А цю вимогу удосконалення я прикладала найперше до себе. Які мої недостатки, що їх треба усувати з психіки? І не винуючи суспільного ладу, який дуже добрий, тільки перекручують, я вишукувала всю вину невідповідности оточенню в собі. Зрештою, я знайшла причину: я — дефективна. І на це знаходила багато доказів. Ну, от, я не вмію прилюдно говорити, німа, як риба. Всі слова тоді десь діваються, тоді я порівнюю себе до кривої людини, якій кажуть танцювати. А мовчиш — значить нецікава, бездарна, без змісту за душею. Я — інфантильна. В мене психіка й фізичний вигляд підлітка ("Докія — дощечка"), а вони до мене з масною змисловістю, і зрештою, ті, кого я вподобую, мене не бачать. А ті, що мене хочуть — не треба мені таких! Я не вмію придбати собі друзів. Ось як Гася легко з людьми сходиться, — а я ж? Мама моя не мала товаришок — і я не маю. Та й все сама, сама, сама. На пляж піти, то й то не маю товариства... Кожне має свою компанію. Це важко — не мати — особливо в неділю... А ті компанії, що доступні, — мені нецікаві. Краще самій...
Я не маю пам'яті, як інші. Ніколи не запам'ятаю вірша чи цитати, як інші. Не маю звинної мислі, не можу тримати в голові кілька справ, а тільки одну. Мені навіть пам'ятати раз на місяць платити за хату — важко. До всього того — страшенна вразливість, що я назвала гіпертрофією почуття.
Чи це вади, чи органічна вдача, якої нічим не вилічиш? Я навіть вдалася до психіятра, якогось молодого лікаря. А щоб він краще вглибився в мої проблеми, я навіть дала йому прочитати оповідання "Жадоба", що саме тоді написала.
Це оповідання саме й писалося тому, що я розв'язувала ці свої проблеми. Знайшла спосіб поставити персонаж (Фіону) у стан, коли все видно не так, як усім навколо. Сліпа прозріває і дійсність гірша, ніж уявне. (Саме тоді в Одесі професор Філатов повертав зір сліпим за допомогою пересадки роговиць). Для певности я дала це оповідання на перегляд одній очній лікарці, що обідала в Домі вчених. Туди я ходили щодня, щоб прочитати й переглянути газети в читальні, прочитати в них: "догнать и перегнать капиталистические страньї в технико-економи-ческом отношении" та: "Людина — найбільша цінність". А поруч — резолюцію написану олівцем: "Брехня!" Часом і пообідати. Гася там обідала теж і познайомила мене з цією лікаркою. Але лікарка повернула через кілька днів нечитане, бо "друк поганий", так що я зрозуміла — оповідання нецікаве. Отож я й дала його тому психіятрові, а він виявився товариською людиною і, прочитавши, сказав мені, що Фіона — "язва". На цьому й закінчилося моє лікування в психіятра. Я сама собі вирішила, що ніякий я не шизофренік, а це — риси вдачі. Вдачі ніхто не лікує, вона вроджена. То яка є, така вже й буду.
Оце тоді зустріла я Михайла Гільова, що був секретарем харківського Літературного журналу, приїхав до Києва в якихось справах. Він сказав мені, що якби я щось прислала, то він із Сенченком (головним редактором) видрукували б. Я й послала "Жадобу", а через деякий час оповідання було видрукуване. (Літературний журнал, 1939, ч. 10-11)
А тут ще й Охрименко зустрів і сказав, щоб я подала заяву про поновлення в місцевкомі письменників, поки він головою (не в Спілку, то зовсім інше). Так наче я вертаюся "до свого роду"? То дарма, що косяться на мене оці всякі пріцкери й торіни, каци з кацнельсонами, дарма, що Первомайський презирливо-гидливо звужує очі на мій вид, наче боїться торкнутися об щось бридке. Тут моє місце! І я їх також не хочу бачити! Я вже знала, що "Жадоба" буде друкуватися в харківському Літературному журналі, бачила, що зо мною вітаються, наче не було моїх принижень, Рильський, Смілянський, Панч, Бажан, Яновський. А як з'явилось друком те оповідання, то Ле навіть прорік до мене: — Що ж ви, молодий чоловіче, не дали цього до нас?
Легше й доступніше вже було мені заходити до саду барона
Штайнгеля, де у вигідних фотелях сиділи "мастітні". Найбільше виділявся з них білий, як голуб, Кочерга, тепер у загальній пошані. Там вони мали більше простору для шахів і обміну заувагами. Ставлення до мене було наче барометром, що вимірював внутрішню опозицію до тодішнього корнійчукового "монархічного абсолютизму". Хто більше не любив того, що завелося в колективі письменників, той краще до мене ставився.
Заяву я подала до секції прози, де головою був Аркадій Любченко. Ще й рукопис подала, деякі оповідання. Кіпніс ото тоді й подзвонив до Любченка із проханням за мене. Правда ж, зворушливо? Жидівський письменник заступається за українського. Любченко на це сказав йому: "Я читав її твори. Вона пише не гірше за кожного з нас". Кіпніс поспішив мені це переказати.
