Реальне — оцей день, оця хвилина, що ось зараз стане "минулим". Радій нею! Вона — єдина реальність... Що це — екзистенціоналізм?
Але це я тепер так називаю, а тоді про екзистенціоналізм я нічого не чула. Я лише стала невразлива, вдивляючись у немилостиво скривлене обличчя моєї фортуни.
І чи не було це пророче світовідчування? Чи ж не радіти було кожною хвилиною в Києві перед новими іспитами, хвилюваннями і ударами?
Тепер з ретроспективи часу, переглядаючи свою життьову дорогу, я бачу, що нічого не було випадкове, хоч тоді здавалося випадком, несправедливістю, нещастям. Все було доцільне. Ні, таки керує хтось моїм життям! Опікун (Він? Вона? Воно?) влаштував мені сувору школу для гартування, для розбуркання моїх сплячих сил. Всі мої оті жалоші, що я самотня, не маю друзів... Це ж так було потрібно, щоб я навчилася самостійно мислити, плекати внутрішнє цвітіння думки у сіренькій одежі невдахи. Оце невміння втрапити в тон "партії й уряду", ця довга школа літературної штуки, коли інші вже були авторами томів, а я все початківець.
Вже сама моя вдача — боязка, вразлива, мовчазна, пасивна назовні, — вже самий вигляд, — сіренький, непоказний... Якби я цвіла успіхами, виявлялася, випиралась яскравістю, то пішла б дорогою небуття туди, куди пішли яскраві. Мені ж призначене інше завдання.
А тоді я не могла зрозуміти, чому мені постійно не щастить, чому все, як з каменя, чому не втрушуюся в життя, як інші. Дороговказом (і то сліпим інтуїтивним) було тільки моє уперте завзяття і почуття, що я йду вірним шляхом, хоч би що.
29 грудня 1972