І ото відтоді — і до сьогодні — це стало моєю улюбленою лектурою — про примітивних людей та первісних богів. Нарешті, я припливла до свого берега! Мені кажуть, що я примітивна, то хочу знати все про моїх найближчих родичів, бо ой, як важко бути безрідною і чужою в цій епосі! Я ж не знаходжу собі місця серед людей цієї епохи — оця моя "несучасність", невміння "перебудуватися", оця наївна правдивість, оця щирість, що ніхто її не хоче... Беззахисність. Тож кожна особа примітивного суспільства жила у великому роді, мала опіку, клопоти про дрова й взуття не лежали на ній. Навіть про пару тобі подумали старші ще задовго до твого народження... А тепер я ось виставлена на всі напасті і як не озброєна вовчим девізом "гомо гоміні люпус ест", то й гинь...
Тому, читаючи про примітивні суспільства і уявляючи себе серед них, ставало мені радісно, легко, затишно. Це — мій світ!
Бо цей, що в ньому живу — виштовхує, я не маю в ньому місця, він мені нецікавий!
Коли я відпочивала від мозкозасушливої стенографії, в мені нуртувало велике бажання пізнавати. Хотілося все, що тільки є на світі, прочитати. Хотілось знати, який колись був лад, звичаї, як виглядали... Навіть шлюбна система була не та, що тепер вважається непорушним законом, а інша. Бо оце вичитала я про австралійців, що там і досі існує якась перехресна система, — члени одного роду аж у восьмому поколінні можуть і повинні одружуватися з членами іншого, — так уже призначили старші в роді. А про американських індіян я довідалася, що вони поділені на тотемні роди — орли, ворони, буйволи тощо. Це ж зовсім не те, до чого ми звикли. І ще що мене вразило, — ніякі системи та звичаї не вічні, а міняються, те, що вчора було законом, сьогодні тільки дитяча гра. Так і з теперішнім? Сучасна стара й нова, що оце заводиться, системи — лише переходові в ланцюгу вічности?
Нова лектура розвихрювала безліч думок і ідей — було це таке нове й захопливе (без того наобридливого стандарту, що мене замучував і витворював нудьгу), що думки ці стали моїми товаришками. Наверталися (ще неясні) аналогії вичитаного з нашою побутовою традицією й звичаями, це був нерозмотаний кокон, дуже спокусливий розмотати. Навідувались думки — куди ж іде людство сьогодні? Якщо людство росте з первісного комунізму, то як тепер? Знов до комунізму? Вища стадія людства — індивідуалізація, ускладненість психіки (а не аморфне "ми" — рід), в цьому ж напрямку йде людство. То як же з комунізмом майбутнього бути? А знов: індивідуалізм є двоякий. Навколо — отой хижий, вовчий, злий, "аби мені, а хай тут поруч здихає з голоду". Та мусить бути і шляхетний, добрий, світлий...
Я порівнювала ці набуті знання й мої думки з дійсністю — не як газети пишуть, а як бачать мої очі. Складався якийсь світогляд і він ніяк не пасував до ленінсько-сталінського. Мене турбував етичний і моральний бік подій та явищ, а нікого з усіх, до кого я потикалася, це не обходило.
Отож насиджувала я в бібліотеці Академії наук на Воло-димирській, обклавшись книжками про своїх примітивних родичів — австралійських знахарів, сибірських шаманів, океанських, острівних дикунів... Пам'ятаю таку сценку:
Я в бібліотеці. На столі передо мною кілька книжок, розкритих на сторінках з малюнками дивовижно замаскованих аборигенів Австралії, "Золота гілка" Д. Фрезера, досліди Катерини Грушевської про пережитки первісної доби в українському побуті... А підходить Трипільський. Це — молодий критик, щойно з'явився і не належить до "школи" Стебуна, бо вітається зо мною при зустрічах. Підійшов, зазирає у книжки, питає: — Що читаєте? — І слідом здивовано: — У якому світі ви живете? А на нього з книжок дивляться полінезійські машкари, стіжки на головах австралійських знахарів, бушменські, американсько-індіянські рогато-хвостаті личини... Ніяких тобі "чергових завдань партії й уряду", "догнать і пєрєґнать капіталістіческіє страни в тєхніко-економіческом отношенії..." Ніякої "Історії ВКП(б)"...
Дивно було радянській людині, що друга радянська людина читає таке "несучасне". Лише в призначеній тобі вузькості жолобка має протікати життя. Сягнути поза фабрично-колгоспну тематику — вже бунт. Дивацтво!
Хай і так! І з цим погоджуюсь. Не буду відмовлятися, соромитися, а стверджую це. Так, я неталановита, бездарна, сіренька стара діва. Дивачка. Всім казатиму це. Все, що найгірше — приймаю, не маю ж сили перемогти. І нікому не хочу набиватись...
