У нашій малій хатині часом з'являлися гості. Калістрон Приймак із Голяною з Ірпіня. Голяна, це друга дочка тітки Тодоськи, що я в неї на весіллі була малою. Калістрон був безземельний, але хата його була під бляхою, бо Калістрон їздив із хурою до міста й несогірше заробляв. То в куркулі його ніяк пошити не можна було... але ж хата під бляхою! Пошили в підкуркульники, — вступай до колгоспу, здавай хату й коні, або геть із села! Ще якось вхитрував Калістрон, з кіньми вирвався та й опинився оце під Києвом в Ірпіні. Тепер удвох із Голяною підвозять цеглу до якогось будівництва, Голяна й він носять ту цеглу на четвертий поверх на плечах. Троє дітей,
Надя й два хлопці, школярують. Живуть вони в найманій хаті, ще добре, що ось корова завелася...
Як ще батько був у Києві, Калістрон приходив із півлітром. Голяна — з літром молока. Часом присилали вони Надю, височеньку дівчину із сірими очима, що все знають: як самій поїхати до міста, як продати молоко, як без черги пролізти за комерційним хлібом...
А то прийшов був раз Захарко Цимбал, той, що наш батько з ним перед руїною "парубкував" на різних оказіях, дядьків Самілів син. За революції цей Захарко приїхав до Жашкова паничиком, а в Жашкові оселянився. Ми почастували його, чим мали. (Хоч і рідко коли ми що мали, як принесе щось котрась, то це вже була велика розкіш.) Льона на своїй роботі тоді дістала була миску змеленої печінки. Поставили на стіл те багатство. Захарко як допався, то геть усе з тарілки стеребив, ми так і не попробували!
Одного разу в неділю стукає хтось. Відчиняю — а за дверима стоїть якийсь обдертий, у лахмітті, зарослий бродяга. Страшно в хату пустити... А придивляюсь — це ж дядько Василь, той, що наш дід називав не інакше, як "ледащо", а дядько Йосип — "більшовик". В часи "знищення куркуля, як кляси" не минула лиха година й Василя, хоч він і "більшовик", із ідеями "твайо-майо". Вивезли його безвісти, хутір за Троянами розібрали, гніздо зруйнували, — так, як і обіцяли, "щоб і сліду вашого не лишилося". Ганя його з дівчинкою ніби десь на Донбасі жила. Йосип десь наче в Середній Азії. А звідки ж він тут узявся?
Е, багато розказувати! Був він вивезений аж за Урал. І втік.
— Чи то так легко утікати? — питаюся, дивлючись у веселі молоді очі, що так і миготять отою шибайголовною Василевою посмішкою.
— То ж то, що не легко, але підвезло. Давно вже думав, як це підробити документа, а тут сам такий документ у руки вліз...
Розказує дядько Василь:
— Зайшов я у відходок одного разу й бачу затиснутого між щілинами папірця. Витягнув, дивлюсь, а то посвідка про звільнення, і ще ж яке щастя! На ім'я Гуменного, тільки ім'я інакше. Геть із печатями, все чисто... Якийсь чоловік заховав для себе. Я за папірця й хода!
(Цікавий збіг обставин. А може дядько тільки казочку розказує, щоб охоронити справжнього свого добродія?)
— То як це ви, пішки аж із самого Уралу? — незрозуміло нам із Льоною.
— Всього було. І пішки, і до поїздів чіплявся, і в собачій будці їхав... Я вже тепер нічого не боюся, нехай і в собачій будці. Дістався я якось до Білорусії, а там найнявся на плоти працювати і з плотами до Києва добрався.
Дядько Василь хоч і в маскараді неймовірного бродяги, має ті самі молоді веселі очі із золотою іскрою. Прийшло на думку порівняння: звірина, що любить волю й виривається з клітки, тоді щаслива. Василь не все так зрозуміло говорив, як я по пам'яті відтворюю, а з різними приповідками й алегоріями. — Це вам не те, що мати Божа млинці пече, а святий Петро за плугом ходить...
А проте, ніби юродивий, він собі чудово дає раду. Роботу добру знайшов. Є тут під Києвом військова кінська база, то він там тепер працює конюхом. Живе там же, в гуртожитку.
Коли Василь пішов, дуже делікатно стараючись нас не об'їсти, — до всього, що стояло на столі, злегка тільки доторкнувся, — ми ще довго переживали все це: і його жахливий вигляд, і всі новини. Якось нас цей гість зріднив. Ми все ж таки з одного роду, з одної хати і теперішнє наше відчуження — просто час такий, що кожне має свій світ і не пускає іншого в нього. Тим більше, що ми так багато років жили в різних духовних кліматах...
Дядько Василь заходив до нас рідко, але не забував. Він і не думав набирати людського вигляду, так і ходив у жахливому лахмітті.
— Маю й гроші, — хвалився, — але тримаю при собі в поясі, бо банкам не вірю. А ходжу я такий обдертий навмисне, щоб ніхто не здогадався, що я маю гроші.
Дивимось ми з Оленою на цього нашого дядька й не знаємо, що казати. Сусідів соромно, що такий бродяга до нас приходить, — а сусідка Зубова пильно за нами стежить, хто прийшов, хто вийшов! — Такий же обдертий, зачучверілий, з кошлатою бородою... Чи він зроду такий "не всі вдома", чи так із колії вивернутий? Щоб не привести себе до людського вигляду?