Другий раз Кіпніс навіть при мені дзвонив до Любченка, щоб допоміг мені вступити до Літфонду: "Вона така самотня!" І Семен Скляренко, не знаючи про це "ходатайство" Кіпнісове, розповів мені: "Прийняли вас у Літфонд. Там були напалися, що не треба, але ми з Любченком відстояли вас".
Так виглядало, що як могли, так тягнули мене назад, але не наважувалися це дуже виявляти. Я ж була "одіозна постать", як охрестив мене колись Ганс із ЦК агітпропу під час знищування Пилипенка. Відкритіше міг заступитися жидівський письменник, комсомолець... Чи може я тоді була потрібна для рівноваги, бо вже дуже розпаношилися ті нахаби, що порозсідалися в Літературній газеті, Критиці і навіть у Науково-дослідному інституті ім. Шевченка. (Там: Стебун, Гозенпуд, Кацнельсон...) Навіть правовірний Ле вже не міг витримати цього засилля і десь сказав, воно пішло поміж люди, дійшло до мене: "Вже не можна дихнути від синів Ізраїля..."
Мені можуть сказати, що я зловмисне підхоплюю антисемітичні вислови. Але я скажу, що розпаношений антиукраїнізм дратував не тільки мене. Чому українським силам нема місця, а ці правлять? Самі жиди продукують антисемітизм. їм є праця над українським словом, а я мушу гинути, як літератор.
20
Моя безпрограмна самоосвіта не переривалася. Весь вільний від стенографічних заробітків час я проводила в бібліотеці Академії наук на Володимирській. Була ще одна велика бібліотека, Публічна, але я її чомусь не любила. Знов зринуло в мені гостре зацікавлення минулим Жашківщини, а ще ширше — Київщини, а ще ширше — України. Не тільки ж у Полінезії були початки людини, були вони й у нас.
Почала я навмання виписувати книжки з археології, всякі оті звіти, звідомлення про розкопи, описи археологічних пам'яток Кам'янець-Подільщини, Київщини... Не диво, що серед тих підряд читаних книжок натрапила я й на розкопи трипільської культури. Довідалась, що на Україні квітло життя вже шість тисяч років до нас, тоді ж, як і в Єгипті. На Україні, в цих самих селах, на цій самій землі, що ми топчемо! Не треба шукати слідів доісторичного життя людини десь по сибірах, австраліях та океаніях. От, якби так написати повість із життя на України шість тисяч років тому! Але як? Я ж нічогісінько про це не знаю. Геть усе прочитати, що вже є про цю культуру!
І так я себе підігріла, — а я здібна була запалюватися ентузіязмом всупереч похмурим обставинам, — що пішла до Науково-дослідного інституту археології просити, щоб дали мені всю бібліографію з цієї теми. Взяла з собою мій видрукуваний нарисок, щоб знали й тямили, що я не претендую на ролю наукового співробітника, а маю дуже скромну ідею — популяризувати те, що вже відкрила археологія.
Колись, в перші роки мого студентства, я вже заходила до Академії наук на археологічні доповіді, тоді звалось — "Археологічна Комісія". А в цей будинок на Бульварі Шевченка 14 я також не раз заходила, як була там Всенародна Бібліотека. Заходила й до Василини в Інститут мовознавства, коли вона там працювала. Внутрішня структура цього дому не різнилась від тієї в університеті: безконечно довгі коридори, височенні стелі, округлі склепіння, тиша. Тут у кабінетах говорять пошепки, а хто хоче поговорити більше, — виходить у коридор. В коридорі Інституту археології були стенди з експонатами найновіших розкопів, — саме якраз із розкопів у подвір'ї Михайлівського монастиря та на території Володимирового княжого міста, Десятинної церкви.
Нікого тоді з археологів я не знала, то пішла просто до директора Славіна, ще й з нахабною пропозицією: включити мене у експедицію на розкопи трипільського селища. Не як археолога, а як літератора. Саме якраз на серпень місяць (зразу після жнив) лаштувалась експедиція до с. Халеп'є біля містечка Трипілля. Директор не заперечував, начальник експедиції, Татьяна Пассек прийняла — і ось я вже разом з цією групою археологів їду до Халеп'я. Пароплавом. На ньому дівчата, що вертаються з Києва із кошиками, співають "Вітер з поля, да хвиля з моря...", цю саму, що в київських сквериках няньки виспівують. Зразу впірнаєш в поезію дніпрового озону...
А тепер бачу себе в Халепі на розкопах. Чудовий спогад. Хоч і там не без плям. Але незначних.
Розселилися ми по хатах. Селянам ці люди були знані, бо розкопи тут провадяться вже який п'ятий рік. Розкопується одне й те ж трипільське селище в урочищі Коломийщина. Я попала в одну хату з аспіранткою Неонілою Кордиш. Хата чистесенька, долівка свіжо вимазана, прохолодно, подвір'я встелене шпори-шем. До чого ж естетично живуть тут!
(Продовження на наступній сторінці)