Всі оці присуди, що мені видавали в ті роки, я добровільно приймала. З цим маю жити. "В якому світі я живу?" Втеча від дійсности? Так, але як ця дійсність перетворює мене в парію, то я не зобов'язана з її поглядом на мене числитися.
Яку ж невичерпну криницю знайшла я! То нічого, що мої можливості слабенькі при безмежних жаданнях (хотілося все в себе вгорнути, скрізь одночасно бути), що розумові здібності крихкі: найгостріше думаю вдосвіта, а як удень почну те відтворювати, то стоп! Все зникло. То нічого — щось є більше в мені, ніж розумовий апарат.
І це байдуже, що хочу більше, ніж можу. Це ж і є мій девіз змалку, з Ставищ: — розвивати себе, удосконалювати...
Так я знайшла нову жилу — дякуючи Плужникові, або й С. Мьортвому. Це вони мене охрестили: ПРИМІТИВНА. То й був зародок моїх майбутніх творчих задумів, зерно моєї самоосвіти. В цьому світі примітивних я знайшла повноту й радість, якої не дано було мені в реальності. Той світ моїх примітивних родичів став мені більшою реальністю, ніж дійсність. Оце, бувало, дуже важко мені, пригноблення, біль душі, нудьга кромішня, — я починаю думати про якесь слово, вживатися в нього, розшукувати початки... Яка цікава гра, невичерпна! Це й був початок моєї книжки "Родинний альбом", що здійснилась кілька десятиліть пізніше. А дурний В. Чапленко вболіває за моїм змарнованим часом. Це ж була моя курація, найприємніша гра, що визволяла від дійсности і врятувала від шізофренії.
Так почав вироблятися імунітет проти мертвущого отруйного клімату. Витворювався свій живлющий. Я знаходила інші цінності там, де було доступно, в книжках.
Без керівництва, а йдучи за бібліографічними вказівками з тих книжок, що я навмання брала, я хаотично пролазила крізь щось мені невідоме, таке широке, як океан, на моє життя аж забагато. Чи хотілось мені бігти десь стенографувати, а потім сушити голову розшифровкою?
Як жалувала я, що відразу не здобувала археологічну освіту! Або інакше: якби довелося вдруге проходити життьову дорогу спочатку, то пішла б на курс археології. Тільки... тоді довелось би звітувати сухою науковою мовою звідомлень, а моє ж життьове завдання — красне письменство. То ще й краще! Я посвячуся намаганню переводити сухі звіти на зрозуміле всім літературне образове плетиво. Якщо в західній літературі є такий жанр, то чому й у нас не можна його плекати? В цій ділянці я не маю жадної конкуренції. А ще — я ж ніколи не вдам писати про сучасне так, як вимагають від мене.
Тут на перешкоді мого міркування відразу встало відоме мені табу: ліричні, особисті, історичні, про минуле теми — втеча від дійсности, щось дуже близьке до контрреволюції, бо це — заперечення нашої дійсности. Але ж моє життя таке бідне, таке голодне на нові вражіння і голоду цього я не маю ніякої змоги задовольнити; дійсність така наобридливо осоружна, стандартна, нема чим дихнути. Мушу ж я десь мати притулок для душі! Нехай! Я хочу впірнути в доісторичну тематику.
Моя перша спроба була про мустьєрського хлопчика, що жив з 50 тисяч років тому і що його поховання недавно знайшли археологи. Понесла до юнацької газети На зміну і там згодом цей нарисок був надрукований.
19
А поруч цього мого захоплення я розв'язувала свої власні проблеми. Я намагалась "пізнати саму себе", себто зрозуміти, чому я так не маю місця в цім суспільстві, все опиняюся на задвірках, чому я — парія. Не бажала я вступати у конфлікт із радянською системою, бо не могла по своїй вдачі думати одне, а вдавати з себе щось друге. Нездібна кривити душею і показувати себе не тим, що я є насправді. Моє правило — бути відкритою для всіх і ніколи не брехати — так легше жити. Моє право — працювати в цих умовах, в яких я часом народження вставлена, словом для свого народу — і це не є жадна контрреволюція. Треба в дійсності знаходити позитивне, бо інакше не можна жити. Гадюку в собі сховати не можемо. Тому — радянська система дуже добра, тільки люди, що при владі, її перекручують, в тому й уся біда. Треба, щоб люди духовно удосконалилися, тоді не буде й "людина людині вовк", ні перекручень, ні зловживань владою. Програми добрі — недобрі люди. Всякі системи добрі, але люди їх псують. Людей треба поліпшувати.
(Продовження на наступній сторінці)