Баба Горпина гостинно нас зустріла. Отоді й розповіла історію своєї прийманої дочки, Онисі, що має оце виходити заміж. Дівчина зовсім не подібна на всіх навколо. Тип її приблудив сюди десь із далекої півночі, ще тільки кокошник і сарафан їй дай. А говорить чистою українською мовою і все в ній українське. Історія така: якась пані віддала немовля до притулку, а ця тітка мала дітей чимало, але самі хлопці, от і взяла собі дівчинку з притулку. Дівчинка підростала, як з'явилася мати, якась лікарка, багата пані, і хотіла Онисю забрати. Але Горпина не віддала. Не та мати, що вродила, а та, що виховала, — закінчила вона цю історію.
Я цю історію взяла до оповідання "Ромашки на схилах".
Ну, оце й усе, що я можу пригадати з того місяця на природі, не бажаючи повторювати опису розкопів, що є в нарисі "Із історії сивої давнини". Приїхавши додому, я з запалом прихопилася до цього нариса. Куди віднести?
Вирішила, що найкраще занести до журналу Молодий більшовик. Там тепер секретарює Яків Качура, він якось вишпортався з тієї біди, що над ним була нависла оце недавно. Неласка минула. Вже навіть зникла ота принижена поза й міна, а сидів він нормально у секретарському кріслі редакції. Але як прийшла через два тижні, то довідалась, що головний редактор журналу, якийсь із дуже жидівським прізвищем, Зільберберґ чи що (точно забула), забракував. Не буде друкуватися. — Чому? — Качура розводить руками. Але рукопис чомусь і далі лишився в Качури. Довго він там пролежав, аж поки став головним редактором журналу Андрій Малишко. Качура дав йому нариса, Малишко прочитав і сказав: "Та чого ж? Надрукуємо!" І в першому ж числі свого редакторства видрукував. (Молодий більшовик, 1940, ч. 10-11). А я відчула ріжницю між комуністом-гебру і комуністом-українцем. Малишко, начебто, трохи відхилив замкнені двері. Цей надрукований нарис був наче охоронна грамота. І тому я завжди кажу, що хай краще в державному апараті будуть комуністи-українці, ніж чужинці. А що ж — нехай в уряді і всіх установах сидять і нами правлять москалі та ріжні інородці?
21
Я тепер із трудом вловлюю точну хронологію, але події групуються в одному часовому кущі. Тоді десь я написала нариса "Таємниця черепка" — першу спробу сказати стисло й популярно про трипільську культуру, — і занесла до журналу Колгоспниця України. Там був редактором Нехода, приємний молодий чоловік, він мене дуже люб'язно прийняв. Нотую оці "люб'язні" й "презирливі" ставлення до мене, бо кожне виганяння мене тяжко прибивало, а кожна прихильність надавала мені сили не відступати від літературного подвигу.
Нехода пішов так далеко, що сам запропонував мені написати якесь оповідання для журналу. Навіть тему підказав — не політично-пропаґандивну, а побутову. Якби так щось про дівочу честь. Я ще була повна вражіннями з подорожі до Вознесенського району, згадала про новий звичай "піти на піч", і на цьому побудувала оповідання, яке так і назвала: "Дівоча честь". Те оповідання було видрукуване в журналі Колгоспниця України, (1941, ч...)
Справді, з Василиною в мене зайшов той холод, що вже не було чого з нею говорити. Коли ми з Агатою могли сперечатися, одна одній казати всякі гострі прикрості, — а потім з усмішкою радости здибання зустрічатися, наче ніде нічого, то з Василиною настав мовчазний і холодний розрив.
Василина нічого не добилася із своїм поновленням у Науково-дослідному інституті мовознавства, вже давно працювала секретаркою-стенографісткою по різних трестових і торговельних канцеляріях і там робила кар'єру. Справді, з неграмотної мішанини, що бовнячили промовці, вона зліплювала суттєві, короткі й письменні стенограми та протоколи, і за те її цінили. Одного разу вона мені сказала, що їздила із своїм директором на нараду до Москви, — з усіма добовими й "командировочними", що належаться. "Якби ти бачила, який широченний пузань!" — додала при цьому, щоб я не мала якої задньої думки... При цьому ж зронила свій черговий "афоризм". "Краще не триматися за крісло високого достойника, бо коли впадеш лише з своєї власної висоти, то не так заб'єшся". Це був натяк на тодішні трони, що щодня на очах у нас валилися в "преіспод-нюю". Може тому мінялися її праці?
До Кіпнісів я не переставала ходити і наші приязні взаємини тільки закріплялися. Хмара минула, загроза викидачки із Спілки вже відійшла і в хаті панував далі (незрозумілий мені) добробут, включно з наймичкою. Не зважаючи на це, не відчувала я дистанції між моїм становищем і Кіпнісовим. Це не те, що зайшла я була раз у "Роліті" до Єніної, тоді вже дружини М. Шеремета. Відразу відчула, що я тут небажана, що мене не терплять і хвилини, не треба було заходити й ранитися. Заскочив Смілянський, щось пошепталися, Єніна кудись заспішила-ся... А на вулиці який Смілянський прихильний, яка Єніна...
