Зароджувалося в думках щось нове, хоч ще не вилилось у кристал слів, а таке щось: "Я смішна й наївна серед цих, примітивна, — гаразд, моє місце з примітивними. Десь же мені треба бути. Відкидають ці — буду з примітивними". Почуття повної самоти й чужости, небажання приймати участь у цій вовчій хапатні...
Не зробила на мене вражіння лікарська діяґноза: "закритий процес ТБЦ, перша стадія". Мало чого не буває. Я вже до цих легеневих хвороб звикла. ТБЦ, то ТБЦ, — байдужно думала я, — може швидше буде вже кінець, однаково нема мені тут місця, в цьому житті... — І попросту закинула думку про це.
Наслідки обстеження стану здоров'я членів колективу письменників пішли й до оздоровної комісії, але я тим теж не цікавилась. Не для мене.
І от одного дня приходить до хати Давид Гофштейн. Це було більш, ніж несподівано, бо Гофштейн — рівня Ле, а не мені. Здивовання й запит були, мабуть, написані на мойому лиці, бо Гофштейн почав свою мову так:
— Тяжкенько теребкатися до вас нагору, а я вже літня людина, та крім того й зайнята... Але я прийшов просто по-товариському, щоб сказати вам, що для вас є місце на два місяці в санаторії... Якраз одне місце для хворого на легені з закритим процесом...
Я не виявляю жадного ентузіязму. Як можна нажиратися в цей час, коли поруч лютує голод? Це також злочинно. Так виходило з моїх думок про "вовчий закон". Я почуваю себе краще морально, коли поділяю долю маси, а не користаю з привілею купки. Я відмовляюся.
Гофштейн ще каже, що мав туди їхати Забара (член жидівської секції), але в останній день вияснилося, що йому сосновий ліс шкодить, він має астму. Подорожня вже два дні пропадає. Шкода! Треба її використати.
Тим більше. Це значить — дають, що з носа спало, — думаю я.
Знов каже мені Гофштейн, що він бере участь у оздоровній комісії Місцевкому від жидівської секції і покликаний дбати тільки про членів своєї секції, але він бачив лікарську діяґнозу і знає, що мені більш, ніж кому іншому, потрібен сосновий ліс, а тому він прийшов мене переконати, щоб я не брикалася, а взавтра ж їхала. — Ви кажете, що не маєте права про себе думати, коли таке навколо робиться, що це нечесно... А я скажу, що ви не маєте права своїм здоров'ям легковажити. Ви потрібні нашому суспільству... Майбутнього ніхто не знає...
— Як я можу їхати, коли я навіть на квиток не маю грошей? — Цим я хотіла сказати, яка непотрібна я цьому суспільству. Але Гофштейн не вважає це жадною причиною до відмови. Він каже, що МК гроші на проїзд видасть. Треба триматися за життя, йти назустріч йому, треба в ньому все пережити, і добре і зле, щоб знати, а не ховатися у свою власну шкаралущу...
Гофштейн ще з годину отак переконував. І переконав, розтопив мою впертість відмови. Саме тим, що прийшов особисто, виявив людяність...
Соснівська санаторія мала два відділи: для незаразливих із закритим процесом ТБЦ і для тих, що вже мають відкритий.
Перший був розташований у лісі, складався з малих окремих хатин і центрального будинку-їдальні, а другий був ген далі, більш режимистий, бо там хворих обставляли лікарськими процедурами, більш подібний на шпиталь.
У цьому ж першому відділі головне лікування було — соснове повітря. Я жила в одній такій хатці у лісі просто серед сосон. Нічого нема в ній, тільки голі дощані стіни і три ліжка. Двері цілий день можуть бути навстежень, а як дощ, грім і блискавка, то навіть гарно! Одного разу ввечорі підчас бурі у розчинені двері залетіла до нашої хатини змійка-блискавка. Влетіла, покрутилась по темній хатині й вилетіла, — і ніхто з нас трьох не здогадався, що то смерть залітала. Було тільки феєрично гарно.
Ніяких процедур. Тільки надокучливо було ходити п'ять разів до їдальні денно. Надокучливо і соромно. Бо біля воріт, перед їдальнею завжди стояли діти з села. Стояли і дивилися. Із страшними очима мудреців і суддів, із видутими животами на тонких ніжках, з ниточками-руками, з тільцями, в яких ледве жевріло життя. Вони не просили, не простягали рук. Вони тільки стояли й дивилися, як повбирані ситі пани з міста жеруть працю їхніх батьків. Милосердніші санаторники виносили хліб чи що вдалося, але потаємно, в кишенях, під полою, бо не дозволялося...