— Купив собі гармонію, — каже Василь у одну з наступних зустрічей. — Граю на всі заставки! Ех, життя розвеселе пішло тепер! Культура на босу ногу! Нічого не треба мати, в столовці поїв, спати є де. Гуляй! Танцюй! Як у тій пісні: "Є що їсти, є що пить, є у чому походить, гей, гей, юха-ха! Є у чому походить..." І вмирати не хочеться. Шкода, що гроші пропадуть так незужиті. Ось проживу все, тоді... Я комуніст! Живу в гуртожитку, нічого не маю, на гармошці граю, дівчата танцюють...
А розмови його були дивні, езопівські, натяками. Часом щось таке молов, що важко було второпати.
— Це весілля недовго протягнеться...
— Яке весілля? — перепитую.
— Я сказав, а ви собі як хочете розумійте. Це все, що робиться, — утопія. Це не те, що святий Петро снопи возить, а матір Божа тісто місить і млинці пече, а вже свіжі пиріжки сходять...
Шкода мені, що я не записувала цю балачку слідом, але вона видавалась мені такою нісенітницею, що відразу розвалювалася, ще не завмираючи на Василевих устах.
Кінець міркування про "пиріжки" Василь договорив пізніше. В перші дні війни заходив і молов:
— Це нові пиріжки, тридцять ночей замішені, сорок ночей печені...
28
Олена тут у Києві продовжувала свої жашківсько-юнацькі приязні. Галя Фузік, задушевна товаришка в 12 років, а потім і в 14, (коли до Різдва Олена жила в Фузіків), Галя тепер уже не Фузік, а Іванова. Вона, янголоподібна, шістнадцятилітня Галя, вийшла заміж за якогось старого професора Іванова. Потім, дуже скоро після цієї новини, чую, що Галя вже розійшлася з своїм Івановим.
Десь у цьому часі зустріла Льона Галю на вулиці й Галя почала запрошувати до себе. Вводити в своє товариство. І що мені розповідає Олена після двох-трьох одвідин! Що я чую? Щось несусвітне. Каже Олена, що Галя втягає її в якусь компанію, де відбуваються нічні оргії, у якесь вишукано-зіпсоване товариство, де Галя й ще якісь джигунки виступають у ролі гурій. А хто ж кавалери? Чи можна повірити? Професор Микола Зеров, професор Калинович, Освальд Бурхгардт, якого в цій компанії називають просто "Оська". Гурії роблять педікюр "Осьці" й Калиновичеві... ("Педікюр"? Перший раз чую таке слово, але ясно: не манікюр, а педікюр...) І кінчає Льона цю фрагментарну розповідь словами: — Щось таке огидне, що я вже більше до Галі не піду. — І справді перервала дружбу, я вже не чула більше нічого про Галю Фузік.
Не могла ж моя сестра знати, що існують на світі ці люди, не видумала ж вона. А що якісь такі пікантні історійки існували, то за це каже й те, що саме в цей час Галя навернулась на українство і стала палкою українкою. Ця сама Галя, що русифікувала мені сестру. Ця сама Галя, що її мама питала мене: "Пачєму не гаварітє па-рускі? Ведь ви же в Городе..." Ця сама Галя, що й через губу не перепустила українського слова у Жашкові, серед мовної української стихії, — тепер вона не тільки заговорила, а й вступила до університету на літературний відділ за рекомендацією професора Зерова. Побачила, що високоінтеліґентні люди вживають українську мову в свойому побуті, і перестала її зневажати. Переродилася.
Повчальний, багатозначний приклад. Прообраз майбутнього.
Безперечно, це маленька, зовсім незначна деталь з біографій наших корифеїв. Чи може це бути? Гурії, педікюри якісь... Але як вдуматися, то може й логічно. Бурхгардт — німець, Соф'я Ніколаєвна теж за німців була фольксдойчеркою, може й справді... свій до свого горнувся. А Калинович... Чому оті великі втомлені синяки під очима?
Друга Льонина сердечна приятелька, Лєна Шепель, тепер уже не Шепель, а Куліцька. І живе вона під Києвом у Боярці разом з усією родиною: мамою, вітчимом Єзерським, донею Лідою, разючо подібною на стару Шепельку, та Иосифом Ку-ліцьким, своїм чоловіком.
А де Володя? І як це сталося, що Лєна тепер — Куліцька?
Це давня, прикра і довга історія. Я її сама зв'язала з окремих уривків, почутих у різні часи.
Володя Шепель розстріляний. Наця, його сестра, і Альоша брат, опинились у білоцерківській тюрмі, а далі — не знаю. Наця, — жінка отамана Соколовського, отамана партизанського загону з Тетієва. (Отого самого Інкогніто, що приніс мені колись томик Лесі Українки). Володю розстріляно за те, що водив партизанський загін у ту ніч і показував, котріхати не жидівські. У Жашків прибула спеціяльна комісія з Иосифом Куліцьким на чолі, для переведення слідства. Ото тоді й Володю забрали, а Лєна... Там Куліцький її побачив, Володю розстріляли, а Лєна вийшла заміж за Куліцького.
(Продовження на наступній сторінці)