Качура жив на Лютеранській, я щодня проходила повз той будинок. Там ще й бакалійна крамничка була — тепер усі полиці заставлені порожніми коробочками... Качура ставиться до мене дружелюбно, треба зайти до нього додому та розпитати, чи до речі було б занести рукопис до редакції.
І ось бачу себе в картинах пам'яті, що сиджу в нього у хаті. Саме втрапила на сніданок, припрошують і мене до столу, до чаю. На столі масло, наче в казці Шехерезади. Це, мабуть, з тих академпайків. Я обережно намазую тим маслом хліб, "туманцем", а дружина Качурина ще й припрошує: — Та накладайте більше масла! Намазуйте по-американському, а не так по-совєцькому! — І додає. — Це наш Юрко приніс такий вираз із школи... — Які тут потрібні коментарі?
Качура не сказав мені нічого виразного, але я таки понесла до редакції "Тезе, Туркменістан!"
А тепер бачу й другу сценку, вже в кулуарах приміщення МК письменників. В одній із цих бічних кімнат, що ведуть до редакції, сидить Іван Ле, грає в шахи з кимось. Якраз його партнер десь відскочив, а я скористалася моментом, підійшла. Стою перед Ле в приниженій, прохацькій позі і боязко питаю: — Чи прочитали ви мій рукопис?
А Ле розвалився, як паша, у кріслі і прорік своєю повільною полтавською інтонацією: — Прочитав! Річ непогана, але друкувати не будемо!..
Чи потрібні тут коментарі?
Це вже я давно бачила, але намацально відчула саме в цю хвилину: в МК письменників, крім продуктової системи й оцінки талановистости розмірами "пайків", з'явилося ще щось нове: дух бюрократизму, зamp;ник рівности поміж членами. Він ще, покищо, проявляється в поведінці Ле.
Цей самий Ле, що колись був тихий і непомітний і що йому так поклепувально по плечі протегував Качура, тепер він став диктатором МК. Від нього тепер залежали всі настанови щодо кожного члена колективу — і вони визначалися там десь, у ході гри в шахи. Ці шахи чомусь відогравали велику ролю, бо Качура й додому до Ле приходив у них грати, а за шахами всі місцевкомські та редакційні справи непомітно перемелювалися.
Знову ж до Качури захожали Косяченко з Жигалком, оті саркастичні насмішники, Качура до них узяв батьківсько-проте-гувальний тон, як і до мене. Вони носили до нього свої новини (а Косяченко отож там і пронюхав про засекречені "академічні пайки"). Новини колективу Качура доповідав Іванові Ле. От, гарна система! Але Качура до нас не був ворожий, може — наш оборонець. Принаймні, я часто відчувала його непоказану наверх опіку.
Ну, а про Ле, то вже й без Косяченка всі відкрито говорили, що він поводиться, як султан. Справді! За книжку "Роман Міжгір'я" звідусюди сиплються гонорари: перевидали її великими тиражами вже кілька разів, вже й на інші мови переклали. Тепер Ле має вже свою дачу, побудовану, до речі, коштом міської управи, має автомобіль, а що він удівець, то й оженився з молодою кралею. Не просто собі якась там сільська, як була покійниця, а студентка інституту чужих мов, вивчає еспанську. А де поділися шестеро дітей? Чи вони живуть окремо, чи їх приміщено до сирітського притулку? І чи їхнє приізвище Мойся, чи Ле?
Еге, ви б побачили Ле не тут серед інших письменників, а в себе на дачі! В квітчастому шовковому східному халаті, — справжній падишах! Вельможа виріс! Тепер йому вельми підходить оця манера говорити з підданими повільно, по-"дядько-полтавському" розтягуючи слова.
Це було нове. Ще не було такого в МК письменників. А втім... Він же голова Оргкомітету, що приймає чи не приймає до новоутвореної Спілки письменників.
Але це ще добродушно, патріярхально-родинно. Ось і така сценка з того часу виринає, чисто демократична. Ті самі шахи, ті самі столики, гуртки письменників сидять і стоять... Сидить і Ле у кріслі-гойдалці, розглядає нове число журналу і каже: — Я ніби трохи грамотний, а убийте, нічого не розумію, що наш академік написав...
Читає вголос вірші Тичини. — Може я нічого вже не розумію, але скажіть мені, де тут поезія?
... Нехай пани там кумкають, Л в нас одна лиш думка є,
Павперизація, Розкуркулізація...
Хтось молодший додає жарт чи істину. Тичина послав свого вірша до якоїсь редакції без підпису, а йому відписали, щоб ішов учитися шити чоботи...
Після моєї "авдиєнції", (я — навстоячки, а Ле — навсидячки, розвалившись у кріслі), я — до Качури. З ним ще можна говорити, не зважаючи на його протекторський тон. То мені не шкодить. Я ж почуваю себе повною права. Чому не маю я доступу до друку? Чи в нас так багато літературних сил, що моя праця непотрібна?
Але Качура не пояснив, чому. — Ти, Явдошко, пиши краще щось нове, — відказав замість пояснення він, наче твій старший дядьо.