Це були діти з сусіднього села, що вмирало поруч із вщерть насиченою харчами їдальнею для МІСТА, куди кликали п'ять разів на день жерти котлети, масло, яйця, манну кашу і всякі пундики... І я також беру участь у цьому злочині. Ще й жартую, розмовляю з сусідами за столом, з якимсь Сашком Сучкове-ром, дуже інтелігентним українцем з таким неукраїнським прізвищем. А й ходимо гуляти по лісі, біля озера пляжимся, я із своїми співмешканками... А одного разу мене й Зою вигнали селяни із жита. Пшениці й жити навколо, упритул до лісу, колосилися й повнилися, як жовте море. А в збіжжі побачили ми сині волошки й захотілося нам прикрасити наше ледаче життя ще й волошками. Тільки но ступнули ми в лан, а тут де не взялися люди. Селяни чи колгоспники, не знаю, але вони почали нас виганяти та соромити.
— Ану, гайда звідси, паразити чортові! Толочите тут людську працю! А підіть краще в село та поможіть ховати мерців, бо вже нема кому!
В тому лісі, де ми дихали цілющим сосновим повітрям, інші показували мені й Зої горщик та сліди вогню. Це жінка варила тут своїх дітей... Моторошне, страшне місце.
Трохи полегшало, як побачила я Грицька Косяченка. Він теж був у цій санаторії, тільки у відділі, де лікували відкритий процес туберкульози.
Я йому теж показала те похмуре місце в лісі, а він оповів ще й про інші випадки людоїдства.
Грицько був цілком у обіймах песимізму. Він не бачив нізвідки просвітку в сучасній загибелі. — А оця Спілка письменників... Це ж усіх нас хочуть загнати до одної кошари, щоб кожен за кожним шпигував, а потім по одному витягатимуть з цієї кошари... Проо-опали ми, як руді миші Геть усіх нас винищать, згадаєш моє слово!
І далі: — Думаєш, спростА вони на кожних зборах відмінюють Косинку? Чого вони від нього хочуть? Чи ти знаєш, що він цілими ночами вистоює в черзі за комерційним хлібом, а тоді на плечах несе 50 кілометрів на село батькам? Бо там уже кору їдять! Заграбили в селян під мітелку, а тепер тим самим селянам продають у місті по півспекулятивній ціні, ще й треба цілу ніч за ним у черзі стояти... (Мова про "комерційний" хліб, що продавала держава.)
Це ж Косяченко сказав мені, що крім "академічних пайків" є ще "півакадемічні". Також секрет, хто їх із письменників дістає. Наче злодії. Справді! Крадуть від голодного народу.
Не одна я про все це думаю, виходить. Не треба й політично грамотним бути, щоб бачити, щб навколо діється. Тільки в мене все це крутилося навколо етично-моральних засад, а в Косяченка — ясно, гостро і з вглядом у прийдешнє. Я ще надіюся, що дістану в "Роліті" мешкання, а Гриць каже. — Ото будується "Роліт". Нікого з нас туди не пустять, побачиш! Сарана заселить!
Косяченків термін у санаторії скінчився раніш і він швидше від'їхав, але в Києві ми вже зустрічалися, як однодумці. Не змовники, бо про що ж змовлятися? А як об'єднані одною долею.
25
Здається, що таки того літа загадали нам, членам колективу письменників, всім як один, прийти і разом із трудящими міста Києва, вийти до вокзалу, щоб привітати пролетарського письменника, Максіма Горького. Він такого-то дня буде проїздити через Київ до Москви, треба йому влаштувати овацію.
Якби не це, то я й не знала б тоді, як то красно висловлювався Максім Ґорькій проти "малороссийского наречия". Згадав про це хтось із старших письменників, чи не Будяк таки.
— Чорта лисого я його піду зустрічати! Хай його дідько зустрічає!
При цьому розповів — коли і як.
Бачиш ти?.. Українська мова в його єдінонєдєлімській голові
— "малороссийское наречие". Ах ти!.. Ще й почесті йому за це? Але я пішла, якжеж, з цікавости. Ми строевою групою прийшли на вокзал, а там нагнали вже стільки трудящих, — робітників і службовців, — що нас поставили десь аж у кінці перону. Крім своїх і чужих спин, ніякого Горького, ані його поїзду ніхто з нас не побачив.
Але серед нас була Зінаїда Тулуб. Вона несла величезного букета квітів. Виставила наперед букета і так прорвалася крізь сильні наряди міліції, так добилась до самого вагону, що займав Ґорькій. Вручила вона той букет. Не самому Горькому, що так і не вийшов з вагону до трудящих, а його синові.
Всі й забули про це.
І ось через деякий час — бомба у саме серце... Букет, що Тулуб вручила синові Горького, знову почав фігурувати, цим разом уже ввійшовши в історію української літератури. Та де,
— української!? Всесоюзної!
Виявляється, то був не просто собі букет, а букет із листом до Горького, а в тому листі "ця видра" (як почали її заздрісно називати) про всі свої кривди розписалася. Як же так? Вона — приятелька Зінаїди Гіппіус, Вересаева й Буніна, написала роман п'ятьма мовами, а на Україні всі видавництва відмовляють їй, не хочуть надрукувати. І що ж! Результат не забарився. Скоро прийшов лист із канцелярії Максіма Горького, щоб Тулуб надіслала російський примірник роману.
(Продовження на наступній сторінці)