І більш нема куди зайти. Хіба, вряди-годи до Фані Подоль-ської в справі стенографічної роботи. І туди важко було мені заходити, через оту наймичку. Хоч яка тісна кімната, напхана всіляким добром, а й тут є наймичка. Безпашпортна куркулька, яка не має де дітися і спить на розкладачці у сінцях. Цю важкоту я вилила в оповіданні "Біла хустина" (вставне в романі "Золотий плуг") вже тут у Нью-Йорку.
22
То єдиним місцем, куди я могла піти кожної хвилини й дуже добре почуватися, була спасенна бібліотека. Іду до мами, — казала я собі. Тут не треба ні до кого приноровлятися. Тут я можу знайти скільки хочу і яких хочу друзів. Книжки мої друзі. Я не кидала думки створити трипільську повість, тільки ніяк не уявляла, як зліпити докупи в читабельне всі ті сухі, викладені археологічним жаргоном, відомості, що я вже вловила з розкопів в урочищі Коломийшина, із звідомлень про розкопи інших поселень, з розмов із Н. Кордиш, П. Курінним, В. Петровим. А тому треба читати й зближену літературу, дуже уважно про фолкльор, бо він стає зрозумілим у світлі трипільської культури, а не бабськими забобонами. Звичаї шоститисячоліт-ньої давности — це щось та значить?
Так викристалізовувалась одна з ідей повісти — тяглість традицій.
І справа ж не обмежується тільки Трипіллям! Раз-у-раз поруч із тими статтями, що додавали щось до моєї теми, я захоплюючись перечитувала й про палеоліт, неоліт, скитів, сар-матів, антів...
От тоді, у цьому широкому плині різноманітного читання, відкрилося мені справжнє значіння мого власного імени — Є в д о к і ї. У грецькому епосі (в Гомеровій "Одіссеї") морська богиня Евдотея (Ейдотея), дочка морського діда бога Протея, внучка океана-бога Посейдона, допомагає нещасливим мореплавцям у біді. Якась стихійна сила. Дуже добра.
О, то це може й є та Опіка, що її я так часто відчуваю біля себе? Сила, більша за мене, малу "я". Тоді я почала наполегливо, довго й уперто розшифровувати моє ім'я на широкому тлі моїх читань. Вийшло так: ЕВ — добра. ДО — вода. КІЯ (ТЕЯ) — божество. Добра богиня вода.
Вона, ця Евдотея, не старша за українську Явдоху, стихію весняних вод, великоруську Авдотью, Дану-кельтську матір... І ще багатьох-багатьох Дан. Всі ці імена виростають із якогось праджерела. Якого ж? Може... як почав розтавати льодовик?..
Так зарисовувалася нова лінія моїх шукань. Примітивні, доні, теї, боги... І ніяких директив партії, жадного наказу... Думай про все це безмежжя, як хочеш! Думай, як ти бачиш, а не як хтось наказує... Про все.
А от хоч би оцей Київ, оці горби, що на них ми щодня ходимо, все вгору та вниз. Оця мальовничість краєвиду, в якому місці не станеш. Недаром же всі відьми з усієї України зліталися на київську Лису гору святкувати шабаш. Віра в ві-дьом — спадок нашій добі від неоліту, що з нього виросло й Трипілля... Ой, то виходить, що столицю України заснували ще в неоліті ці самі відьми, вибравши київську Лису гору своєю столицею?..
Так я собі бавилася із своїми друзями-книжками й товариш-ками-думками, обертаючись щораз більше спиною до цього світу, що мене викидав раз-у-раз і що мені був теж нецікавий, нудний. А саме тоді підкралось до мене ще одне нереальне захоплення, мовчазний роман. Був там постійним одвідувачем читальної залі один читальник. Ні імени його, ані нічого про нього я не знала, лише припускала, що це — студент-випускник університету. Мене вразив одного разу його погляд — запитальний і задумливий, до мене відкрито звернений. Вразив і заполонив на довгий час. Ніколи ми не заговорили, але була якась безмовна "комунікація" очима — з осени до самого літа 40-го року. Свої записки з того часу, що я їх тоді назвала "Роман Синьої Панчохи", взято пізніше, в роках 1865/67 за основу роману "Золотий плуг". Не всі, правда. Я мала нотатки ще в записній книжці, мабуть, найкращі, та вони пропали в Ґраці, про що надіюсь далі оповісти.
Що я можу ще додати до образу "Вродливого-Пагуби" тепер? Нічого. Дуже гарне те було й без тіні "залицяння". Я називала — "місячний роман". Було воно все, як містичне сяйво місяця.
То було постійне напруження, з одною тільки перервою. Серед зими, чи не в січні, в найбільші морози, поїхала я у відрядження до Херсонської області. І чи не смішно, від кого? Від польської газети! Ото знайшлася польська радянська журналістка! Не могли знайти когось кращого за мене! — Та я ж не знаю польської мови! — Нічого, перекладуть! — відповіли мені в редакції газети.
(Продовження на наступній сторінці)