Так легко я не здалася. Я ще не розуміла, що що б я тепер найталановитіше не написала, — не бачити мені друку. Я ж — "одіозна постать"! "Вихованка Пилипенка!" Косіор на мене показав пальцем!
Для цього, щоб зрозуміти, мені треба було ще поїхати у Харків. Туди я подала мій рукопис, у видавництво Молодий більшовик. І ось бачу себе в цім видавництві, я в кабінеті редактора, що вирішує долю рукопису. Редактор без зайвих пояснень повертає мені рукопис із власноручною резолюцією: "Відхилити".
Виглядав той редактор таким самим надутим совєтським бюрократом, як і інші ганси, що порозсідалися в цих кабінетах. Говорив він зо мною офіційно, холодно, неприступно. Та й не диво! Я — "пророблена", а він увесь час іде по висхідній. Пригадався мені з давніх забутих днів один юнак із русявим чубом та насмішкуватими косинківського стилю очима. Він чи не він?
Більш уже нікуди не квапилася я з цим рукописом. Так і лежав він у мене та й не забрала його з собою, бо вважала слабкою річчю. Мабуть, добре, що ця книжка не побачила світу. І чи повірили б ми, коли б який провидець тоді сказав, — тоді, як я принижена, з відкинутим рукописом виходила з того кабінету, — що через сорок років у Америці ми сердечно сидітимемо поруч за почесним весільним столом?
Про "Тезе, Туркменістан!" ніколи в нас не було згадки.
А події так розвихрювалися, що моя особиста ураза потонула в морі землетрусів і вибухів.
їм передував цілий ряд смертей і самогубств, що були десь поза київським колективом письменників. Заходжу я раз до МК. Багато людей, лиця схвильовані. Щось трапилося. В таких випадках розпитувати не треба, кожен аж лускає з бажання повідомити новину першим.
... Похорон Надєжди Алілуєвої. — Хто така Алілуєва? — Я по своїй політичній неписьменності не знаю й того, що це жінка Сталіна. — О, це та, що в її батька у Фінляндії переховувався Сталін? — Ні, це друга, аспірантка Науково-дослідного інституту історії... — О-о! — і вже тихше: — Кажуть, сам Сталін її задушив. Вона не погоджувалась із політикою колективізації. Вона вимагала, щоб Сталін цей курс припинив. В тому ж інституті був студент, також член партії, з України, він їй і розказав, що на Україні діється, — про голод, звірячі методи відбирання хліба, людоїдство, вимерлі села. Як член партії, Алілуєва почала із Сталіним про це говорити і настоювала, щоб він припинив колективізацію. Вони почали сваритися і Сталін у нападі люті під час цієї сварки й задушив її.
Це в нас у Києві в МК письменників у той день, як хоронили Алілуєву, таке розказували. Я тільки записую тодішні розмови. Як дійшла того ж дня вістка з Москви до Києва? "Узун-кулак"? І знаменно те, що про самогубство чи про який інший варіянт цієї смерти не було й мови, навіть офіційної. А тепер дочка Світлана плете щось інше. Вона ж була мала, їй могли іншу казочку розказати, мовляв, батько — цяця, мама сама застрелилась...
То якщо я чула в Києві справжню версію смерти Надєжди Алілуєвої, — виходить, що вона загинула за Україну?..
Іншим разом приходжу до Дому літератури, а за столом Місцевкому письменників сидить не секретар Новоселецький, а сам голова, Качура. Побачив мене, дає список і каже: — Підпишись, скільки можеш, на допомогу безпритульним дітям. — Я на це: — Та я сама безпритульна, як я можу підписуватися? — Справді! Знає ж, що я ніякого заробітку не маю, нічого не друкують, — і "підпишись"! Нема за що зачепитися, хоч за хмару хапайся, а вони... Я була вже озлоблена, скрізь передо мною зачинені двері... І була б не підписалася, якби Качура не прикрикнув: — Ти не будь дурна! Підписуй і мовчи! Над безпритульними взяло шефство НКВД!
Більше він не міг сказати. Слово "енкаведе" заціпило мені уста. Я мовчки підписалася. І вже далі не вголос, а про себе думала: "Яке фарисейство! Наробили безпритульних, а тепер у шляхетність граються. "Шефство"! А ось розкузують, що з дитячих будинків щоранку вивозять хури трупиків... Як дрова..."
Так! "Жіть стало лучше, жіть стало вєсєлєй!" — щодня гіпнотизує газета. Читайте газети!
Прийшла з Харкова вістка, що застрелився Микола Хвильовий. Це був день найбільшого хвилювання. В залю й бічні кімнати МК письменників приходять і приходять письменники, ніхто не збирається відходити, всі поводяться так, наче покійник тут, у сусідній кімнаті. Подробиць ніхто не знає, невідомо, як до цього поставляться вгорі. На яку ступити? Вдати, що нічого не трапилося? Влаштувати мітинг, жалібні збори? Чи навпаки — засудити вчинок, негідний комуніста? Ніхто-ніхто, навіть верхівка, нічого не знає...
А тут приповзла ще одна вістка. Заарештовано Бобинського, того галичанина, що недавно перейшов кордон, комуніста...
(Продовження на наступній сторінці)